В жовтні-листопаді галерея Дзига представила виставу Євгена Лисика . Імя артисти відоме альтернативною поставою щодо совреалізму . Дивним і потужним фактом є його присутність в офіційних реаліях совка . Займати чільне становіско сценографа провідного театру і бути в опозиції безглюздю варте сили натури. Просимо не шукати аналогій та впливів – все врівноважене буттям. Приємного огляду.

фото Юрій Бакай

фото Юрій Бакай

Велике й мале, старе й нове

Наше життя пролягає між крайнощами, в межах, встановлених не нами. Як то: молодість – старість, сльози – сміх, народження – смерть, смерть – переродження, радість – гнів, страх – свобода. Були малими стали більшими. Були юними і – невпинно дорослішаємо.  Життя тече і ми женемося за ним, поруч з ним, рідше у злагоді з ним, у пошуку сенсу і головне – власної сутності. Життя тече в обидва боки.

Ця виставка в усіх сенсах метафорична. Лише стосовно форматів картин вона більш-менш конкретна. В часі перебування на планеті Земля з нами трапляються різні речі. Події веселі і сумні, меланхолійні й доброчинні.  Ці події залишають відбитки в пам’яті або картини на полотні. Спогади, що не стираються. Óбрази, які не проминеш, бо вони сильніші за тебе. Коли переглядаєш картини попередніх років, ставлячи їх поруч з нинішніми, то розумієш, що це одна й та ж ріка, один і той самий потік. Минулі óбрази несуть в собі нагадування про важливі відкриття, осяяння чи передчуття. Як то початок великої війни, передусім в ментальних світах, що раптом стає жорстокою дійсністю, або меланхолійний колір неба, свобода вільного вітру чи яскрава особистість, яка перетворила власне життя на перфоманс.

Наскільки швидко старіють, втрачають актуальність події, що відбувалися з нами в певні моменти життя? Що ж насправді є важливим для нас тут і тепер у цьому фізичному тілі? Старе чи нове, мале чи велике? І що змінюється, коли концепти ментальних видінь в уяві художника стають художніми образами, картинами?

Ці питання і є основним лейтмотивом виставки.

Хиткість ситуації оголює крихкість людини. Старе повертається знову, нове старіє, з малого проростає велике і навпаки. Ми проживаємо кожний новий день чи кожну ніч, балансуючи між «поганим» і ще гіршим, й водночас між добрим ‒ і «ще кращим». Ми сподіваємося на краще у майбутньому, забуваючи, що «краще» вже є, але тільки для тих, хто зробив хоча б крок в той бік. Завжди є час, щоб прислухатись до завтрашнього шуму, який наближається. Спонтанні рішення виникають, коли ми чутливі і по-справжньому готові до них. Або за звичкою колективно тупцюємо в стаді, або ж, попри небезпеку, рухаємося до себе. Прислухайтесь, придивіться…

Ростислав Котерлін

фото Юрій Бакай

Contemporary sculpture of Lviv art school: experiment and self-identi cation.

Background.

In recent years, there has been a special interest with the artists in the problems of contemporary art in its postmodern-contemporary manifestation. The article deals with some most expressive examples of experimental sculptures by the authors of Lviv art environment who lay the footing for development of contemporary art. The selected works were created after 2010. Relevant artists share a common experience of studying in different periods in Lviv National Academy of Arts. Despite the difference in creative specialties (monumental painting, monumental and decorative sculpture, art glass, etc.) all the artists whose works are suggested for analysis actively apply three-dimensional tools in their art that are referred to the sculpture and installation. We consider the works of Oleksa Furdiyak, Oleksiy Konoshenko, Nadiia Krivorotova, Vasyl Odrekhivskyy as well as art projects in the  elds of contemporary monumental sculpture and installations. The article con rms once again that a modern artist who feels no barriers and seeks innovation utilizes a wide set of creative tools to achieve the most complete transmission of ideas in space. The sculpture is increasingly synthesized with such art forms as performance, video art, assemblage, object (ready-made), sound installations etс. that exempt it from the  eld of static medium and such categories as time and place in new capacity represent for it the formative and descriptive catalysts. New system of relationships is also built in the line of “sculpture – viewer” when the usual, by now, contemplation is not enough: sculpture invites you to an interactive dialog and physical (tactile) interaction. Analysis of the selected examples of Lviv experimental sculpture and installation will allow for an evaluation of  exible search for the young generation of artists as a layer vital for development of contemporary Ukrainian art. Lviv art space as a pulsating lively system of visual culture which has a considerable number of painters and artists of various areas, is able to produce colorful and diverse stream of creative experimentation. Despite the lack of a large contemporary art center in the city, which would be directly responsible for this area and popularize the latest  ndings of the artists, there is a number of curatorial, private, gallery initiatives that, taken together, become those very sites where contemporary art is created: “Week of Contemporary Art” Biennale under curation of Dziga Artistic Association, the project of “Integration” at B. H. Voznytskyi Lviv National Gallery of Arts, the project of “Camera” in the National Memorial Museum of Victims of Occupation Regimes, “Prison at Lontskoho Street”, exhibitions in Lviv Palace of Arts, and also, most recently, experimental educational and exhibition projects of contemporary art as arranged by Lviv National Academy of Arts. This is only a part of the initiatives that take place in Lviv and worth focusing in this article. There are also many other galleries and museums that increasingly attract media and installation projects along with their constant expositions. This shows the interest in new forms of Ukrainian art both of curators and spectators. Objectives. The purpose of the article is to demonstrate an extremely active movement and variety of creative searches in Lviv artistic environment in the last decade, discover new approaches to form creation, new tasks as being taken on by contemporary artists. Methods. The study uses the methods of description, comparison, artistic analysis and the inductive method that allow you to fully respond to the challenges set. Results. We state the integrated processes in threedimensional visual creation in Lviv, where clearly viewed boundaries are blurred, and the term of “sculpture” is applied to the most daring artistic experimentations, making it a versatile tool of the contemporary artist. Selected examples of works of Lviv artists demonstrate a wide range of artistic and aesthetic interests in the  eld of sculpture: from statics to kinetics, from metal to new materials, from  gurative to abstract and symbolic and metaphorical three-dimensional works. The atmosphere of the city with rich cultural heritage being combined with the traditions and experience of Lviv art school (namely, Lviv National Academy of Arts) creates the productive space where the motives for creative experimentation are originated. Conclusions. This study shows that the aim of contemporary artists of Lviv is not to praise, glorify or idealize human in its speci c personal or generalized dimension, however, search for a new attitude to human, its place in the modern world, its emotional condition and endurance in the entirety of existential belonging to the world. We can often state provocative solutions of the artists, at  rst glance, questionable in terms of aesthetics, durability and spiritual depth; however, they are an integral part of paradigm search for the identity of the modern Ukrainian artist. Sculptors are knowingly approaching the issues of scale, monumentality, contextual and spatial integration of works, which becomes the basis for rethinking the concept of the monument of our time, shows the prospects for effective development of sculpture in the whole. An important mission for young sculptors is to maintain and develop continuity of the traditions of Lviv art school which involves dozens of artists of the national and international signi cance. At the same time, the need to take responsibility for rethinking and development of the art of sculpture using professional base of skills for the sake of progress has become more relevant than ever before.

Марія Анна Потоцка

Свобода у мистецтві

(Maria Anna Potocka .Wolność w sztuce)

Свобода випливає з творчого спротиву ( що є дарем або прокляттям) щодо всього , що формує життя людини . Це є свобода , що дає право до формулювання поглядів на різні теми . Артист , на хвилі енергії людини вільної , придивляється критично світу і підважує речі , які іншим видаються очевидними або явними . Артисти не дозволяють подавити в собі волю до самовстановлення . Цивілізація використовує цю енергію критичну на справу змін світоглядних . Дякуючи артистам світ оновлюється і визволяється від застарілих цінностей . Незалежність перцепції та чутливість  до закостеніння парадигми  визначають соціальну цінність артиста .

Кожна людина може бути артистом . Однак більшість систем  виховання – хоча й підтримує рисунково-формотворче уміння , одночасно тлумить цю властивість і змінює нас в задоволених невільників . Має це явище свою аргументацію . З соціального бачення тільки спільні погляди  та судження гарантують контроль над групою . Країни , народи , релігії та племена є вічними творцями спільного мислення . Більшість людей піддається тим маніпуляціям і тим самим відмовляється від буття артистом , так як спільність поглядів є результативним вбивцею мистецтва . Людина «спільноти» ідентифікує довіру до себе з довірою щодо власного погляду . Тим часом артист – що зможе собі вірити в звиклий  спосіб подразнення – не стане на тому , що надає йому споглядання , тільки творить річ , дивний , пережитий твір , витягаючи з споглядання всі закамарки обману. Твір дозволяє артистові на конфронтацію з оточуючим світом. Ліниве його споглядання замінюється спостереженням активним.

Погляд артиста сягає глибше ніж звиклий погляд . Місця на які артист керує увагу , піддаються аналітичному аналізу і виштовхуються з рівноваги . Дякуючи цьому приспаний фрагмент реальності стає живим побудником змін . Використання мистецтва як інструменту критичного щодо спільної свідомості застерігає збереженню світопогляду попередніх генерацій та спричинює культурну еволюцію . Творці від віків були цінені за відігрівання власне такої ролі : змушували змінювати погляди , дякуючи чому погляди осучаснювались. Ця роль мистецтва є яскраво видимою в історичному розрізі. Артисти цінувались за безкомпромісність та аутсайдерську дистанцію. Талант був лише інструментом до виявлення тих цінних рис.

20 вікк цілком звільнив артиста від буть-яких обов’язків .Від того моменту його роль полягала в маніфестованю незадоволення суспільними нормами, підважання ієрархії , осміюванню пересудів, потрясінню релігійного фанатизму , порпанню в страхах та замовчуванні . Спосіб висловлювання цієї критики – інтенсивність суті при ощадності форми – є мірою артистичної вартості. Ті артисти які в відповідному часі бачать то , що ледь дихає під тягарем замовчування , отримують право до зсуву єдиного атому в конструкції ,що підтримує сенс. Артист перемінює своє подразнення екзистенційне і безкомпромісність суспільну в твір мистецтва. Дякуючи цьому інші є в стані використовувати енергію його свободи.

Артист є людиною,  що дискутує зі своїм  поглядом на цей світ завдяки творам мистецтва. Такі умови не передбачають якого-небуть таланту, роблячи натиск на креативність щодо власного життя. Не включає в собі також заохочень формальних. Спосіб в який «щось» стає явним , а скоріше співжите , є абсолютно довільний. Можна просто уявити собі умислово твір, що полягає на умінню дистанціюватись від особистої думки і сприйняття її як чогось зовнішнього. Такі погляди артиста на першому місці ставлять право до індивідуальної свободи , захоплення щодо власного життя, активний підхід до процесів пізнавчих та творення переказів в мові особистій. Це пояснення дозволяє називати артистами людей з різними характеристиками і творчими тактиками.

Що загрожує артисту? Що чає на його свободу?

Для артиста публічного найбільшим ворогом є успіх. Те, що для багатьох асоціюється з визволенням , для мистецтва стає неволею. Артист , що є успішним часто попадає в переоцінену певність в себе, втрачає критицизм і приватність, посередництвом свого арту – і не зважаючи , що дальше є на ринку , втрачає  вартість.

Говорячи про артиста , найчастіше маємо на думці артиста публічного. Є то творець вибраний світом мистецтва і вкинутий в механізм культури: виставляється, знаходиться в колекціях, пишуть про нього критики, має свою галерею , що публікує його каталоги. Найвищим досягненням цієї позиції є творець незвиклої особистості, що творить довкола своїх праць ауру натхнення, що перевищують людську уяву. Та комбінація – висока творчість поєднана з аргументем виразної особистості – є дуже рідкою. В мистецтві минулого користувались терміном «геній». Дешевим варіантем цього визначення є «артист-зірка», медіальні знаменитості, епатуючи ринковими цінами, ховаючи брак особистості в зарозумілому мовчанні. Одні і другі належать за життя до групи артистів високо поставлених, запрошуваних на важливі виставки і славні імпрези циклічні. Про них б’ються галереї, вони все одразу продають , про них пишуть книжки.

В групі топових артистів єдині «знаменитості» є артистично загрожені , так як в світлі юпітерів легко тратять приватність, критицизм та почуття обов’язку щодо власної свободи. Ці артисти не мають доброї методи до ради з славою. В найкращому випадку вдають , що його ігнорують, стараються бути скромними  та натуральними, але так як це є гра , то з під неї виходять тони великої “певності себе”. Частина артистів тікає з середовища, боячись заздрощів та злостивості і не знають як себе повести. Дехто приймає поставу недоступності або зухвальства переможця. Невелика кількість «переможців успіху» взагалі його не зауважують і трактують як чуже досягнення в життю чужої людини.

Артисти успішні жиють в страху та уважно вслуховуються в ознаки небеспеки. Часто товаришує цьому почуття ,що не дістає стільки , на скільки заслуговує. Переважна більшість артистів бачить причину успіху в собі. Знову ж відторгнення приймається як несправедливість , що виникає з вад системи або інтриг середовища. Життя в такому стресі є відповідною формою неволі. Платять за то «даванням та бранням» , набираючи переконання , що творять для інших. І що ці обдаровані повинні бути вдячними. Ця ілюзія викривлює сенс творчості, так як особисті аргументації переростають в почуття місії. Артист який увірить в місію натхненною талантом має підстави щоб очікувати слави та грошей. Однак він нічого не дає. Його творчість не  дає , а тільки бере .

Інша форма неволі є бажання успіху творцями , що пробують безрезультатно здобути позицію публічного артиста. Найчастіше є то випускники артистичних шкіл. Вже на етапі студіювання почали мріяти про галереї, продаж , визнання та виникаючих з цього всього користях. Такий підхід до творчості є інструментальним, тому , що трактується мистецтво як білет вступу до інституційних небес арту. Цілем є позиція , а творчість є тільки інструментом. Артисти з цієї групи не є запрошувані в арт світі : не виставляються, не зявляються в галереях комерційних, ніхто про них не пише. В ефекті не мають почуття реалізованості, бракує їм суспільного визнання, на яке були запрограмовані. Більшість цих артистів гризе себе та інших почуттям несправедливості та змов , які стоять за незаувагою їх арту.

Рівно артисти публічні як і ті що прагнуть ними стати мають переконання в своїй суспільній вартості і чекають навзаєм зацікавлення, успіху та користі матеріальні, що дозволяють «жити з арту». Ділить ці групи «тільки» реакція артсвіту. Група перша відчуває зацікавлення , друга байдужість. Переважна більшість артистів після шкіл артистичних прагне слави та грошей. Досягнення одного та другого є можливим єдино рішенням артсвіту, який – передбачаючи публічну вартість чиєїсь творчості- викуповує артиста з його приватності і платить йому славою та успіхами ринковими. Позбуття приватності- вже саме це прагнення- є для артиста небезпечним досвідом. Виграють єдине ті які зможуть відділити творчість від слави, відбираючи арт як важку важність, а успіх як приємну неважність.

Є ще третя група артистів , незалежна від механізму вибору артсвіту, група артистів «поневолених власною волею». Для них сенс арту відноситься повністю до засад приватних. Не марять галереями чи успіхом , а творчість для них є заняттям додатковим, хоча бувають і такі , для яких стає життям. До цієї групи можна включити деяких артистів «професійних» , що виставляються та мають успіхи, але такі далекі та байдужі тим вигодам, є глибоко аутсайдерськими , що для них слава та успіх там нічого не вартують. Тих артистів характеризує загальна невинність , що виникає з несвідомості кар’єри. Дивують своєю незалежністю і нехтуванням користі з успіхів артистичних.

20 століття визволило артиста. Зараз  може не творити краси, говорити правди, вміти творити руками, уміння відтворювати реальність, моралізувати, захоплювати чи вражати. Має бути сам собою , згідно з своїми засадами. Та свобода є тільки на перший погляд дармовою. Є найперше поступом культури, яка хоче дивитись на реальність очима людини необмеженої, відкритої, поза неправдою. Для цього «випускає» артистів на небезпечну волю , нічого навзаєм не обіцяючи.

Можуть коментувати, що хочуть і як  хочуть, але не повинні трактувати своїх коментарів як товар до обміну, за який їм щось зі сторони культури , щось належить. Це нова ситуація арту- творчість артистична є потенціалом культури, але не замовленням зі сторони культури. А кожний потенціал знає то для себе, що повинен бути значно вищий за потребу. В ефекті велика частина напрацювань не походить до сфери публічної. Артисти ще не хочуть приняти того стану речей як данність, бо важко їм забути про користі які артист мав в часах «невопі». Тоді мистецтво було зумовлюване і автор міг розраховувати на плату та публічне буття. Позиція талановитого фахівця дозволяла йому боротись за славу та гроші. Сучасний «вільний» артист може про це мріяти утаємничено , бо не випадає про це відкрито декларувати. Давний артист був частиною механізму професійного мистецтва, навчався дипломатії артистичній, втискався в круги визнаних майстрів і на різні способи пропонував , жертвував свої послуги. Сучасний артист є потенціалом, що чекає на виклик до виступу публічного.

Ностальгія сьогоднішньої ситуації в минулому, а її реалія – в майбутньому. Артист є завішеним між одним та другим- вже не є потрібним фахівцем, а ще не може бути творцем приватним. Домінує прагнення бути творцем публічним і брак рефлексії приватного обґрунтування власного арту. Культура шукає приватності , а артист мріє про публічність. Та розбізність інтересів існує перш за все коштем артиста, підігрітого нездійсненністю уявної обітниці заключної в студіюванні арту та ілюзій здобування професії.

Стосунок культури до мистецтва є сьогодні досить ясно окресленим. Завданням культури є відкривання коментарів приватних, критичних щодо догматизму спільних світопоглядів. Для цього культура старається диспонувати як найбільшою кількістю артистів, щоб з цього тлуму вибрати кілька ,що виконують вимоги часу, заохочує бути артистом, після чого більшість відважних залишає на стороні. Артисти ще не готові на таке трактування. В нинішнім перехіднім часі , коли культура змінює спосіб користування артом, артист є елементом найделікатнішим і найбільш зараженим на несправедливість. І це все в заміну за здобуття певної свободи. Артист перестав бути трактований як контрактовий інтерпретатор та ілюстратор спільних ідей, а став творцем приватних критичних коментарів, яких ніхто не замовляв. Але творцем тих коментарів має бути, єдино з пункту бачення культури.

Для себе самого має бути творцем приватних конструкцій пізнавчих. Ця двоплощинність існування арту є для артистів важкою до прийняття. Для багатьох з них творчість не економізується в площині приватній , тому прагнуть в буть-що продати її культурі. І тут всіх чекає розчарування. Нова ситуація штовхає артистів до зміни підходу до власної творчості, Однак не є просто стати приватним і незацікавленим, коли довкола продовжують крутитись «ренесансові» спокуси. Важко їм не піддатись- нажаль підання їм, не досить того, що впроваджує в флюстрацію- то ще порушує якість приватності і тим самим понижує культурну вартість творчості.

Атисти що вслухані в маніпуляції культури і голодні її зацікавлення вичувають механізми. Інтуіційно знають , що йдеться про створення надзвичайного коментаря приватного, що має універсальні основи в імя  зміни парадогмату. Переважна кількість артистів знає, що їх творчість оцінюється зі сторони придатності культурної і часом поступаються духу часу, часом цинічно- старається пристосувати власне мистецтво до своїх уяв про те , що є для культури в даний момент істотне. Тільки радикальні аутсайдери не вклякають культурним маніпуляціям і можуть схоронитись перед калькуляцією « під артсвіт». Артисти спроваджуються на співпрацю з культурою зраджують свою свободу, так як вартість творчості заключається в приватності та неповторності, а не служінню культурі.

Артист став жертвою завішеною між двома станами: тим який минає, чи комплексом генія, і тим який надходить, тобто приватністю арту. Мрії чіпляються стану першого, реальність є блища другого. Творення мистецтва перестало бути професією, за який артисту належалась винагорода, вистави та слава, а сталось головною формою конструювання світо погляду, що полягає на огляданю себе в «текстах образотворчих».

Ця ситуація випереджає готовність до її акцептації. Продовжується трактування артиста як «генія».

Це шкідливе судження нищить характери і впливає на фальшивий підхід до арту. Все таки минула віра та досвід ,що відзвучав є сильніші від механізмів, які – не до кінця названі- сьогодні керують артом. Артистів не вибирають вже під кутом їх віртуазійної перфекції. Враховується перш за все чуйність, незалежна інтерпретація та »прекрасна присутність значення», одно та друге можливе силою особистості.

Мистецтво є приватним інструментом екзистенційним. Дозволяє пізнати себе, побачити з віддалі проблеми, від яких є залежними і запанувати власним існуванням, перетворюючи його в щось більш інтенсивне. Відкриття такого мистецтва дозволяє запанувати над безсенсом. Буття артистом не є професією. Буття артистом то форма стверджування світопогляду, що полягає в заміні певних рефлексій чи здивувань в зовнішні предмети , що дозволяють подивитись на проблему з віддалі, побачити його ніби чужим і тим самим знайти позицію критичну щодо власного пізнання.

тлумачення Sigurd Gombrowicz

Питаємо на вулиці молодь , різну – Бачили фільмики Klocuchа ?

Половина бачила , ще половина половини зрозуміла про що, а три четверті половини в захваті . Хочуть піти на виставу . Коли YouTube заходить в галерею – стає мистецтвом . Мабуть так ? Недаремно в організації вернісажу взяв участь Centrum Sztuki Współczesnej Zamek Ujazdowski. О , о . Серйозні ставки і серйозні люди , гроші , знаменитості , польский YouTubeБенксі , забава стає артом . А АРТ справа серйозна / А чи це було артом до розголосу ?. Може питання також проготельчи порятунок північно-африканських голодних дітей ? А що з емігрантами – вони майже вже свої – сидять , дивляться фільмики . Їм подобається , але про що , не розуміють . Це погано , це питання до кураторів – необхіднві переклади , пояснення , потрібні тексти . Тому рація , розумну молодь залучати – волонтерів . З мистецьких закладів , тобто гуманітарних , медичних – щоб мистецтво ширилось в суспільстві . Випадає так , що в галерею не йдуть бо не вірять , бояться виглядати примітивними , це сучасне мистецтво – про що воно? Краще піду собі ... Так думають ...подивлюсь я краще на YouTubeі фільмик Klocuchа і посміятись можна і потролити , а в галереї чемним буть , виставлять і більше не пустять такі правила.

Куратори роблять , а ти віслюк.

Короткий зміст сцени з маргариком Delma.

Старший пан шмірує кавалок хліба маргарином .

Підходить пані з пательнею.

– Чудова лисина – каже і цілує хлопа в голову.- Ооо, бачу вживаєш Delmy , найкращого масла на св…

-Це правда , від коли смакую Дельмою , моє життя змінилось на 360 градусів.- перебиває її старший пан.

– Дешева та добра – коментує пані

-Но , навіть шмірую нею свою лисину . Delma на хлібі , небо на землі .

-Але ж хліб зіпсує тільки тобі смак Дельми …- падать слова.

-Так думаєш ?

–   Звичайно…

– Но , дякую дуже…

-Як жити без Дедьми то краще не жити !

-Добре, камери стоп – давай нормальне масло…

-Зараз коли ніж Дельмою вимазав – мусиш то їсти !

-Важко …! – каже пан безнадійно .

( надхвичайно повчалько-цілісний текст , основа всіх наступних передвиборних промов, суспільних звичайно)

тлумачення Sigurd Gombrowicz

ВлодкоКауфман часто твердить, що сучасний художник часто вже насправді не є художником, а лише ілюстратором мистецтва, який імітує штуку приймаючи на себе «позицію» художника. Він вважає, що така постава є хибною і нам варто повернутися до давнього стану, коли художник і його творчість стояли не поруч а були комплексно і органічно зв’язаними. А коли ж був такий стан синергії, в якому художник не стояв в мета-позиції до свого твору чи творчості? Я не знаю інших практик, крім давнього шаманізму чи мистецтва до епохи Ренесансу, де наприклад матеріальний об’єкт (ікона чи ритуальна маска) був би рефлексією не групи чи уявного божества , а конкретного автора. Як твердить американський історик мистецтва Джеймс Елкінс, мистецтво завжди, в різних місцях і в різних культурах було тісно пов’язане із ритуалами та сакральними практиками. Персональне авторство в мистецтві є явищем доволі пізнім і воно вимагає від автора постійної мета-позиції – він/вона має роздумувати над своєю роллю автора. Тому імітація є невіддільною частиною штуки, яка є (як твердив РенеЖірар) фундаментальною рисою людини і людської культури загалом.

Мета-позиція стала абсолютною рисою мистецтва модернізму і саме ця позиція остаточно вивела мистецтво з-під «покрови» релігії. Французький модерніст Андре Жіду своєму літературному творі «Підроблювачі» (1925) перетворив цей модерністський інструмент та поставу у мистецьку метафору. Він говорив про свій твір наступне: «З одного боку я хотів репрезентувати реальність, а з іншого – стилізувати її під мистецтво». Для цього він придумав персонажа, який, будучи автором, хоче написати новелу і в «уста» якого він вкладає власні робочі нотатки/ескізи. Тож, новела Жіда була про літературу і мистецтво, про писання і автора, про репрезентацію, реальність і вигадку. Він вклав новелу всередину новели і дав їй можливість «говорити» мовою мистецтва.

Метод роботи ВлодкаКауфмана, хоч і неусвідомлено, але таки нагадує модерністський підхід Андре Жіда. Хоч Кауфман і засуджує поставу художника як «імітатора мистецтва», сам він не в стані уникнути метапозиції, його мистецькою проблемою є як реальність так і сама гра, яку ми історично назвали мистецтвом. Щоб не імітувати мистецтво – Кауфман імітує природу!

«Чи має сенс дерево?» – питає Кауфман…

«Це питання не до дерева» – відповідаю йому я…

Щоб уникнути естетичної імітації Кауфман вчиться у природи і у себе. Він ще в 1990х роках покинув «картинні репрезентації» на користь інсталяцій, «видив» та перформансів. Кауфман вважає, що очі – це невдячний апарат для оцінки естетики та мистецтва, виразно віддаючи перевагу ідеям. Але це не абстрактні ідеї, продукти мислення і співставлення концепцій – його ідеї мають виразну матеріальність, вони є об’єктами а не аватарками. Кожна така ідея Кауфманане є продуктом естетизування реальності, вони проростають як живі істоти, народжуються, живуть і вмирають.

Цього разу такою естетичною ідеєю є німб та людська німботворчість. Якщо просто – то німби для Кауфмана є елементом захисту від реальності, спробою перекласти відповідальність на когось, наприклад на Бога. Німби є продуктом людських страхів і бажань. Тож німби у Кауфмана стають не абстрактними (сакральними) знаками, – це фізичні об’єкти, які мають на меті «просканувати» ідею страху, захисту та відповідальності, що стоять за кожними німбом. Ключовим аспектом ідеї німбу для Кауфмана є відповідальність, яка стоїть в основі усвідомленого сенсу людського існування. А відповідальність, у свою чергу, проявляється через ухвалення рішень. Кожне рішення залишає слід і є відпечатком часу і саме з цими знаками працює художник, перетворюючи їх на метафори.

«Навіщо ці всі відображення у дзеркалах?» – питаю я…

«У дзеркалі ми бачимо не відображення – там невідомо що» – відповідає Кауфман

Важливою метафорою автора є дзеркало, яке веде до думки про задзеркалля і безвихідь чи безкінечність. Це давня мистецька метафора яка відсилає до ідей мімезісу, себто репрезентації (віддзеркалення) реальності, а також дозволяє художниками легше «говорити» про людський досвід візуальності. Дзеркала у Кауфмана також втілюють ідею безкінечності (пригадайте концепцію мізенабім-у Андре Жіда) та неможливості, їх можна використати для проектування та деконструювання.

Подібно як дзеркало, яке «імітує» і «рефлексує» реальність (але не репрезентує!), Кауфман використовує своєрідний біометричний метод для сканування живого і відмерлого. Частинами такого «біометричного сканування» є використання об’єктів, які є частинами проживання часу самим автором. Це книги, тексти, каталоги, листи, ескізи і безліч інших артефактів, які засвідчили життя Влодка і які він переробляє у інші естетичні об’єкти (німби). Усі вони були частиною певних рішень, ухвалених автором в той чи інший момент власного буття, вони є свідками його «відповідального існування». Часом ці «папери» стають тлом для вирощування (не малювання) інших об’єктів (наприклад риб), які існують на межі візуального та уявного (ідеального). Таким чином перед нами постає біометричне сканування власного буття, хірургічний розтин, де «тріщини» і «шрами» є знаками часу, які автор упіймав для того щоб зрозуміти сенс свого, і не лише свого, існування.

Довіра як спроба проаналізувати відповідальність…

Влодко любить ідентифікувати себе більше як автора і менше як художника. Він вважає, що дія автора нагадує дію природи, себто смисл дії захований у самій дії. В такому випадку його творчість є буквально природнім актом, який не стільки «імітує» мистецтво, скільки «імітує» природу. А якими є основні характеристики природньої реальності? Просвітлені кажуть, що в світі все, що можна усвідомити і все що усвідомлює перебувають у двох станах – становлення (народження) та зникання (вмирання). Ніщо не існує, усе лише постає та зникає, світ сповнений мерехтливого буття, яке проявляється міріадами форм. Кауфман вважає, що єдиними способом споглядання цього буття є час, оскільки усе що постає і усе що зникає залишають знаки часу. Тож буття промовляє до нас через знаки часу, подібно як кільця дерева, які є знаками плинного існування. Завданням художника, чи ба, автора, є спіймати час за допомогою естетичних об’єктів і тим самим подолати природу, створивши нову структуру чи вірніше – метаструктуру.

Метафори, естетичні знаки, які перетворюються на метаструктуру – це різні інструменти пізнання нашого світу. У випадку проекту «німби» це пізнання скероване на людську ідею захисту від страху, на знаки, які допомагають позбутися відповідальності. Аналізуючи страх перед буттям, який люди проявляють через знаки-німби, Влодко пропонує інший погляд – він хоче проаналізувати відповідальність через довіру. Довіру до себе, в першу чергу.

«То що мистецтво – це гра?» – питаю я…

«Не можна бавитися тим, чим не можна бавитися» – відповідає Кауфман

Біба Шульц, осінь 2018

фото Юрій Бакай

фото Юрій Бакай

Поп артиста відомий викликаючими для “мирних жителів”, відверто кічовими роботами на грані фолу , з багатьма голівудськими зірками на різноманітні сюжети. Проторувавши дорогу від Вархола Девід розширив горизонт поп-арту до невиданого перепиху. Світ різнобарвний в розмаїтості.

по перше –  середовище й настрої совєцького часу не до сприняття

по друге –  артисти були в андеграунді

по третє – браво ,що вижили та працювали….

фото Юрій Бакай

перфоманс Констянтин Зоркін

фото Юрій Бакай

24 серпня в Луцьку відкрився Музей Сучасного Українського Мистецтва Корсаків.

Це позитивна загалом подія

Діти фундаторів дають надію також прекрасний молодий колектив , що вчиться . Впевнені непорозуміння відійдуть в процесі діяльності цієї інституції.

Нас зовсім не цікавить так званий модерний період.  Це для “нонкомформістів” та їхніх шанувальників

Інсталяція  залу сучасного арту є ніяка , мягко кажучи . А загалом бездарна . Надіємось , що П. Бевзу  більше не допустять до такої занадто складної праці , як для нього.

Ми вибрали ж зображення свідомо ігноруючи проїзди та недолугості. Вважаємо , що сам Музей заслуговує кращого і кращого розголосу. Тому так чинемо.

(дякуємо авторам зображень)

Відзначемо  – нову роботу Up-Down Олекси Фурдіяка , скульптора зі Львова, що була зроблена вмисне для експозиції , а також роботи Yellow ( з жовтої серії) Роберта Саллера також зі Львова . Слід зауважитись на працях з серії Свій-Чужий Романа Мініна з Харкова та Людина Гусінь  Беати Корн з Ужгорода, Монумент Жертвам Сергія Радкевича артисти зі Львова .Нову версію відео Циклоп і Боба показав Олег Воронко зі Львова . Зрештою на цьому можна було би й зупинитись

Очікуємо наступних вистав більш цілісніших та підготовлених

До побачення

Sigurd Gombrowicz

Експозиція проекту Романа Мініна «СВІЙ/ ЧУЖИЙ» – демонстрація ескізів у жанрі сучасного монументально-декоративного мистецтва. Традиційна його складова – пропаганда державної ідеології. Будь-яка ідеологія має власну стратегію розвитку і відповідну систему розпізнавання ворога: поділ на «свій-чужий». Але, оскільки, ми живемо вже не за часів диктату нещадної цензури, то й не може взагалі бути якоїсь «єдиної думки», єдиного «безпомилкового» критерію і незаперечних, загальнообов’язкових оцінок та суджень.

Ідеологією творчості Романа Мініна можна вважати занурення, самопізнання, що визначає унікальність кожного з нас, та допомагає визначити своє місце у глобальному світі і безнастанній війні – з джерелом планетарного зла в кожному: невіглаством, насильством і брехнею.                       У творчому процесі автор шукає способи і засоби актуалізувати власний жанр і інтегрувати його в світ сучасних технологій. Митець розробив унікальну концепцію сучасного монументального мистецтва та назвав її «TRANSMONUMENTALISM».

Тема виставки резонує з радикальними настроями суспільства, але не провокує на гнітючі марні дискусії, всілякі радикальні дії і взагалі крайнощі в оцінках та їх висловлюваннях. У житті художника образ «чужого» формувала сама географія, його створювали всі прожиті роки й сам соціальний контекст – побутове середовище.

«Я розумію, наскільки важливо під час війни мати чітке уявлення та усвідомлення постаті ворога. Як громадянин, я підтримую прагнення української нації до свободи. Тому нова виставка демонструє не тільки мої художні  вміння, але й ставить питання внутрішніх меж. Це глибоке, досконале розуміння себе, свого та чужого», – коментує Роман Мінін.

Проект Романа Мініна «Свій/Чужий» відбувається за підтримки платформи Abramovych.Art.

Збірка , що обєднала ємоційні згустки , спомини , переживання – ті історії які стають міфами , частиною памяті , лірикою яка з нами прямує дальше в життя . А однак ніколи вже не буде чужою , віддаленою оповідкою особистості , що губиться в гомоні натовпу.

Дерева зрізані , втрачають своє життя , та  не майбутнє – це та матерія , що триває вічно . Місце , час , погляд , відтінок , тон , аромат і великий дар натури  – відроджувати , уявляти…

художнє оформлення Світлана Фесенко

подяка artmedium Ользі Козлик

металева скульптура , біла емаль

розміри  1,2х1,2х1 м

білість бавовни це білість gilotyny  , інструменту  гармонії , чистоти та тиші .

олекса фурдіяк 2018

Пропонуємо  її перегляд в певному ракурсі та доосмисленням .

ТРАНСГРЕСІЯ

Кожен має свою єдину мелодію існування (Марія Яньон)

Ідея виставки стосується поняття трансгресії як тенденції до розвитку в різних вимірах, включаючи самореалізацію, завдяки якій ми можемо переказати наші власні існуючі можливості розвитку, духовні та емоційні. Трансгресія – це також прагнення до пізнання нових явищ, інформації про світ чи людину. Таким чином, можемо розглядати її як взаємопроникнення різних переживань і досвіду, що змушує творця виходити за власні існуючі межі. Особиста трансгресія охоплює всі ті дії, які часто постають як нові та пізнавальні. Говорячи про трансгресію, варто також згадати про романтичні цінності, на що з-поміж іншого вказує Марія Яньон, видатний експерт з культури ХІХ-ХХ ст., історик літератури, ідей та уяви, а також польського романтизму.

Назву виставки я почерпнув з роздумів над проблемою трансгресії авторства Марії Яньон. Вивчаючи період романтизму, авторка друкованих томів під назвою Трансгресія зазначила, що польський романтизм, на відміну від інших європейських країн, поширився на все ХХ століття. У цьому періоді вона виділила три кульмінації – період до початку Другої світової війни, час Другої світової війни і повоєнний період. За словами Яньон, Солідарність прийняла і по-своєму розбудувала романтичну емоційну культуру, особливо її патетичний патріотизм. У своїй знаменитій промові, виголошеній під час перерваного введенням воєнного стану Конгресу польської культури, Марія Яньон постулювала перетворити цей величезний емоційний зрив в інтелектуальну роботу. Ідучи далі цим шляхом, Марія Яньон велику роль у всьому русі Солідарність приписала жінкам, які героїчно підтримували своїх чоловіків, братів та батьків, інтернованих у період воєнного стану. Саме вони, на її думку, були відмінними редакторками підпільних брошур, інтелектуалками, які проявляли себе у публічному і таємному спілкуванні, а також допомагали з переховуванням людей.

Моє зацікавлення міркуваннями Марії Яньон мало великий вплив на концепцію виставки, але вона також спричинена рефлекцією на нещодавні вельми інтригуючі тенденції феміністичних явищ. Зрештою, це також частково, як бачите, збігається з теоретичними працями дослідниці. Та все ж моя увага більше зосереджена на різного роду «чорних протестах» різних соціальних груп, включаючи жінок як окрему категорію. Як відомо, всі види опозиційних настроїв – це не лише сфера сучасності. Тут хочу звернутися до двох дуже цікавих особистостей польського мистецтва. Я маю на увазі Еву Партум і Еву Блум Квятковську. Перша з них в 1971 році реалізувала роботу на площі Свободи в Лодзі під назвою Legalność przestrzeni (Законність простору). В межах площі постав ліс дорожніх знаків і табличок зі звичним або уявним змістом, які забороняли різні види діяльності – в’їзд заборонений, тиша і заборона вирощування чого-небудь. Це останнє гасло  безпосередньо стосувалося студентських протестів в рамках так зв. паризької весни 1968 року. У свою чергу Ева Блум Квятковська в 1989 році спалила всі свої роботи у знак протесту проти злочинних тоталітарних ідей. Тепер, через кілька десятиліть, ті жести художниць можуть стати імпульсом до переосмислення та дій у вимірі мистецтва, а не тільки наслідувальною участю в протестах. У цьому контексті, високо оцінюю активну участь Арка Пасожита у Національному Страйку Жінок 18 січня 2018 року в Торуні, який прийшов із обрамленою картиною Дама з горностаєм, що приховувала своє обличчя балаклавою.

Ідею виставки під назвою Трансгресія працівників кафедри Інтермедійної пластики Університету Міколая Коперника та запрошеної групи студентів вважаю бажанням звернутися до таким чином сформульованої, багатовимірної проблеми. Парадоксально сприятливим моментом для підняття такого типу теми є поточна соціально-політична ситуація у Польщі. Додатковим стимулом для трансгресивних думок є факт, що виставка відбувається у Львові. Я вірю, що це буде спільна подорож до меж нашого пізнання.

проф. Мар’ян Стемпак

фото Юрій Бакай

Poeta ставить крапки після поезії або перед. Практикуючий Poeta ставить їх скрізь – до , після і де сумнівно .

олекса фурдіяк

Wojciech Bartkowiak

Від Никифора до Вархола в чотири дні

(фрагмент)

Жебрак з забутої дзюри на скраю древньої країни та найбільш популярний артист , що утримував модне ательє на нью-йоркськім Union Square. Немає артистів яких об’єднувало б так багато як цих двох .

Подібні були : життєві травми , підхід до мистецтва , артистична уява .

Никифор (Єпіфаній Дровняк) мав абсолютне відчуття кольору та неповторимий ритм – Вархол з гри кольору та ритму створив основу свого мистецтва.

Творіння одного та другого мають просту композицію і виразний рисунок . Мимо живої колористики загалом не є веселими – більше того , на початку «пусті містечка» Никифора та «об’єкти» Вархола солодко захоплюють , однак потім гіркнуть та схиляють до роздумів.

Обидва були артистами , але працювали як ремісники . Никифор пів століття поспіль малював кілька картинок денно . Продавав їх за безцінь криницьким курортникам . Могло цих робіт повстати навіть біля 50 тисяч . Більшість з них була знищена – рахується , що правдивих Никифорів залишилось – 5-10 тисяч .

Вархол , як відомо , підійшов до справи інакше : на початку 60 років розпочав тиражувати картинки з зупою Campbell’s  та кока-колою методом шовкодруку . Хотів бути як машина , тому ательє на Union Square назвав Фабрикою . 50 років пізніше польські «підприємці» творчо адаптували метод Вархола , щоб зпопуляризувати мистецтво блаженного жебрака . Коли на екрани кін виходив фільм Кшиштофа Краузе , діяли подібно аж дві «фабрики Никифора» – одна на Дольнім Шльонску , друга в Малопольщі . Так став Никифор у нас найбільш підроблюваним художником . Фальшивок є зараз на ринку в кілька раз більше ніж оригіналів , тому деякі аукціони взагалі припинили торги творами Никифора .

Легенда говорить , що багато з них було спалено по смерті артисти – зі страху . Тому що хворів на сухоти , а мав звичай розводити фарби слиною . Від глухонімої мами успадкував вади слуху та вимови . Говорив белькотливо , люди висміювали фізично неповносправного  дивака .

Енді Вархол терпів на хорею , яку ще називають танцем святого Віта . Коли в дитинстві тижнями лежав в ліжку , без перерви малював та робив колажі з коміксів . Впродовж цілого життя не акцептував свій фізичний стан  – мав прищаву ясну шкіру лиця , передчасно облисів . То схилило його до носіння екстравагантних  білих перук .

Зараз перука а-ля Вархол коштує на AliExpress нецілих 20 доларів . Коли б Вархол помалював би її на чорно , притиснув зношеним капелюхом , запустив вусики , виглядали би з Никифорем майже ідентично : ті самі темні очі , рогові окуляри , характерно виразні вилиці . Подібність не є випадковою : обоє були Лемками .

Подорож від « джерел Никифора до джерел Вархола» то лишень чотири дні інтенсивного маршу . В самий раз на маївки – в додатку з гарантією спокою , що в часи загальнолюдської міграції до місць в яких найважче відпочити , є безцінною . Від Криниці до Міжлабірців в чотири дні …

переклад   Sigurd Gombrowicz

подяка Gazeta Wyborcza

Бавовна 100% – ствердження потреби та бажання . Мінімум зречення комфорту .

олекса фурдіяк

Проект “ТРАНСГРЕСІЯ” – це презентація творів викладачів кафедри Інтермедійної пластики з факультету образотворчого мистецтва Університету Міколая Коперника в Торуні (Польща). До участі у виставці також запрошено групу студентів, які долучаються до занять на напрямках “медіа-мистецтво” та “візуальна освіта”.

Учасники виставки:
викладачі кафедри Інтермедійної пластики Університету Міколая Коперника в Торуні (Польща): д-р Дорота Хілінська, д-р Йоанна Холасцінська, д-р габ. Вітольд Юркевич, д-р габ. Анна Коля, проф. Мар’ян Стемпак, д-р Томаш Влажьляк та студенти: Маґда Ґурська, Ольґа Ґрибович, Каспер Хейн, Даніель Леван, Давід Левандовський, Аліна Сметана.

фото Юрій Бакай

photo Oleg Voronko

Проект  Сакральний простір VIІ. Пошук-0

відео, об’єкти, інтерактивна інсталяція

Розвиток ІТ технологій, винайдення штучного інтелекту це те, що сьогодні динамічно розвивається. Його швидкість швидша за час від коли віднайшли плуг, чи навіть струм. Інтернет відкрив нові можливості й трансформував існуючі аспекти культурного буття людини. Й чи серед цього світу різноманітних кібр- понять є місце Сакруму?

П о ш у к  –  0

207 238 248 243 234  150  0

11001111 11101110 11111000 1110011 11101010   10010110  00000000

193 238 227

1100001 11101110 11100011

1100001 11101110 11100011 1100001 11101110 11100011 1100001 11101110 11100011 1100001 11101110 11100011 1100001 11101110 11100011 1100001 11101110 11100011 1100001 11101110 11100011 1100001 11101110 11100011 1100001 11101110 11100011 1100001 11101110 11100011 1100001 11101110 11100011 1100001 11101110 11100011 1100001 11101110 11100011 1100001 11101110 11100011 1100001 11101110 11100011 1100001 11101110 11100011 1100001 11101110 11100011 1100001 11101110 11100011 1100001 11101110 11100011 1100001 11101110 11100011 1100001 11101110 11100011 1100001 11101110 11100011 1100001 11101110 11100011 1100001 11101110 11100011 1100001 11101110 11100011 1100001 11101110 11100011 1100001 11101110 11100011 1100001 11101110 11100011 1100001 11101110 11100011 1100001 11101110 11100011 1100001 11101110 11100011 1100001 11101110 11100011 1100001 11101110 11100011

Цьогорічний «Сакральний простір VII. Пошук-0» демонструє можливості пошуку й експериментів у сучасному сакральному мистецтві через використання відео, мультимедій, перфомансу.

Учасники проекту:  Януш Балдиґа (PL), Тереза Барабаш (UA), Михайло Барабаш (UA), Андрій Бондаренко (UA), Олена Смага (UA), Віталій Шупляк (UA), fuse* (IT)

проект «Сакральний простір VIІ. Пошук-0», організований Мистецьким об’єднання «НУРТ» за підтримки Управління культури Львівської міської ради.

Нам прислали пречудовий текст без вказання автора . В турботі розважання  публіки та стягування належних коштів , допускаємо , що це є прояв діяльності галереї ЧЕЧ або самого автора атракції . Зрештою поривання накладаються . І хоча віднайшли ми цей анонс після , однак поміщаємо його як вже після анонс в дусі події та заради компенсації старань авторів .

Аби розвіяти сферічєскій вакуум з приводу акції Юр Іздрик «АВТОПОРТРЕТ ZОМБІ» – атвічаю:

КОЛИ-і-ДЕ-БУДЕ?
Сей четвер, 29 березня о 18.00
ЧЕЧ-галерея, Івано-франківськ, Коновальця 80А

ЩО БУДЕ?
1. ЛЕКЦІЯ Юр Іздрик відзвітує про нинішній стан зомбі-апокаліпси і пояснить, чому в кожній людині живе зомбі, і чому навіть кончєний зомбак іноді поводиться по-людськи

2. COWORKING. 30 платоспроможних УЧАСНИКІВ, які зареєструвавшись і сплативши 111 грн за статус УЧАСНИКа, отримають можливість намалювати на підготовлених трафаретах автопортрет у вигляді зомбі. Намальовані за час лекції Юр Іздрикроботи УЧАСНИКів будуть сфотографовані і експонуватимуться у фотогалереї ЧЕЧ, а самі УЧАСНИКИ в фіналі отримають у подарунок авторські постери із Zомбі-автопортретом та автографом Юр Іздрик
   Також до COWORKINGу будуть безкоштовно допущені 4 VIP-особи – тобто 4 особи, які наважаться прочитати в мікрофон будь-який з віршів Юр Іздрикіздрик. На відміну від УЧАСНИКів, VIPи малюватимуть свої автопортрети на офірованих іздриком дзеркалах, і робитимуть це задурно.
3. LIVE-SET. Після лекції, коворкінгу і роздачі постерів Юр Іздриквідіграє живий діджей-сет в якості афтепаті.

ХТО БУДЕ?
1. Буде звична ПУБЛІКА, – ті-хто-завжди, ті-хто-зрідка, ті-хто-наіздрика, ті-хто-мімопрахаділ. ПУБЛІКА заходить умовно безкоштовно, втикає тупо безпонтово, втікає добровільно і безумовно.

2. УЧАСНИКИ – тридцять (30) осіб, які отримали статус УЧАСНИКА, зареєструвавшись і заплативши 111 грн. УЧАСНИКИ отримують можливість намалювати автопортрет у вигляді зомбі і стати учасниками віртуальної фотовиставки галереї ЧЕЧ. А також отримають авторські постери із Zомбі-автопортретом та автографом Юр Іздрик.
   Реєстрація тут
   https://docs.google.com/.../1FAIpQLSdlTxw0dpaneTs5lZ.../viewformЛише 30 місць! Поспішайте!
3. VIP – чотири (4) особи, які зуміють перед початком акції продекламувати в мікрофон будь-який вірш Юр Іздрик. Вони безкоштовно отримають можливість намалювати зомбі-автопортет на здеркалі. І безкоштовно це дзеркало розбити.

Проект Кальдера

Народження.

Все має свій початок . Має точку відрахунку . Мить ,  визначення , сутність та зміст посилу ,  форми ,  тканини  котра обрамлює ідею – це  мить в народженні  думки .

Подорож берегом.

Ходіння  берегом острова  карма незворотності . Мусиш віднайти свої сліди , віднайти  себе . Ходіння по колу як нагадування ,  спроба відловити плин слідів у піску , у воді ,  мінливість вітру , аромат , що завжди тікає .

Дзеркало

На межі каменю та вогню народжується дзеркало . Скло , емаль – грань другої сторони .Сторони зворотньої , іраціональної в сутності . Зворотній образ . В дзеркалі все , що ми знаємо та не знаємо про себе.

текст   Sigurd Gombrowicz

фото  Juri Bakaj

James Fenton

Don’t talk to me of love. I’ve had an earful
And I get tearful when I’ve downed a drink or two.
I’m one of your talking wounded.
I’m a hostage. I’m maroonded.
But I’m in Paris with you.

Yes I’m angry at the way I’ve been bamboozled
And resentful at the mess I’ve been through.
I admit I’m on the rebound
And I don’t care where are we bound.
I’m in Paris with you.

Do you mind if we do not go to the Louvre
If we say sod off to sodding Notre Dame,
If we skip the Champs Elysées
And remain here in this sleazy

Old hotel room
Doing this and that
To what and whom
Learning who you are,
Learning what I am.

Don’t talk to me of love. Let’s talk of Paris,
The little bit of Paris in our view.
There’s that crack across the ceiling
And the hotel walls are peeling
And I’m in Paris with you.

Don’t talk to me of love. Let’s talk of Paris.
I’m in Paris with the slightest thing you do.
I’m in Paris with your eyes, your mouth,
I’m in Paris with… all points south.
Am I embarrassing you?
I’m in Paris with you.

Sigurd Gombrowicz

Частина перша : Відкриття

Арт проект Ольги Козлик «Caldera»

Термін «кальдера» виник при характеристиці величезної западини на місці вулкану острова Пальма в групі Канарських островів. (португальською La Caldera –котел, походить від латинського caldaria: циркоподібне заглиблення, що утворилося внаслідок виверження вулкану). Часто кальдера заповнена водою. Вони досягають дуже великих розмірів, найбільші виявленні на Марсі.

Ідея проекту Ольги Козлик «Caldera» – теж вулканічного походження. Бо народилася як результат вражень авторки від життя на острові – діючому вулкані. Атракція попелу та лави, що стікала у море, трансформувалась в колекцію предметів інтер’єрного дизайну. Шпичаста пластика арт-об’єктів символізує різноманітні типи геотектонічних явищ та вулканічних процесів, наслідком яких є утворення Кальдер, Кратерів, Гейзерів, Лавових потоків, Фумарол…Дзеркало тут в якості відбитка Місяця на поверхні нічного Моря.

Проект присвячений острову-вулкану Stromboli в Тіренському морі поблизу Сицілії та його мешканцям.

Наталія Космолінська, мистецтвознавець

Dzisiaj będziemy mowić o Ossolineum . Minęlo sporo czasu od tych dramatycznych wydarzeń wokół  zbiorów . Powstają w nowym obrazie ci ludzie którzy próbowali coś działać w tych warunkach, coś ratować , ukrywać , jak najwięcej , czasami skutkiem swego zdrowia albo życia . Przecież , mieli sprawę z okrutnymi zaborcami , rabusiami którzy przepełnieni byli cynizmem a czasem ślepą głupotą . Nazwiska większości tych ludzi- ratowników zostają nieznane , co jednak nie zmniejsza ich postawy  . Niektórych znamy . Działania profesora Mieczysława Gębarowicza bylego kustosza Muzeum Lubomirskich nie zapomniane . Prawie jemu zawdzięczamy powrót do Polski autografów dzieł Słowackiego, Fredry, Reymonta, Sienkiewicza i Mickiewicza i tysiące innych rękopisów, rysunków , kilkaset numizmatów . Zprzeciwia się on ‘ darowaniu” małości ossolińskich zbiorów narodu polskiemu ot sowietów. Nie zle to brzmi – złodziej ‘darował’ przywlaszczone . Nie wyjeżdża , pozostał we Lwowie przez cale te wydarzenia i dalej . Cud ze nie był wywieziony na Sybir , zamordowany albo uwięziony . Jest lwowiakiem do końca. Kiedy żył cos się działało w ossolinskim kierunku . Jednak  dzisiaj kwestia Ossolineum nadal pozostaje – co dalej z największym zbiórem polskiej prasy 19-20 wieków , innymi rarytasami ? Dylemat . Te wydazenia ze zbiorem prasy w bylym kościele Jezuitów nie do akceptowania . Postawa musi być szlachetną , nie wypada dziedziczyć cechy sowietów . Mamy teraz we Lwowie na  stałe biuro Pełnomocnika Zakładu Narodowego im. Ossolińskich we Wrocławiu które obserwuje I udziela pomocy w konserwaji lwowskich zbiorów . Cóż , jest nadzieja że praca tych ludzi nie zmarnowana.

 Sigurd Gombrowicz        marzec . 2018

Закінчився період львівського андеграунду . Це відбулось якось дуже буденно . Просто так . Помер Ягода . Зрештою , такого не буває ,- так довго в андеграунді не живуть . А однак його Бог любив . Дарував йому все , що потребує артист  поет – волю вибору і час .

Тепер Ягода мертвий . Має те до чого так прагнув і що описував заглядаючи в пустоту . Є вільним остаточно . Його розфарбоване , напудрене тіло закопали , а йому дали волю і спокій . Всі гризоти , муки , радості минули як все , що минає . Тепер знаємо як минає андеграунд .

Поезію ТРАГЕДІЯ Ягода написав 7березня 2001 року . 17 років перед . Вкладаючись…

Трагедія

швидко розвивається

мов струмінь пірнальщика

батько проливає кров сина

пізнавши смак вбивства

дитячий крик за вікном

звучить як радість моя

прощання зі світом

ягода вже перестала жити

кетяг калини-тернини

зтих відчаєм під деревом

де цвинтарні ями

в моїй дзюравій голові

шепочуть в часі

магію фарб та образів

підпорядковуючись воді

та речам – пензлю – олівцю

скрежету зубів

цигарці та чарці

припливам – печінці

та прутню – місячній палиці

та синеві де присутній

жовтий квадрат.

скрізь гниючий мозок

проходить біла локомотива

в кінці тунелю

ми чуєм запах смерті

що цвіте квіткою

на наших кістках.

Я малюю гримаси

викривлених облич деякі

під олівцем кривляться самі

ожилі рухаються в сад мертвих

штовхаються щоби найти місце

де тінь дерева їх напуває

я ягідна планета

даю і забираю

я хуй – недоносок – бог дива

пустоцвіт – гімнодав – зява

гойрак – крик – буфет – музика

травмована – колобок –

пісчана буря – зубаста квітка

ягідна кісточка – МЯ

суцільний нерв трагедії

яка назвалась долею.

Allen Ginsberg

Howl

For Carl Solomon

I

I saw the best minds of my generation destroyed by madness, starving hysterical naked,

dragging themselves through the negro streets at dawn looking for an angry fix,

angelheaded hipsters burning for the ancient heavenly connection to the starry dynamo in the machinery of night,

who poverty and tatters and hollow-eyed and high sat up smoking in the supernatural darkness of cold-water flats floating across the tops of cities contemplating jazz,

who bared their brains to Heaven under the El and saw Mohammedan angels staggering on tenement roofs illuminated,

who passed through universities with radiant cool eyes hallucinating Arkansas and Blake-light tragedy among the scholars of war,

who were expelled from the academies for crazy & publishing obscene odes on the windows of the skull,

who cowered in unshaven rooms in underwear, burning their money in wastebaskets and listening to the Terror through the wall,

who got busted in their pubic beards returning through Laredo with a belt of marijuana for New York,

who ate fire in paint hotels or drank turpentine in Paradise Alley, death, or purgatoried their torsos night after night

with dreams, with drugs, with waking nightmares, alcohol and cock and endless balls,

incomparable blind streets of shuddering cloud and lightning in the mind leaping toward poles of Canada & Paterson, illuminating all the motionless world of Time between,

Peyote solidities of halls, backyard green tree cemetery dawns, wine drunkenness over the rooftops, storefront boroughs of teahead joyride neon blinking traffic light, sun and moon and tree vibrations in the roaring winter dusks of Brooklyn, ashcan rantings and kind king light of mind,

who chained themselves to subways for the endless ride from Battery to holy Bronx on benzedrine until the noise of wheels and children brought them down shuddering mouth-wracked and battered bleak of brain all drained of brilliance in the drear light of Zoo,

who sank all night in submarine light of Bickford’s floated out and sat through the stale beer afternoon in desolate Fugazzi’s, listening to the crack of doom on the hydrogen jukebox,

who talked continuously seventy hours from park to pad to bar to Bellevue to museum to the Brooklyn Bridge,

a lost battalion of platonic conversationalists jumping down the stoops off fire escapes off windowsills off Empire State out of the moon,

yacketayakking screaming vomiting whispering facts and memories and anecdotes and eyeball kicks and shocks of hospitals and jails and wars,

whole intellects disgorged in total recall for seven days and nights with brilliant eyes, meat for the Synagogue cast on the pavement,

who vanished into nowhere Zen New Jersey leaving a trail of ambiguous picture postcards of Atlantic City Hall,

suffering Eastern sweats and Tangerian bone-grindings and migraines of China under junk-withdrawal in Newark’s bleak furnished room,

who wandered around and around at midnight in the railroad yard wondering where to go, and went, leaving no broken hearts,

who lit cigarettes in boxcars boxcars boxcars racketing through snow toward lonesome farms in grandfather night,

who studied Plotinus Poe St. John of the Cross telepathy and bop kabbalah because the cosmos instinctively vibrated at their feet in Kansas,

who loned it through the streets of Idaho seeking visionary indian angels who were visionary indian angels,

who thought they were only mad when Baltimore gleamed in supernatural ecstasy,

who jumped in limousines with the Chinaman of Oklahoma on the impulse of winter midnight streetlight smalltown rain,

who lounged hungry and lonesome through Houston seeking jazz or sex or soup, and followed the brilliant Spaniard to converse about America and Eternity, a hopeless task, and so took ship to Africa,

who disappeared into the volcanoes of Mexico leaving behind nothing but the shadow of dungarees and the lava and ash of poetry scattered in fireplace Chicago,

who reappeared on the West Coast investigating the FBI in beards and shorts with big pacifist eyes sexy in their dark skin passing out incomprehensible leaflets,

who burned cigarette holes in their arms protesting the narcotic tobacco haze of Capitalism,

who distributed Supercommunist pamphlets in Union Square weeping and undressing while the sirens of Los Alamos wailed them down, and wailed down Wall, and the Staten Island ferry also wailed,

who broke down crying in white gymnasiums naked and trembling before the machinery of other skeletons,

who bit detectives in the neck and shrieked with delight in policecars for committing no crime but their own wild cooking pederasty and intoxication,

who howled on their knees in the subway and were dragged off the roof waving genitals and manuscripts,

who let themselves be fucked in the ass by saintly motorcyclists, and screamed with joy,

who blew and were blown by those human seraphim, the sailors, caresses of Atlantic and Caribbean love,

who balled in the morning in the evenings in rosegardens and the grass of public parks and cemeteries scattering their semen freely to whomever come who may,

who hiccuped endlessly trying to giggle but wound up with a sob behind a partition in a Turkish Bath when the blond & naked angel came to pierce them with a sword,

who lost their loveboys to the three old shrews of fate the one eyed shrew of the heterosexual dollar the one eyed shrew that winks out of the womb and the one eyed shrew that does nothing but sit on her ass and snip the intellectual golden threads of the craftsman’s loom,

who copulated ecstatic and insatiate with a bottle of beer a sweetheart a package of cigarettes a candle and fell off the bed, and continued along the floor and down the hall and ended fainting on the wall with a vision of ultimate cunt and come eluding the last gyzym of consciousness,

who sweetened the snatches of a million girls trembling in the sunset, and were red eyed in the morning but prepared to sweeten the snatch of the sunrise, flashing buttocks under barns and naked in the lake,

who went out whoring through Colorado in myriad stolen night-cars, N.C., secret hero of these poems, cocksman and Adonis of Denver—joy to the memory of his innumerable lays of girls in empty lots & diner backyards, moviehouses’ rickety rows, on mountaintops in caves or with gaunt waitresses in familiar roadside lonely petticoat upliftings & especially secret gas-station solipsisms of johns, & hometown alleys too,

who faded out in vast sordid movies, were shifted in dreams, woke on a sudden Manhattan, and picked themselves up out of basements hung-over with heartless Tokay and horrors of Third Avenue iron dreams & stumbled to unemployment offices,

who walked all night with their shoes full of blood on the snowbank docks waiting for a door in the East River to open to a room full of steam-heat and opium,

who created great suicidal dramas on the apartment cliff-banks of the Hudson under the wartime blue floodlight of the moon & their heads shall be crowned with laurel in oblivion,

who ate the lamb stew of the imagination or digested the crab at the muddy bottom of the rivers of Bowery,

who wept at the romance of the streets with their pushcarts full of onions and bad music,

who sat in boxes breathing in the darkness under the bridge, and rose up to build harpsichords in their lofts,

who coughed on the sixth floor of Harlem crowned with flame under the tubercular sky surrounded by orange crates of theology,

who scribbled all night rocking and rolling over lofty incantations which in the yellow morning were stanzas of gibberish,

who cooked rotten animals lung heart feet tail borsht & tortillas dreaming of the pure vegetable kingdom,

who plunged themselves under meat trucks looking for an egg,

who threw their watches off the roof to cast their ballot for Eternity outside of Time, & alarm clocks fell on their heads every day for the next decade,

who cut their wrists three times successively unsuccessfully, gave up and were forced to open antique stores where they thought they were growing old and cried,

who were burned alive in their innocent flannel suits on Madison Avenue amid blasts of leaden verse & the tanked-up clatter of the iron regiments of fashion & the nitroglycerine shrieks of the fairies of advertising & the mustard gas of sinister intelligent editors, or were run down by the drunken taxicabs of Absolute Reality,

who jumped off the Brooklyn Bridge this actually happened and walked away unknown and forgotten into the ghostly daze of Chinatown soup alleyways & firetrucks, not even one free beer,

who sang out of their windows in despair, fell out of the subway window, jumped in the filthy Passaic, leaped on negroes, cried all over the street, danced on broken wineglasses barefoot smashed phonograph records of nostalgic European 1930s German jazz finished the whiskey and threw up groaning into the bloody toilet, moans in their ears and the blast of colossal steamwhistles,

who barreled down the highways of the past journeying to each other’s hotrod-Golgotha jail-solitude watch or Birmingham jazz incarnation,

who drove crosscountry seventytwo hours to find out if I had a vision or you had a vision or he had a vision to find out Eternity,

who journeyed to Denver, who died in Denver, who came back to Denver & waited in vain, who watched over Denver & brooded & loned in Denver and finally went away to find out the Time, & now Denver is lonesome for her heroes,

who fell on their knees in hopeless cathedrals praying for each other’s salvation and light and breasts, until the soul illuminated its hair for a second,

who crashed through their minds in jail waiting for impossible criminals with golden heads and the charm of reality in their hearts who sang sweet blues to Alcatraz,

who retired to Mexico to cultivate a habit, or Rocky Mount to tender Buddha or Tangiers to boys or Southern Pacific to the black locomotive or Harvard to Narcissus to Woodlawn to the daisychain or grave,

who demanded sanity trials accusing the radio of hypnotism & were left with their insanity & their hands & a hung jury,

who threw potato salad at CCNY lecturers on Dadaism and subsequently presented themselves on the granite steps of the madhouse with shaven heads and harlequin speech of suicide, demanding instantaneous lobotomy,

and who were given instead the concrete void of insulin Metrazol electricity hydrotherapy psychotherapy occupational therapy pingpong & amnesia,

who in humorless protest overturned only one symbolic pingpong table, resting briefly in catatonia,

returning years later truly bald except for a wig of blood, and tears and fingers, to the visible madman doom of the wards of the madtowns of the East,

Pilgrim State’s Rockland’s and Greystone’s foetid halls, bickering with the echoes of the soul, rocking and rolling in the midnight solitude-bench dolmen-realms of love, dream of life a nightmare, bodies turned to stone as heavy as the moon,

with mother finally ******, and the last fantastic book flung out of the tenement window, and the last door closed at 4 A.M. and the last telephone slammed at the wall in reply and the last furnished room emptied down to the last piece of mental furniture, a yellow paper rose twisted on a wire hanger in the closet, and even that imaginary, nothing but a hopeful little bit of hallucination—

ah, Carl, while you are not safe I am not safe, and now you’re really in the total animal soup of time—

and who therefore ran through the icy streets obsessed with a sudden flash of the alchemy of the use of the ellipsis catalogue a variable measure and the vibrating plane,

who dreamt and made incarnate gaps in Time & Space through images juxtaposed, and trapped the archangel of the soul between 2 visual images and joined the elemental verbs and set the noun and dash of consciousness together jumping with sensation of Pater Omnipotens Aeterna Deus

to recreate the syntax and measure of poor human prose and stand before you speechless and intelligent and shaking with shame, rejected yet confessing out the soul to conform to the rhythm of thought in his naked and endless head,

the madman bum and angel beat in Time, unknown, yet putting down here what might be left to say in time come after death,

and rose reincarnate in the ghostly clothes of jazz in the goldhorn shadow of the band and blew the suffering of America’s naked mind for love into an eli eli lamma lamma sabacthani saxophone cry that shivered the cities down to the last radio

with the absolute heart of the poem of life butchered out of their own bodies good to eat a thousand years.

II

What sphinx of cement and aluminum bashed open their skulls and ate up their brains and imagination?

Moloch! Solitude! Filth! Ugliness! Ashcans and unobtainable dollars! Children screaming under the stairways! Boys sobbing in armies! Old men weeping in the parks!

Moloch! Moloch! Nightmare of Moloch! Moloch the loveless! Mental Moloch! Moloch the heavy judger of men!

Moloch the incomprehensible prison! Moloch the crossbone soulless jailhouse and Congress of sorrows! Moloch whose buildings are judgment! Moloch the vast stone of war! Moloch the stunned governments!

Moloch whose mind is pure machinery! Moloch whose blood is running money! Moloch whose fingers are ten armies! Moloch whose breast is a cannibal dynamo! Moloch whose ear is a smoking tomb!

Moloch whose eyes are a thousand blind windows! Moloch whose skyscrapers stand in the long streets like endless Jehovahs! Moloch whose factories dream and croak in the fog! Moloch whose smoke-stacks and antennae crown the cities!

Moloch whose love is endless oil and stone! Moloch whose soul is electricity and banks! Moloch whose poverty is the specter of genius! Moloch whose fate is a cloud of sexless hydrogen! Moloch whose name is the Mind!

Moloch in whom I sit lonely! Moloch in whom I dream Angels! Crazy in Moloch! Cocksucker in Moloch! Lacklove and manless in Moloch!

Moloch who entered my soul early! Moloch in whom I am a consciousness without a body! Moloch who frightened me out of my natural ecstasy! Moloch whom I abandon! Wake up in Moloch! Light streaming out of the sky!

Moloch! Moloch! Robot apartments! invisible suburbs! skeleton treasuries! blind capitals! demonic industries! spectral nations! invincible madhouses! granite cocks! monstrous bombs!

They broke their backs lifting Moloch to Heaven! Pavements, trees, radios, tons! lifting the city to Heaven which exists and is everywhere about us!

Visions! omens! hallucinations! miracles! ecstasies! gone down the American river!

Dreams! adorations! illuminations! religions! the whole boatload of sensitive bullshit!

Breakthroughs! over the river! flips and crucifixions! gone down the flood! Highs! Epiphanies! Despairs! Ten years’ animal screams and suicides! Minds! New loves! Mad generation! down on the rocks of Time!

Real holy laughter in the river! They saw it all! the wild eyes! the holy yells! They bade farewell! They jumped off the roof! to solitude! waving! carrying flowers! Down to the river! into the street!

III

Carl Solomon! I’m with you in Rockland

where you’re madder than I am

I’m with you in Rockland

where you must feel very strange

I’m with you in Rockland

where you imitate the shade of my mother

I’m with you in Rockland

where you’ve murdered your twelve secretaries

I’m with you in Rockland

where you laugh at this invisible humor

I’m with you in Rockland

where we are great writers on the same dreadful typewriter

I’m with you in Rockland

where your condition has become serious and is reported on the radio

I’m with you in Rockland

where the faculties of the skull no longer admit the worms of the senses

I’m with you in Rockland

where you drink the tea of the breasts of the spinsters of Utica

I’m with you in Rockland

where you pun on the bodies of your nurses the harpies of the Bronx

I’m with you in Rockland

where you scream in a straightjacket that you’re losing the game of the actual pingpong of the abyss

I’m with you in Rockland

where you bang on the catatonic piano the soul is innocent and immortal it should never die ungodly in an armed madhouse

I’m with you in Rockland

where fifty more shocks will never return your soul to its body again from its pilgrimage to a cross in the void

I’m with you in Rockland

where you accuse your doctors of insanity and plot the Hebrew socialist revolution against the fascist national Golgotha

I’m with you in Rockland

where you will split the heavens of Long Island and resurrect your living human Jesus from the superhuman tomb

I’m with you in Rockland

where there are twentyfive thousand mad comrades all together singing the final stanzas of the Internationale

I’m with you in Rockland

where we hug and kiss the United States under our bedsheets the United States that coughs all night and won’t let us sleep

I’m with you in Rockland

where we wake up electrified out of the coma by our own souls’ airplanes roaring over the roof they’ve come to drop angelic bombs the hospital illuminates itself    imaginary walls collapse    O skinny legions run outside    O starry-spangled shock of mercy the eternal war is here    O victory forget your underwear we’re free

I’m with you in Rockland

in my dreams you walk dripping from a sea-journey on the highway across America in tears to the door of my cottage in the Western night

San Francisco, 1955—1956

Короткий мeіл з Кракова.

присвята О.В.

Поет чутливості Аллен Гінзберг прийшов до мене в ночі . Прийшов голий з книжками під пахою та газетним аркушем замість фігового . Що було дивно з огляду на його булу безпосередність. Це нагадало сцену з фільму КУХАР , ЗЛОДІЙ , ЙОГО ЖІНКА ТА ЇЇ КОХАНЕЦЬ , де бібліотекар розгулював на голяса перед тим як зїсти частину книжечок і бути спеченим. Справа несподівана своєю чорнобілістю . І як завжди десь там гуділи поїзди кораблі фабрики та каналізаційні труби . Били дзвони та начиння . Шипів шипун у сусіда з верхнього поверху і уявлялось як він шпацерує по плитці з ліжка від своєї коханки жінки–чоловіка виблискуючи тилкем лиш для того аби спинити шипуна. Зранку нагадалось подивитись до календаря – чи бува це не день смерті чи народження поета чутливості , або ще якийсь день визначний з ряду днів змарнованих його чи сусіда зверху. Але ні – день був звиклим , як всі дні коли ходять як Адам без Еви в той короткий час коли народжується їх закінчення і ребра ще цілі , як визначено зморшкою долі, а на Марiaцькій ще дудка не грала . І в голові хуї та пизди і не допоможе тут Фройд чи Соломон, чи медицина загалом , а лиш частково розгнузданість в бібліотеці.

Шипун шипить , літун летить , трубач в носі колупається чекаючи полудня в час довший ніж дзюра чорна , що вже не одного ковтнула ненажерливо , що й застереження не актуальні альтернативні чуттєвістю своєю. Ще три години цей дикусь з горлом втятим в червоній плямі лежатиме , цей пес-свиня, що ще вчора розгулював по цвинтажиску совєцьких солдат чи вермахту  і сцяв там , що було дуже огидно. А зараз захриплими неврозами лякаючи виверністю своєю. І лиш тут прийшла до мене думка, що поет чутливості Аллен Гінзберг спутав поверхи і прийшов  не до мене, а до власника вбивці пса-свині ,- сусіда зверху , читати поезію.

текст та  переклад  Sigurd Gombrowicz

A Pacific Ocean —
A blue demi-globe.
Islands like punctuation marks.
A cruising airliner;
Passengers unwrapping pats of butter.
A hurricane arises,
Tosses the plane into the sea.
Five of them, flung onto an island beach,
Survived.

Tom the reporter.
Susan the botanist.
Jim the high jump champion.
Bill the carpenter.
Mary the eccentric widow.

Tom the reporter sniffed out a stream of drinkable water.
Susan the botanist identified the banana tree.
Jim the high-jump champion jumped up and down and gave them each a bunch.
Bill the carpenter knocked up a table for their banana supper.
Mary the eccentric widow buried the banana skins, but only after they had asked her twice.

They all gathered sticks and lit a fire.
There was an incredible sunset.
Next morning they held a committee meeting.
Tom, Susan, Jim and Bill
Voted to make the best of things.
Mary, the eccentric widow, abstained.

Tom the reporter killed several dozen wild pigs.
Tanned their skins into parchment
And printed the Island News with the ink of squids.
Susan the botanist developed the new strains of banana
Which tasted of chocolate, beefsteak, peanut butter,
Chicken and boot polish.

Jim the high jump champion organized organized games
Which he always won easily.
Bill the carpenter constructed a wooden water wheel
And converted the water’s energy into electricity
Using iron ore from the hills, he constructed lamppost.
They all worried about Mary, the eccentric widow,
Her lack of confidence and her-
But there was not time to coddle her.

The volcano erupted, but they dug a trench
And diverted the lava into the sea
Where it found a spectacular pier
They were attacked by the pirates but defeated them
With bamboo bazookas firing
Sea-urchins packed with home-made nitro-glycerin.

They gave the cannibals a dose of their own medicine
And survived an earthquake thanks to their skill in jumping.
Tom had been a court reporter
So he became a magistrate and solved disputes
Susan the Botanist established
A University which also served as a museum.
Jim the high-jump champion
Was put in charge of law enforcement-
Jumped on them when they were bad.
Bill the carpenter built himself a church,
Preached there every Sunday.

But Mary the eccentric widow …
Each evening she wandered down the island’s main street,
Past the Stock Exchange, the Houses of Parliament,
The prison and the arsenal.
Past the Prospero Souvenir Shop,
Past the Robert Louis Stevenson Movie Studios, past the Daniel Defoe Motel
She nervously wandered and sat on the end of the pier of lava,
Breathing heavily,
As if at a loss,
As if at a lover,
She opened her eyes wide
To the usual incredible sunset.

Для них , революцио-поетів , властиво присвята даної баєчки .

Анджей Бурса

Поет потерпає за мільйони….

байка

Одного разу наразився імператору коли той мав злий настрій . Імператор наказав втяти його. Однак не мав часу . Сказав тільки :

– Нехай пан зголошується кожної години до моєї канцелярії і нагадує , що в найближчому часі маю втяти пану голову.

Тож той зголошувався . Спочатку тим переймався . Роздумував над нікчемністю існування та упослідженістю особистості , залежністю від диких капризів деспота . Але потім призвичаївся . Урядовці мали з ним клопіт .  Роботи стос , прохачі  мліють в черзі , а тут той раз за разом :

-Добрий день. Імператор казав нагадати , що в найближчому часі має втяти мені голову. До побачення.

І так , щогодини .

Пунктуально дві перед дванадцятою вивалювався з кавярні “Міністерська” ( в інших не бував), аби поспішно виголосити своє формулювання .

Щосуботи о одинадцятій ночі , легко вихитуючись на ногах після пляшки випитої в барі « Рай Дипломата » ( в інших не бував), зявлявся в канцелярії і заявляв белькотливо

:- Імператор казав нагадати … щоби…того … що в найближчому часі має мені голову втяти .

О четвертій над ранком зіскакував з лави , яка була поставлена в передпокою канцелярії ( не спав ніде інде ), і заспаним голосом будив дрімаючого чергового секретаря :

– Імператор казав мені..і тд.

По двадцяти роках наткнувся в канцелярії на вчиняючого суд імператора

.-  А чого той хоче? – спитав імператор.

–   А він тут зголошує , що ваша Імператорська милість має йому голову втяти – відповів секретар .

–  Ну то йому втніть – збурився імператор .

То йому і втяли .

Кінець байки.

 переклад та передмова Sigurd Gombrowicz

.

Jimmie Durham є Cherokee . Принаймі він так вважає і має право вважати себе будь ким і називати себе як хоче . Це йому гарантує Статуя Свободи . Хоча не гарантують Cherokee які взагалі нічого не гарантують – навіть зняття скальпу.

Одже , нью-йорська галерея Whitney Museum of American Art з Nov 3, 2017 по Jan 28, 2018 виставляє роботи Jimmie Durham  . Частково ми деякі зображення праць помістили в даній статті . Ця вистава була можлива з огляду фінансової допомоги ряду знаменитих фундацій та музеїв . Як кажуть – не май багато знайомих , а май багато друзів , не обов’язково серед індіанців .  Jimmie Durham повернувся до Америки , хоча би частково .

За молодості артист був активістом , займаючи якісь там становіска в різних американських рухах за свободу та справедливість всіх та від всього , та навіть займав посаду “chief administrator of the IITC (obserwatora i konsultanta organizacji pozarządowej kategorii II w ramach Rady Gospodarczej i Społecznej) ” працюючи для ООН. Досить не зла посада , яку зрештою контроверсійно покинув з кубинським слідом. Чи вплинули ці скаутські вправи на арт Jimmie Durhamа – однозначно так. Внесення в історичний наратив тотему елементів фальші ніби є продовженням вправ квазі рухів , пустих закликів та маніфестів , що були нічим іншим як бульбашками , фейковими імітаціями , відволіканням уваги , що наповнив весь той протестний молодіжний нурт 60-70 років . Зараз як і тоді ці процеси спонукаються грантами від подібних фундацій . Кольоровість , розмаїтість тодішня мода , розмальованість арту , яку можна сприймати за вільність , пустка за формою , імітація містичної наповненості позірно , багато слів , тексту , багато жестів , рухів , все мерехтить . В певній мірі є візуалізація тотемності сучасного світу , його означення в новій сакральності , заповнення пусток в памяті як контраргументаціятрадиціям , що вже не є традиціями в часі і є вірусонебезпечними. Обєкти , інсталяції , фільми , предмети , форми – створення урбаністичного тотему новітнього світу. Звідти всі ці належності цивілізаційного досягнення , металеві бочки з під палива , дрібязок під склом , синтетичні труби ,  коріння вирвані , дошки та папір , телевізори , що не шкода розбити , тканина , шкіра та волосся , частини автомобілів , каміння на них та окремо , іронічна гра написів , таблички , череп тварини , роги чиїсь та інш. Все це нагромаджене з певним смаком , композиції завершені і читаються . Нібито іронічно . Велика Cherokeeпародія дюшанівських Ready Mades . Ритуальний танок . Крапка як камінь завалений в старенький взятий з грузу автомобіль – така ефектна пуста дія коли глядач захоплений як в подорожуючому цирку . Контрархітектурні жести . Женева . Берлін . Синдром Центру Помпіду . Франція толерантна . Правдиві індіанці Cherokee та їх організації артистичні спротестували і не мають Jimmie Durhamа за свого , називаючи його “professional posers” , не як інше якпасажир . Що не завадило розвою кар’єри майстра сублімації , наповнень прогалин у психологічних потребах , за Лаканом , який сам не виглядав ідеалом  однак знав про що йдеться . Структурно  .

Одже Jimmie Durham в процесі. Він не є сам . Адепти розносять звістку , несуть слово , розливають колір , роги з’явились в Європі , Східній також . Польща та інші  в ряді. Пугала працюють не в городі , не лякають птахів – забавляють  в галереях урбаністичних сумуючих снобів . Теж саме й чашки , маски , колекції каміння – все повернуте в минуле  . А на ствердження культу – веселенький ТОТЕМ звеличується на рогатці кожного міста .

текст Sigurd Gombrowicz

Цей час зрештою належить глядачу , суспільному поглиначу продукту культури , в вужчому означенню туристу , мандрівнику . Циліндри прозорі зображення відео  інсталяції  образи  театр в русі тіні світло відгомін екзотики символи в обємі в стінах на стінах в головах — мандрівник в культуру ошелешений та задоволений . Приходить час галеристів . колекціонерів – тиша , впевнений шурхіт.

Нас же цікавить не це свято фіналове , торжество фемінізму та європейськості . Все має інше , глибинне інспірування . Банальність в невідповідності декларацій ґречності та толерантності сучасної сцени до поривів вмотивованих розумом та памяттю . Вздовж цих всіх років артистка пронесла образ хребта , стержня опори осі обертання умислів спраглих волі , поступу , запереченню абсурдності , світу якого ми не знаємо , які тут веселощі споглядання  . Люстерне лице індійського суспільства є лише однією стороною , аверсом , і не ці цехи побуджують праці ,- а певне смуток і непевність , глисти та інші безхребетні , гвалт дикості і візуальна естетика на фоні брудного Гангу як урівноваження буття .

текст , переклад Sigurd Gombrowicz

Neighbours

I am the type you are supposed to fear
Black and foreign
Big and dreadlocks
An uneducated grass eater.

I talk in tongues
I chant at night
I appear anywhere,
I sleep with lions
And when the moon gets me
I am a Wailer.

I am moving in
Next door to you
So you can get to know me,
You will see my shadow
In the bathroom window,
My aromas will occupy
Your space,
Our ball will be in your court.
How will you feel?

You should feel good
You have been chosen.

I am the type you are supposed to love
Dark and mysterious
Tall and natural
Thinking, tea total.
I talk in schools
I sing on TV
I am in the papers,
I keep cool cats

And when the sun is shining
I go Carnival.

Традиційно ми не будемо вести мову про поезію як таку , формально. ЗАЛИШИМО ці ПОЛЯ БУЯННЯ ДПЯ  ЛІТЕРАТУРОЗНАВЦІВ та мистецтвознавців в широкому осягненні – це їх пасія та пожива . Ми ж тільки займемось натяками , півнатяками , сугестіями , узагальненнями , зануреннями в нурт , втручанням в справи , що нас взагалі не обходять …не займають , однак є для нас нібито важливими . Так як все , що є не потрібне , є важливе . Тим більше для особи яка хоч якось , в якийсь спосіб , щось собі розгадує , означує запитання , розумує ,  дивиться під ноги ,  дивиться в небо , озирається , дерева , кущі , горизонти … Шар за шаром , століття за порядком , натовпи мислячих , філософів різних , поетів різних , артистів , бачимо горизонт художників , скульпторів , астрономів , також  інших письменників від шляхетних до темних натур (не менш значимих) , томи , книги , бібліотеки , попіл і слова , що нібито не горять . Як шанс – делікатна тканина  інструменту цього слова , володіння яким не є вільним . І є інструментом форми , кольору , руху тіла ,  жесту дарованим . Інструментом звуку або його відсутністю . Пусткою . Плетивом.  Є добре залазити в то плетиво , що нічого не гарантує і ні до чого не змушує – одна наївна милість та роззявленість . Ніяких привілеїв чи авансів , які лиш шкодять . Натура ж є вибаглива і вимоглива своєю безмежністю . Це  не щурячі перегони – де , хто перший той перший , інша бутність інше єство – слово в голову не запхнеш і не здуриш жодного окрім тих , кому байдуже , тих яким є добре , скажемо не зле . Це як в мареві , що творить тло , тло великих площин розмаїття ситості , пухлого , пустого погляду на повішену пташку . Хто ж її потребує ту пташку такою , хто потребує тих спазм та дихальних рефлексій , волочіння в багні та задуху грудної клітки відцентровими силами . Певна свята безпорадність в тому є . Ото споглядання . І ніби щось паскудне , чуже й драма в тому є , а однак млосне й заохочувальне до проби ,  до уяви й вимислу того , що вже відбуто  кимось і , що ще попереду і є страшним у невідомості  і невідповідності . Млосно і непевно , шлях вторений й незримий початок , й багато слідів , різних . Споруда слів , що розпухає і вивищується , розпухає і вивищується , потрясається емоційністю нездоланного егоїзму та самотності . Ніхто не знає для чого , які закони є чи будуть , що й неважливо і непотрібно . Всі ці гармонійні потрясіння . Всі ці паралельності наповнені вразливістю та мерехтінням не мають шанси на тривалість – крапка є їхнім кінцем . Все писане  , формоване , зображене воно писане , формоване , зображене …Все що буде писатись, формуватись , зображатись те буде робитись…ось така банальна бутність поета практика. .

текст Olexa Furdiyak

В віденській Galerie bei der Arbertina-Zetter до грудня триватиме вистава Cosmic Gardens Guntera Damischa – одного з впливовіших художників сучасного австрійського мистецтва.  Минулого року артист відійшов у кращі світи залишивши свої творіння нам всім ,тим що все ще маємо наглість перебувати по цю сторону буття. Цей доробок , праці живописні в папері чи полотні , скульптурні композиції великих чи малих форм відображення доступних до занурення світів. Світів мікро та макро космосу пануючої натури та мікро-макро бездонності людини як самозавершеного єства. Викрутаси ліній пориви плями викрутаси площин обєми зіркотворень скрути та вивищення  сири та  кактусів пункти  розмитість пунктів дзюри топоміка мозку за обставинами та мікроби корінні дзюри утаємничення водні та озера води психічні фізіологічні потреби та їх вплив морориби  скамянілості геологічні як смакування довершеності і тривалості в часі знову плями ріки луки ліси ліси луки шляхи сади рослин сади сади поєднанні і перетікаючі з одного в інший образ образи стежки туди і звідти деколи без повороту  чи повернення кут погляду важить тільки тут до тут чи після там бачу колючі дроти напівстлілі в Альпах останній звук з уст сонячні бліки тіснява ховається в нішах та розлогостях . Відбирають мистецтвознавці , відбирають мистецтвознавці-глядачі . Замкнений цикл кругообіг поривань та марнот приходиш туди звідки вийшов…

текст Sigurd Gombrowicz

Стрічка є проникливою та чуттєвою , заохочуємо її оглянути.

Ми  ж ставимо інший наголос.

Wladyslaw Strzemiński  декларувавши  теорію Unizmu , що мала розвиток в різних керунках мистецтва , розпочав вправи соляристичні ,  саме  післяобрази .

Цей розвиток стверджує , що авангарда не має меж . Обмеження , позбуття зайвого , не притаманного суті предмету , лиш розширює можливості , дає огляд з другої сторони , іншої – схованої за нашаруванням умовності.

з повагою Sigurd Gombrowicz

 Czesław Miłosz

Ars poetica ?

Zawsze tęskniłem do formy bardziej pojemnej,
która nie byłaby zanadto poezją ani zanadto prozą
i pozwoliłaby się porozumieć nie narażając nikogo,
autora ni czytelnika, na męki wyższego rzędu.

W samej istocie poezji jest coś nieprzystojnego:
powstaje z nas rzecz, o której nie wiedzieliśmy,

że w nas jest,

więc mrugamy oczami, jakby wyskoczył z nas tygrys
i stał w świetle, ogonem bijąc się po bokach.

Dlatego słusznie się mówi, że dyktuje poezję dajmonion,
choć przesadza się utrzymując, że jest na pewno aniołem.
Trudno pojąć skąd się bierze ta duma poetów
jeżeli wstyd im nieraz, że widać ich słabość.

Jaki rozumny człowiek zechce być państwem demonów,
które rządzą się w nim jak u siebie, przemawiają mnóstwem

języków,

a jakby nie dosyć im było skraść jego usta i rękę
próbują dla swojej wygody zmieniać jego los?

Ponieważ co chorobliwe jest dzisiaj cenione,
ktoś może myśleć, że tylko żartuję
albo że wynalazłem jeszcze jeden sposób
żeby wychwalać Sztukę z pomocą ironii.

Był czas, kiedy czytano tylko mądre książki
pomagające znosić ból oraz nieszczęście.
To jednak nie to samo co zaglądać w tysiąc
dzieł pochodzących prosto z psychiatrycznej kliniki.

A przecie świat jest inny niż się nam wydaje
i my jesteśmy inni niż w naszym bredzeniu.
Ludzie więc zachowują milczącą uczciwość,
tak zyskując szacunek krewnych i sąsiadów.

Ten pożytek z poezji, że nam przypomina
jak trudno jest pozostać tą samą osobą,
bo dom nasz jest otwarty, we drzwiach nie ma klucza
a niewidzialni goście wchodzą i wychodzą.

Co tutaj opowiadam, poezją, zgoda, nie jest.
Bo wiersze wolno pisać rzadko i niechętnie,
pod nieznośnym przymusem i tylko z nadzieją,
że dobre, nie złe duchy, mają w nas instrument

Андрей Вознесенский

ВЕЧНОЕ МЯСО

 ВЕРНИСАЖ

На выставку художника Прохорова
народ валит, как на похороны.
“Не давите!” – кричат помятые,
оператор кричит: “Снимаю!”,
кто умен, кричит: “Непонятно!”,
а дурак кричит: “Понимаю!”

Были: коллекционер Гостаки,
Арлекин Тарелкин с супругой,
блондиночкою упругой,
композитор Башляк с собакой, –
толкались, как на вокзале.

Прохоров пришел в противогазе.
“Протестует, – восхищаются зрители, –
против духоты в вытрезвителе”.

Вы помните живопись Прохорова?
Главное в ней – биокраски.
Они расползаются, как рана,
потом на глазах срастаются.
Наивный шпиц композитора
аж впился в центр композиции.

Похоров простил болонку:
“Я мыслю тысячелеткой.
Мне плевать на понимание потомков,
я хочу понимания предков,
чтоб меня постиг, понимающ,
дарующий смысл воспроизводства:
чем больше от себя отнимаешь,
тем более остается”.

Тут случилось невероятное.
Гостаки роздал свою коллекцию,
Тарелкин супругу отдал товарищу,
Башляк свою мелодию
подарил Бенджамину Бриттену.
Но странно – чем больше освобождались,
богатства их разрастались:
коллекция прибывала,
супруга на глазах размножалась,
мелодии шли навалом.
Но тут труба заиграла.

Заиграла, горя от сполохов,
золотая труба Тарелкина.
Взяв “Охотничье allegro”,
“Нет! – сказал ревнивый Тарелкин. –
Я тебя вызываю, Прохоров!
Мы таим в своем сердце время,
как в сокровищнице Шираза.
Мы – сужающиеся Вселенные,
У тебя ж она – расширяется.
Ты уводишь общество к пропасти,
ты нас всех растворишь друг в друге.
Я тебя вызываю, Прохоров,
за поруганную супругу!”

Начал дуть трубадур трактирный,
начал нагнетать атмосферу,
посрывало со стен картины,
унесло их в иные сферы.

“Подражатель Тулуз-Лотрекин,
отучу тебя от автографов”.

“Да!” – сказал ревнивый Тарелкин.
“Нет”, – лениво ответил Прохоров
и ударил Тарелкина по уху.

Бой Охотника и Художника
перед бабой и небесами!
Визг собак, ножей и подножек
У обоих разряд по самбе.

Чем окончится поединок?

Но этаж обвалился с грохотом,
и с небес какой-то скотина
проорал:
“Побратим мой, Прохоров,
я – Дима!”

Больше не видели побратимов.

продовжуємо твором Роберта Фроста

Robert Frost

After Apple Picking

My long two-pointed ladder’s sticking through a tree
Toward heaven still.
And there’s a barrel that I didn’t fill
Beside it, and there may be two or three
Apples I didn’t pick upon some bough.
But I am done with apple-picking now.
Essence of winter sleep is on the night,
The scent of apples; I am drowsing off.
I cannot shake the shimmer from my sight
I got from looking through a pane of glass
I skimmed this morning from the water-trough,
And held against the world of hoary grass.
It melted, and I let it fall and break.
But I was well
Upon my way to sleep before it fell,
And I could tell
What form my dreaming was about to take.
Magnified apples appear and reappear,
Stem end and blossom end,
And every fleck of russet showing clear.
My instep arch not only keeps the ache,
It keeps the pressure of a ladder-round.
And I keep hearing from the cellar-bin
That rumbling sound
Of load on load of apples coming in.
For I have had too much
Of apple-picking; I am overtired
Of the great harvest I myself desired.
There were ten thousand thousand fruit to touch,
Cherish in hand, lift down, and not let fall,
For all
That struck the earth,
No matter if not bruised, or spiked with stubble,
Went surely to the cider-apple heap
As of no worth.
One can see what will trouble
This sleep of mine, whatever sleep it is.
Were he not gone,
The woodchuck could say whether it’s like his
Long sleep, as I describe its coming on,
Or just some human sleep.

Po zrywaniu jabłek

Jeszcze moja drabina wciąż sterczy w błękity,
Koronę drzewa tnąc podwójnym torem.
Tu kosz, któregom nie napełnił zbiorem,
Tam kilka jabłek wśród gałęzi skrytych,
Które zostały mi do pozbierania.
Ale już dosyć mam tego zrywania.
Duch zimowego snu wzlata o zmroku
W zapachu jabłek — zapadam w stan drzemki.
Nie mogę zatrzeć dziwności widoku
Zobaczonego przez lodu osłony
Które dziś rano zebrałem z rynienki
Wznosząc jak szkiełko w świat traw oszronionych.
Lód topniał, dałem mu upaść i trzasnąć.
Ale już wtedy
Bliski snu byłem, nim spadł, nie wiem kiedy,
I mógłbym rzec, jakiej miary
I kształtu byłby mój sen, gdybym zasnął.
Zjawiają się i nikną jabłka powiększone,
Od nasad po kwiat stary
Plamkami brązów wyraźnie upstrzone.
I boli mnie podbicie, bo wciąż stopą własną
Przyhamowuję każde szczebla drżenie.
Czuję chwiejność drabiny, gdy się gną konary.
I słyszę, jak dochodzi z piwnicznych uboczy
Głuche dudnienie
Ładunku jabłek, który się w nie toczy.
Nie chcę już więcej
Zrywania jabłek — bezwład mnie ogarnął
Po wielkim żniwie, któregom sam pragnął.
Milion owoców przeszło mi przez ręce,
Chronionych przed upadkiem z troską przepisową.
Bo owoc,
Który o ziemie uderzy,
Chociażby się nie potłukł i o nic nie trącił,
Jest tylko na jabłecznik zdatny i do młocki
Na stercie leży.
Z tego więc widać, co zmąci
Mój sen, czymkolwiek będzie jako sen osobny.
Gdyby się nie ulotnił,
Suseł powiedzieć mógłby, czy podobny,
Tak jak go zapowiadam, jego snom w samotni,
Czy właśnie jakimś snom ludzkim.

przełożył Juliusz Żuławski

кураторки Фестивалю Лізавета Герман, Марія Ланько і Катерина Філюк

Не дивне поєднання “східнорегіональної” апатії та “східногалиційського” цинізму та фейку. Трохи реплік або “запозичень” інспіраційних західноєвропейських . Трохи слідів історичних артифактів , пориви феміністичні (цікаво чи артистка здатна на жест Емілії Девідсон?), біль собаколюдей ( були і в Карпатах такі герої) розчинений в сурогаті “стьобу” та космічних істин … І все це покриває софт-арт , який ні до чого нікого не зобовязує.

І ніби пропонувалось артистам попрацювати над “альтернативним сьогоденням”(програмний кураторський текст)- можемо зауважити , “молоді художники” ніякої альтернативи не надали – якісь апелі , рефлексії довколишні , біда , все погано, гинемо…однак не декаденсько , не стильно, а творчо так , як в  постсовєцьких скаутських таборах з “dowódcami zastępu  na czele “.

Браво для автора назви фестивалю -надзвичайна витонченість чуттєва та вуальна .коректність.

з повагою Sigurd Gombrowicz

photo Olgert Segin

продовжуємо твором Анджея Бурси

Andrzej Bursa

“Obrona żebractwa”

Uważa pan że żebrakom nie należy dawać jałmużny…
że większość z nich mogłaby pracować
pracować… dobre słowo
czyli gdyby ten owrzodziały z głową Tołstoja machał
łopatą przy jakimś wykopie
a ten starzec ze sztuczną raną warował przy magazynie
łopat…
a ta czarownica (czy był pan kiedyś dzieckiem) plewiła
buraki…
byłbyś pan usatysfakcjonowany

ależ oni pracują drogi panie jak jeszcze…
za jakikolwiek datek o każdej porze dostarczają nam
emocji czystej i nie sfałszowanej…
oni nie jedzą drewnianego chleba…
nie markują (słowo godne waszej kultury) śmierci jak
w waszych teatrach…
ale grają całym ciałem wystawionym na mróz skwar
i ulewę każdym gestem głosem i wszą na
kołnierzu…
aby osiągnąć zanierzony efekt muszą surowo przestrzegać
trybu życia nakazanego regułą
spać na ławkach w parkach i na dworcach nie dojadać
i upijać się,,,
a pomimio że śmierć i chleb jest u nich prawdziwy,,,
sztuka ta nie jest ani trochę naturalistyczna…
osiągają pełnię realistycznego uogólnienia o czym nawet
marzyć nie mogą wasze wypchane akademickie
trupy…
oni są na wskroś nowocześni…
mimo że tradycja ich jest stara jak nędza…
artyści awangardy winni uczyć się od nich i co mądrzejsi
robią to…
W pociągu Kraków-Przemyśl stanął nagle w drzwiach
przedziału ślepiec z laską
czy pan wie że każde z tych drętwiejących na ławce ciał
dążących do wygodniejszego usadowienia się
zostało nagle postawione przed problemem…
którego najsłabszego echa trudno się doszukać w waszej
sztuce…
to wy nie pracujecie…
co pan dziś zrobił panie literacie…
jaki jest twój “zawód” konferansjerku…
za co ci tyle płacą dziwko z ekranu…
za co chleje twój reżyser………….?
(najbardziej bawią mnie ci którzy zarzucają żebrakom że
czasem piją wódkę)
jak wy w ogóle wyglądacie?

karzeł wzrost około 1 m 30 cm
numer obuwia około 45
gra na harmonii
rękami konarami (trzy buraczkowe krzywule przy każdej
dłoni)
pieśń kościelną
Łączy Grand Guignol
z misterium religijnym
i robi to ze smakiem

a ten rzucany drgawkami
(u was balet polega ciągle
na erotycznym rajcowaniu
ojców rodzin)
zubożały inteligent (ach co za charakteryzacja)
mówi że wyszedł niewinny z więzienia
przeżywa głęboki konflikt
trudno mu jest prosić
zaobserwuj gest jakim chowa 10 złotych

staruszek z pieskiem na dywaniku
żeby miękko było biedactwu
obłąkana w męskim kapeluszu
ojciec niepocieszony po stracie
trzech synów bohaterów

oni grają przez całe życie jedną rolę
ale robią to doskonale
Nie pomyślcie że fratenizuję się z lumpami
żebracy są przeważnie ograniczeni i cuchną
czuję do nich taki sam wstręt
jak do was panowie… artyści
tyle że bardziej gustuję w ich sztuce
niż w waszej.

( знимки є лише інструментом , палітрою – тому наперед дякуємо та перепрошуємо авторів фото за вільне трактування).

kontynuujemy nowy projekt w jakim będziemy poszukiwać przejawów emocjonalności jako cech w życiu artystów oraz ich alter ego – w przeszłości , teraznejszości i przyszłości

( zdjęcia są tylko narzędziem ,  paletą – przeto dziękujemy i przepraszamy autorów fotografii za zbyt wolne traktowanie )

продовжуємо твором Едріана Мітчелла

Adrian Mitchell

Tell me lies about Vietnam

I was run over by the truth one day.
Ever since the accident I’ve walked this way
So stick my legs in plaster
Tell me lies about Vietnam.

Heard the alarm clock screaming with pain,
Could not find myself so I went back to sleep again
So fill my ears with silver
Stick my legs in plaster
Tell me lies about Vietnam.

Every time I shut my eyes all I see is flames.
Made a marble phone book and I carved out all the names
So coat my eyes with butter
Fill my ears with silver
Stick my legs in plaster
Tell me lies about Vietnam.

I smell something burning, hope it’s just my brains.
They’re only dropping peppermints and daisy-chains
So stuff my nose with garlic
Coat my eyes with butter
Fill my ears with silver
Stick my legs in plaster
Tell me lies about Vietnam.

Where were you at the time of the crime?
Down by the Cenotaph drinking slime
So chain my tongue with whisky
Stuff my nose with garlic
Coat my eyes with butter
Fill my ears with silver
Stick my legs in plaster
Tell me lies about Vietnam.

You put your bombers in, you put your conscience out,
You take the human being and you twist it all about
So scrub my skin with women
Chain my tongue with whisky
Stuff my nose with garlic
Coat my eyes with butter
Fill my ears with silver
Stick my legs in plaster
Tell me lies about Vietnam.

Religion (Religia) . 2017 . metal sculpture , welding . 2,7м х 2,7м х 1м .

релігія – пристрасть ходити одними ж й тими вулицями,

обідати чи вечеряти в “своїх” ресторанах,

в одну сторону тільки,

сидячи за столом з написом “занято”,

вірити людям , що не раз вже дурили,

жити в умовному комфорті, подаючи жебраку -брехуну  ,

і фігу в кишені,

слідкувати в інтернеті за війнами десь далеко й перейматись загиблими та їх родинами,

читати книжки ,

різні

й не завжди ті які варті і які хотілось би ,

бути добропорядним,

якщо хтось знає насправді ,що то значить,

чекати телефонного дзвінку,

листа,

часопису,

бандеролі,

гробу,

звістки,

вести розмови з наперед відомим результатом,

співати посмодерністичний гімн чужої країни,

й запитувати у коханки її національність,

у ліжку,

пробувати оволодіти  рідною мовою,

в межах 75 відсотків,

збирати все , що можна збирати і ,що дається зібрати в голові,

псів таскати на пасках ,

котів вбирати в сподні,

соловїв та сорок дусити,

умовно,

і ще раз умовно,

умовно вірячи .

що це все

зусилля умислу необхідне почуттю свободи

( знимки є лише інструментом , палітрою – тому наперед дякуємо та перепрошуємо авторів фото за вільне трактування).

kontynuujemy nowy projekt w jakim będziemy poszukiwać przejawów emocjonalności jako cech w życiu artystów oraz ich alter ego – w przeszłości , teraznejszości i przyszłości

( zdjęcia są tylko narzędziem ,  paletą – przeto dziękujemy i przepraszamy autorów fotografii za zbyt wolne traktowanie )

(анонсований текст фестивалю-. ред.)

Сайт фестивалю – http://tetramatyka.nurt.org. ua

деякі думки при прочитанні програм  проектів та  ідеології фестивалю .

1. Загальний пафос текстів .

приклад :

“Ідея прогресу стала своєрідною релігією Нового Часу, яка освячувала невпинний екстенсивний рух до кращого Майбутнього. Образ останнього формувався у масовій свідомості у відповідності до намірів правлячої політичної еліти суспільства: чи то Welfare State чи то пак тисячолітній комуністичний рай. Позаяк, цементуючим елементом спільним для різних проявів мета-наративу Прогресу була віра в чарівну силу машини яка зможе покращити не тільки економічні підвалини суспільного життя, але й сприятиме встановленню соціальної гармонії.
Криза та розпад СРСР позначило собою кінець індустріальної епохи як для України так й для мешканців Львову зокрема. В умовах майже 30-річного пострадянського періоду в якому зависло наше суспільство промислові зони українських міст зазнають процесів стихійної просторової та функціональної трансформації. В ході такого напіврозпаду часто втрачаються ці своєрідні монументи релігії Прогресу, а з ними ми втрачаємо частку історичного надбання, а, через це, й можливість критичного погляду на майбутнє, яке видається нібито доконаним.” (проект Future Perfect (частина 1)) – що це за парадовий текст

2. Історія плюс “новітні” медія це щось до музейної справи , можна долучити до цієї ужитковості також ввід технології до бібліотеки як інституції ( аналоги працюють і тут немає мистецтва), а не як явища культури.

Ось текст -“Проект покликаний змінити уявлення про сучасні бібліотеки як про багатофункціональні активні простори в житті міста, показати шляхи застосування інноваційних цифрових технологій, створити в бібліотеці майданчик для міждисциплінарної взаємодії активних громадян з різних сфер діяльності.  Проект стане яскравим прецедентом інтегрування мистецької компоненти в життя сучасної бібліотеки.” (проект Future Perfect (частина 2)

3. Традиційна методологія організації фестивалю – ніби декларується якщо не революційний то принаймі еволюційний поступ . Однак більше це нагадує відповідь на грантовий проект: -запрошений хедлайнер , позитивні проекти про наболіле ,але мирні – спонсорам сподобаються, покращення , впровадження , погляд в майбутнє , впевненість в минулому – яке погане і не дає розвиватись , навчання майбутніх поколінь , салют , фуршет , буклет -каталог на поличку і тд.- де артистичний скандал , де зіткнення інтелекту , побиття публічне нарешті . Натомість пропонується слухання потойбічності –  “…увага буде зосереджена на декількох об’єктах індустріальної історії Львову: залишках заводів, фабрик, (депо). На(біля) території кожного об’єкту будуть розташовані портативні радіо-передатчики які транслюватимуть у FM-діапазоні звукові твори створені митцями.”(проект Future Perfect (частина 1)

вітаємо нову мережу FMстанцій (редакція)

4. Мистецько-освітній проект «Освіта й творчий експеримент – досить узагальнений огляд тенденцій. Така собі фідософсько-публіцистична методичка.до утопії  Академічність не є навчання інструментарію . Поза всіма рудиментами , академічність дає розкутість , і думки  також , творить художника , або  сприяє kształcić się. Особистість як кінцевий продукт сепарації артистичної майбутності – якщо артиста того хоче звичайно й потребує “спрагло ” .

А для оволодіння інструментом є відповідні курси.

Звичайні принципи діалектичного розвитку – буде країна багата – будуть в академії відповідні умови. Амен.

5.Вхід в арт – з задоволенням оглянемо і послухаємо все .

з повагою Sigurd Gombrowicz

Тиждень перфомасу ,  Львів , вересень 2017 . Артистка з Таїланду Нопавен Сірівечкул показала алегоричну сцену , з символічними елементами східної культури яка переплилась остаточно з европейскою . Еклектична чуттєва дія.

Фото Юрій Бакай

В даному випадку тішить лаконічність дії.

фото Юрій Бакай

( знимки є лише інструментом , палітрою – тому наперед дякуємо та перепрошуємо авторів фото за вільне трактування).

kontynuujemy nowy projekt w jakim będziemy poszukiwać przejawów emocjonalności jako cech w życiu artystów oraz ich alter ego – w przeszłości , teraznejszości i przyszłości

( zdjęcia są tylko narzędziem ,  paletą – przeto dziękujemy i przepraszamy autorów fotografii za zbyt wolne traktowanie )

Окрім показів перфомансів, під час фестивалю також відбудуться зустрічі з артисиами, лекції, відеопокази, майстер-класи, дискусії та проводиться експериментальна навчальна програма – «Школа перфомансу».

Цього року  свої перфоманси покажуть артисти з Таїланду: Саріна Сетапон, Монкхол Плайнбенченґ та Нопавен Сірівечкул, з Великобританії – Сандра Джонстон та Алістер Макленан, Ізраїлю – Тамар Рабан, Шахар Маркус і Таль Розен, Польщі – Януш Балдиґа і Томаш Шрама та України – Володимир Кауфман і Віталій Шупляк , Сейджі Шімода з Японії та Стайн Генінґсен із Норвегії.

( знимки є лише інструментом , палітрою – тому наперед дякуємо та перепрошуємо авторів фото за вільне трактування).

kontynuujemy nowy projekt w jakim będziemy poszukiwać przejawów emocjonalności jako cech w życiu artystów oraz ich alter ego – w przeszłości , teraznejszości i przyszłości

( zdjęcia są tylko narzędziem ,  paletą – przeto dziękujemy i przepraszamy autorów fotografii za zbyt wolne traktowanie )

( знимки є лише інструментом , палітрою – тому наперед дякуємо та перепрошуємо авторів фото за вільне трактування).

zaczynamy nowy projekt w jakim będziemy poszukiwać przejawów emocjonalności jako cech w życiu artystów oraz ich alter ego – w przeszłości , teraznejszości i przyszłości

( zdjęcia są tylko narzędziem ,  paletą – przeto dziękujemy i przepraszamy autorów fotografii za zbyt wolne traktowanie )

( знимки є лише інструментом , палітрою – тому наперед дякуємо та перепрошуємо авторів фото за вільне трактування).

zaczynamy nowy projekt w jakim będziemy poszukiwać przejawów emocjonalności jako cech w życiu artystów oraz ich alter ego – w przeszłości , teraznejszości i przyszłości

( zdjęcia są tylko narzędziem ,  paletą – przeto dziękujemy i przepraszamy autorów fotografii za zbyt wolne traktowanie )

За сприяння Zenko Foundation

куратори Ігор Абрамович , Олександр Соловйов

фото Юрій Бакай

Вистава відбувалась в давних залах військового шпиталю , в минулому Палаці Потоцьких  який був в свій час відібраний в потребі паньства. І ця дивна історично-суспільна обставина поклала своєрідне забарвлення візуальним експозиціям фестивалю Порто Франко 2017 (14 -22. 06.2017) -, внесла дивні трактування загальної тематики дійства. Обдерті стіни та стелі кімнат та комірчин, смутні ,коридори спроваджують до роздумів тлінності та короткотривалості часу  порозумінь людських.

Артисти давали собі раду як могли згідно особистим засадам та ситуативності.

Хірургія

Роботи Юрія Бакая знайшлись в просторі постхірургічнім , виповненим тривогами незворотності дії – де грань є моментом хиби і шансом до дальшого буття.

“DZVIN”

Бокс наповнений рядами дзвінків , що пульсують світлом карбуючи час , відмірюючи те, що пройшло , те , що попереду , збоку  – в другому вимірі. Те , що ми ніколи не осягнемо .

Шиба вибілена вапном , ніби стверджує , що час стерильний , чистий від людського й належить самому собі . Й тільки зміна секунд , миготіння світла спроваджує в рефлексії людські , оглушуючи миттю перед дзвоном.

“Межі прозорого”

№2  “межі прозорого”- скло , камінь , діаманти , люди – мають свою прозорість , але їхня кількість суттєво впливає на  саме середовище , змінює простір і діаметрально протилежно формує локацію.- так зазначено в ідеї проекту .

Ще одна дитяча мрія зазирнути за , спроба вловити нескінченність в дзеркальці , грань ньютонівської фізики  та магії алхіміків яка не залишає байдужими людей , що відірвались  від буденних перегонів . Момент пристанку . Магія здивування і чи не найцінніша риса людської відкритості .

“Sapientus satus”

 “Розумному досить” – лаконічний , досконалий проект .

Мапа  країни , вже неіснуючої , позаду Розп’яття   … відбитки пальців дітей – школярів , що самі вже є батьками і не згадають про  що власне там йшлося на тих дивних уроках географії . Уроках екзистенційних вправ  в  дивні часи , що ніби в сні..снились. Все в коло ,- і все поезія…яка завжди відкрита до спроб іншого бачення , трактування , чуття такого мінливого , зрадливого , а одночасно наймилішого світу…

текст  Sigurd Gombrowicz

фото Юрія Бакая

Отож якщо хтось вирішив стати інтелектуалом чи землеміром, артістом чи політиком (що часто одне й те саме), то єдиний достойний вихід з цієї кумедної ситуації – стати майстром. Довгий, болісний, радісний, нудний шлях. Головне розрахувати дихання. Творити, як дихати. Вільно. І самому не ставати в чергу.

Бл́я неодноразово бачив ці непристойні черги перед парадними дверима. Багато різних черг. Строкатих, гамірних чи на позір благопристойних. У тих чергах говорили по-різному. Найчастіше звучали аймґоїнґ та в́оќу, гоноровіше й пихато розливалися іхґеге, ідиш та євайс, подекуди чулися голоси єщеіде та Іжівот-мовами, а найголосніше, часом до свинячого вереску, звучала уйдуя. Іноді в закутках перешіптувалися туткая, підозріло оглядаючи всіх присутніх. Фактично всі ці черги вели до каси, але через кабінети великих і ще більших начальників, яких треба було переконати у відданому служінні тій чи тій ідеї або наміру. І вже йшлося про силу та форму переконань і переконувань. Ось стоять бородаті дядьки й хлопці, а також напружені дівчата і тьоті, вбрані хаотично, барвисто з пріколом у вусі, носі тощо. В руках тримають пакунки, дерев’яні кейси, папки, декотрі штовхають наперед великі ящики. У більшості туман в очах і неприступні пози, а дехто грає вар′ята. Це митці, і вони стоять, щоб показати свої творива заморським бойз&ґерлз (інакше звали їх, що несуттєво) − кураторам, що виставку готують раз на два роки. Митці, демонструючи, що вони творчо розвинуті і готові до слави світової й грошей немалих, показують кураторам усе, що наліпили в різних позах. Тут можна побачити багато рожевого м’яса, чимало блакитного калу, вдосталь утаємниченого шуму, що блимає з екрана всіма кольорами світу, не кажучи вже про голих дядьків, тіток і мальчіков в соїтії, а також модного лахміття, виразок і чиряків достатньо було, а ще статеві органи, гібридні і не зовсім, поголені й не дуже, людей усіх рас і тварин, комах усіх видів. Понад міру, багато було кольорових і чорно-білих об’ємних форм, рельєфів та пласких поверхонь про велике світове ніщо. Тут можна побачити таке, що мало хто де бачив. Відповідно ж поводяться й артисти. Одні з гонором, інші нахиляються, ще інні зачиняють двері на ключ, наближаються дуже близько, стоять міцно, бо міцно сперлися усіма кінцівками на підлогу, спинка прогнута, ротик ледь відкритий. − А оце я сфатаграфіровал, а оце спроектіровал, ай кен мейк еврисинґ, а оце я із золота вилив, а ось так вам буде дуже приємно, підсуньтесь трохи ближче, ах як вам приємно, правда ж?.. А я ще піджачки шию…

В іншій черзі прилаштувалися вже куратори, а черга інтимніша, мало хто й помітить. Вони заходять поодинці і красиво сідають перед дядьками й тітками в дорогих костюмах, вишукано всіяних коштовними перлами й обшитих ніжно та ажурно золотими ниточками. В перервах між чаюванням, копуляціями і зміною поз вони розповідають про м’яку і жорстку силу мистецтва, а головне скільки це коштуватиме. Добиваючись свого, відходять гордо.

Ось ще черга, тут усі в неприступних позах. Одягнуті по-модному, лаковані туфельки, бла, бла, в руках невеличкі портфелики з дорогих шкірозамінників. У кабінетах пропонують політ, і бізнес, і космічно-аграрні проекти, добиваються свого не всі, лиш ті, що горді й дешево не продаються. А ніхто ж не продається. Це просто бізнес, нічого особистого…

Далі черга з дівчат і жіночок біля дверей, що самостійно відчиняються, як тільки хтось там опиняється з наміром зайти. Тут одяг також є, але такий, щоб показати, буцімто його немає. Ляльковий макіяж, високі обцаси, ефір, просякнутий хлопською еротикою. Про пози тут не варто й говорити, а леґітимності досягають непристойністю, і то цілком пристойно. Ці дєвочкі найкраще знають хто, що, як і по чому?

− А почьом ваша капуста, а морквочка, а бурачки? − А от та брошка в формє звьоздочкі, там єщьо дєдушка в пенсне какой-то нарисован. А сколько стоит? − В цій черзі шваркотять беззубими ротами й нарікають, шо жить стало очень і очень невесело, бо очень дорого! − А когда було дешевше? − питають інші, а от було колись. Вони вже майже не бавляться намірами, бо сил не вистачає, але чергу дуже люблять. Дуже люблять чергу. І часом непомітно намагаються протиснутися перед кимсь наперед. Якщо ж хтось з нахабнючих молодиків чи молодичок, як слиз, прагне впхатися поперед черги, то в хід ідуть лікті, костури, а на фінал слівця не дєтскі.

А ще стояли там гуртки, що прикривалися вивіскою «європейські інтелектуали». Не ті розумники, хто завжди був шанований у Старому світі і багато про що міг сказати або промовчати. Не ті, плоди чиєї розумової діяльності втілювалися в дуже корисні справи та речі для всіх-всіх. Ті не ставали в чергу, вони писали книжки, бавилися у Касталію, і хто хотів – той міг пізнати. Належачи до єдиної почесної касти інтелектуалів, вони всіляко уникали штучних поділів і гучних етикеток. За вивіскою «європейські інтелектуали» здебільшого ховалися європуйські розумники. Європуйці мали велику і ситну годівничку, яку потрібно було пафосно відпрацьовувати на екранах. Щоб виглядати гучніше і переконливіше, вони мали щодня демонструвати натхненну боротьбу. Боротьба за все нетрадиційне вже давно стала для них традиційною. Вони ревно захищали трударів і трудівниць від захланного капіталу, про що самі трудящі могли ніколи і не здогадатися. Вони любили себе на трибунах і збуджено подорожували від однієї конференції до другої, щоб професійно захищати все обділене і незахищене. Скажімо, любителів солоно-перченого чаю від шанувальників традиційного чаювання. Європуйські інтелектуали, наприклад, вважали чай з молоком буржуазним вибриком. Підсолоджений чай був для них надто традиційний і викликав неприйняття, чай без цукру нецікавий і гордий, а чай з горілкою вони мали за істинно пролетарський і тому значно поважніший. А ті, хто пив підсолений чай з перцем, викликали їхній найбільший інтерес. Бо це був справжній відхід від традиції, подібно до сексу з безхребетними, і про це вже можна було говоріть і навіть написати кілька інтелектуальних томів. Якщо ж хтось для деуйдукізації хотів тутка валити великоуйдукських ідолів, вони захищали ідолів як великі естетичні досягнення колишнього Уйдустану. Якщо ніхто цього не робив, вони кричали, що нічого не робиться і немає жодних змін. Провокувати поділ порожнечі було головною справою їхнього життя. Іноді вони так багато знали, що через той розумовий баґаж уже не знали, що робити. Тож вони просто перекладали його з поличок на полички, носили цей тягар на конференції, прикладали до екранів і говорили тільки для того, щоб посперечатися. Можна було лише здогадуватися, хто підсипав у їхню годівничку сяючі крихти з батона кольору жовтого металу. А це був і не зовсім Пý. Годівнички щедро наповнювали і філантропи, і мізантропи. Туди досипали корпорації, ложі й касти з чистими і не дуже намірами, бо так капітал позбувався різкого запаху худоби, відмивався від людських сліз, крові і слини. А над усіма була Rana, тобто Жаба, і вона дбайливо обслуговувала кожного, хто дуже цього хотів.

Ще пихатіша за інші була окрема колійка, де фігури з різних черг перетинались між собою. Усі вони, хто по блату, а хто по заслугах, чекали в тій черзі свого часу, щоб поговоріть. Потрапивши в екранну таблетку, що балакає, можна було швидко досягти успіху. З’явились персонажі, що могли поговоріть дуже професійно. І вони переконливо казали, що ніхто й ніколи не буде начальником, захисником трударів, інтелектуалом чи артістом, поки про нього не напише або його не покаже дуже відома таблетка в столиці світу Ó. Навіть якщо якась маловідома сільська таблетка напише, от лише тоді можна буде про щось поговоріть. Інакше ніхто не є кимсь і ніхто й не був. І в такий спосіб формувалася системна ієрархія, що була на поверхні, але всі робили вигляд, що не помічають її. Так от ієрархія ця вела начальників, артистів, землемірів, інтелектуалів, політработніков – усіх, хто прагнув, – а прагнули всі, – усіх вела химерним кроком. Усі велися на таблетку «Парадиз», жонґлюючи фіктивними намірами й пурхаючи в солодких мареннях. Система ця швидко зміцніла й укріпилась, бо майстри поговоріть досягали такої високої майстерності, що могли це робити і вдень, і вночі, уві сні і наяву. Ґлобальна культура стирала всі межі, тож стирався перехід поміж днем і ніччю. І незабаром усі солодко спали і говорили про все. І ніхто не був винен у тому, бо всі хотіли, щоб їх погладили по голівці, похвалили, дали цукерок – багато цукерків, а ще грошей – багато «Ббк», а потім вознесли у славі, хвалі. Всі хотіли, щоб їх хвалили не раз на квартал, а щодня, а ґаджети вимагали похвали щосекунди. Хвали, не хули хотіли всі користувачі світу цього. А ґаджети зробили розумниками і артістами всіх, і всі були начальниками власних ґаджетів. Тож усі вже хотіли все одразу ж біля каси. А коли каси стали віртуальними, то всі зразу ж мали все щомиті. Менше, однак також чимало було й таких, котрі хотіли, щоб їх били по дупі. І щоб за це хвалили і також платили гроші. І кожен день! Коли вже рука боліла від того шльопання, вони несамовито вимагали ЩЕ! Іщьо раз, іщьо раз, іщьо много-много раз!.. І от коли вже ДЛЯ ВСІХ БУЛО ВСЬО, система дала збій. Сни ставали чимраз тривожніші. А найстрашніше було те, що зникло відчуття свята, хоча воно − Свято! − ніколи не припинялось. День змінювався ніччю, ніч − днем, а воно тривало. Коли воно вже тривало завжди, всі відчули, що свято їх покинуло. Почастішали випадки самогубств. Незрозуміло звідки виникали нестерпні звуки. І тоді порятунку шукали в різноманітних гуртках за інтересами, а найпомічнішими були сеанси хорового співу.

Найдовше опиралися сонливим станам в окремих, вибраних місцях.

Бл́я бачив таємні кабінети за сімома замками із таємними сек′юриті, звідки «Ббк» беруться для розмноження політики, мистецтва, брошок чи бурячків на Марсі, а ще для всіх таблеток. Бачив, як гордовиті тьоті чи дяді знімають своє коштовне вбрання і, залишаючись у спідньому, дістають із сейфів, замаскованих під шафу, найдорожчі свої таблетки – золоті черепи з діамантами замість зубів; затим ставлять їх во главє стола, вклякають і пристрасно запитують: «Что дєлать?»… А далі дівчата з ляльковим макіяжем або ж хлопчики зі шкіряними портфеликами відповідають їм в усіх позах на це питання. Іноді, зрідка, в хвилини відчаю, вони запитують мене, що ж, їм, бля, робити… Та нічого… краще було не робити нічого.

Було ще багато не черг, а зібрань різноманітних, які проходили багато разів на день. На тих зібраннях лише шепотіли між собою і тільки слухали. Півколом, рядами, колонами, масовими хаотичними скупченнями, окремо чоловіки від жінок і всі разом, стоячи, сидячи, на колінах, у поклоні, годинами й годинами мовчки слухали різними мовами, мовами світу цього, іноді знову перешіптуючись, підспівуючи… Слухали і зіставляли себе з еталоном. Часом виникала тиснява, бо більшість хотіли бути ближче до голосу. Часто не всі вибирали правильну дистанцію між еталоном і собою, що породжувало хаос. Хаос породжував протистояння еталонів, затим − миттєво − недовіру та ментальні війни. В кожному зібранні виникали фігури, які надміру накидали еталон на себе. І тоді виникали гарячі війни. Але завжди був вибір, і це було найтяжче випробування.

Несподівано з кимсь із зібрання, кабінету чи якоїсь із черг могли статися раптові незрозумілі для оточення зміни. І відбувалося це не під дією гормонів чи таємної хімічної речовини з піґулки. Інакше то було. Спочатку натяк, доторк, щось в житті не так… а далі – різка переміна – і пішов ще трохи далі чи всередину чогось, вмить, або ж повільно забуваючи про себе.

Багато каверзних питань може задати детектор вибору майбутнім інтелектуалам чи пісатєлям, артістам чи політикам, а ще топ-начальникам чи їхнім начальникам, і хлопчикам, і дівчаткам, усім-усім. Бо треба бути готовим до всього, підготовленим до ефективних та реальних дій у будь-якій черзі цього гібридного світу. А якщо хочеш бути заслуженим артистом ібо народним? То дуже круто! Треба йти далі, далі… І ще далі. А далі пошол вон!..

В́он!..

Ай ан

Сценічні революціонери… Владолюбці! Владоборці! Могуча купка!.. Вони розповідають зі сцени телевізійні новини. Люто стискають кулаки, гнівно зиркаючи понад головами людей. Обурюються, закликають, пафосно борються. Вклякають молитовно, співають гімн, знову вклякають, говорять натхненно, послідовно зриваючись на крик, а ми, а ми, а ми їх… а ми їм!.. А а! Знову палко промовляють, вклякають, знову співають гімн. Обурюються, потрясаючи руками. Молодці!.. Молодці!.. Ще раз молодці!.. Перерва на розподіл каси. У той час Олігх́ать погладжує яйця, перекладає їх справа наліво: свої, а ще горобцеві, динозаврові, ведмедеві, вовкові, лошадіниє і багатьох-багатьох зайчиків. Свої до свого, інні до інного, інші інні знову до свого кошичка, багатьох кошичків, із чістово золота, бачили?.. А зверху, для прікритія, рушничок, вишитий хрестиком, нуликом та коштовним бісером. І то було файне прикриття, зважаючи на головне посланіє Олігх́ать до л́юбого народу – Ви мнє всє должни! – Всє помнітє о прошлом, ібо всєх на ноль умножу! А єслі нє умножу, то подєлю єщьо на одін ноль!.. Всє помнітє, понятно, да?.. – Вот вам таблетка вкусная!.. Нєдорого!.. Потім посадка в броньовані авта і від’їзд до наступного дня. І так триває…

ЦЕЙ СВІТ

Таблетки істотно змінили картину світу, і всі бачили – начебто в цьому блядському світі є все, а в цьому священному світі немає нічого. І так було далі, бо історія тільки розпочиналася. Бл́я точно знав, що то була лише зміна картинки, бо невидимі сутності залишалися сталими й надалі. Отож так було далі…

ВЕЧІР

Упродовж останніх двох літ та осеней майже щовечора мені вдавалося бачити однакову картину. Про себе я назвав її «Дві сонячні істоти»... Ввечері, повертаючись зі студії, я рухався зазвичай одним і тим самим маршрутом. Обминав, придивляючись, кілька черг. Проходив, прислухаючись, повз декілька зібрань, далі ринок, ботанічний сад, і виходив на стару биту дорогу, що вела додому. Зазвичай сонце на ту мить починало котитися до землі, заливаючи вогняним світлом усе довкола. Просто-таки урбаністично-пасторальний пейзаж... Раптом назустріч пес, якого ніколи там раніше не зустрічав. Раптом за нею (а то була вже доросла сука) хлопчик, схоплений синдромом Дауна, весь сонячний і в промінні вечірнього сонця. Вони біжать до мене з дивними звуками − то був сміх – я за мить зрозумів це. Cука-дворняга чорно-білого окрасу з дивно висвітленим, кольору слонової кістки, носом. Окрім сміху, вона стиха прогавчала щось нібито «му» чи «жож», і то напевно був елемент усмішки. Від щастя її хвіст обертався, як крило вітряка. Від щастя хлопчика аж трусило атональним сміхом. І вони бігли до мене, щоб поділитися. За кілька митей уже бігли назустріч комусь іншому. Це щастя пробило, як електричний струм, з’єднавши мене з ними, зробивши їхнім спільником на кілька років, а потім назавжди. Цього майже ніхто не бачив, і мало хто робив спроби приєднатися до нас. Навколо було багато екранів, що продавали таблетку «Парадиз». Пізніше я бачив чимало людей, котрих багато хто не помічав у їхній щоденній, щоденно-буденній, але радісній, як виявлялося, роботі. А робили вони те, чого інші не хотіли не те що робити, навіть бачити. Щодня мити немитих, стригти вошивих, годувати немічних, обмивати рани скалічених, заспокоювати покинутих і хворих дітей, співати глухим пісень, малювати сліпим картини, прихистити гнаних і бути поруч з тими, хто не витримував тягаря душевних мук, − і любити їх всіх. І це було радісно-тяжко. Бо мук тихáдський світ наплодив понад міру, а любов прагнув продавати в таблетках. Багато серед тих людей співало про любов беззубими ротами, і мало хто знав про брошки й «Ббк». Вони не чекали на «Дякую!», бо все вже було сказано наперед.  І найдивніше, що ніхто з них ніколи й гадки не мав прикладати себе до еталона. Або вони ним були, або по-справжньому знали ціну радості життя. Чи це був їхній єдиний намір, чи це був намір над ними? То була таємниця життя, шлях до якої був такий відкритий, що аж жаби кумкали від радості. На тих скромних, непримітних людях тримався світ не лише останні два роки − завжди. Так само, як тримався він на дітях-каліках, дітях і тваринах сонця. І не треба було всім бачити те, що могли бачити лише вони. Священне світу ховалося у відкритості, екрани ж різними мовами демонстрували причесане і пафосне ніщо.

ДВА РОКИ І ДАЛІ ДВА РОКИ…

Вони пафосно борюкаються між собою мовами світу. П́у, розгойдуючись, виходить на трибуну планети і гримає віртуальним черевиком по черепах, з яких та трибуна змайстрована. Він верещить, мовляв, якщо уйдуЯ, то всі вже не будуть мати всьо. І ніхто вже не буде мати нічого, бо вєздє зелені чоловічки, не лише ввічливі, але й з бородами та ґранатометами, які шукають найкоротший шлях до зеленого еталона. Тож настрашений М́онді перш за все прагнув поговоріть. І всі говорять по черзі, і туткая, і єщеіде, і євайс, й Іжівот, й іхґеге, і соноандато, і в́оќу, і ще багато голосів лунає, і всі чекають, що скаже аймґоїнґ, а він каже, що ще треба почекати і говоріть далі… поки не зазвучить зброя… І всі говорять, але водночас гострять зуби, покриваючи їх космічним пилом, готуючись до нападу та оборони. І чимраз більше з’являється людей у світі, що ховають свої обличчя, впихаючи голови в балаклави. І так воно Йд́е далі, до прописаного згори фіналу, і ще далі…

Тим часом тутка набивають черева, співають гімн, будують ґлобально-корпоративний світ, реформують реформи, багато разів на день їм доводиться рахувати гроші – що досить нелегко в умовах неперервної війни, бо треба дбати про конспірацію. Вони знають, що були і далі є жертви, але ніколи не вірять у жертовні наміри. Щоразу якнайшвидше обминають дітей-калік. Героям намагаються почепити брошки, коли ж ті впираються, звинувачують у контрреволюції. Туткая на трибунах пожирають одне одного, аби лише уйдуя нікуди не пішов. Поруч надто багато каси, і треба встигати порахувати й нарахувати якнайбільше. Вони знаходять себе у всьому, бо всі поштиво кланяються і благоговійно просять – дай! Приходять митці, чимало артістів із різних черг, котрі швиденько встигли змайструвати помпезні монументи на честь жертовності і примружено насвистують – а спробуй не дати! А ще треба якісь крихти кинути на бурячки, капусту, ну і, звісно, на брошки різні…  І ніколи не забувати про поповнення запасів. Насамперед таблетки, алкоголь, кондитерські і м’ясні вироби, далі броньовані бокси для родин і для «Ббк», а на десерт − харч духовний, бо це ж − культура, а найголовніше − охрана. Ну й частіше потрясати кулаками та співати гімн. «Враг нє дрємлєт!» Я, Бл́я, пам’ятаю вигляд борців спочатку, далі за два роки… За чотирнадцять років над цим уже не іронізували. Все минає, гладшає, забувається, вкривається пилом. Добре закарбувалися мої враження колективного сну за чотирнадцять років перед тим. Потому что!

ВЕЧІР 2

Тому що пригадую ще один вечір, тому що явив події, про які  хроніки воліють мовчати. Ба більше, інформацію про ті події було вилучено з усіх архівів за кілька днів по тому, як вони сталися. Кé та СБ і ́у ретельно стирали, спогади, файли та натяки. Але я, Бл́я, добре пам’ятаю, як все було. Закінчивши працювати, я звично рушив центральною частиною міста в напрямку дому. Несподівано зауважив, що майже всі, за винятком окремих людей, навколо голі. Голі, а на обличчях марлеві з жовтими плямами пов’язки. Частина людей повзає по-пластунському. До всього ж своїм виглядом я викликав у них серйозні підозри. Декотрі зухвалі молодики й молодички й декілька бабусь штурхали мене і злісно дивилися в очі. Вже пізніше, прийшовши домів, я зрозумів, що вони мали мене за самогубця. Усе через те, що я майже не користувався екранами, які, перед тим вечором, по обіді, оголосили в ареалі надзвичайний стан. Оголошено було, начебто вся наша велика територія потрапила в зону смертельної дії космічного гібридного ґрипу. І якийсь пташиний ґрип порівняно з цим вірусом навіть виїденого яйця будь-якого птаха не вартує. Вижити дано лише тим, хто якнайшвидше позбудеться одягу і закриє рота марлевою пов’язкою, просякнутою спеціальною речовиною, а також треба буде побільше повзати і поменше ходити. Жовту речовину в рідкому стані розвозили у великих бочках по дворах міста, і люди підходили, щоб занурити в неї засоби власного захисту. Рідина мала специфічний запах, щось поміж коньяком, парфумами і сечею невідомого походження. Тоді я зрозумів, чому жовтий колір ніколи не був тут символом шанобливої уваги, а завжди був кольором нахабної вседозволеності. Екрани щогодини, знову й знову, повідомляли про засоби безпеки і про те, як начальство рятує тих, хто вже постраждав. Усе начальство, як одне ціле, було в марлевих пов’язках, одяг воно також познімало, проте залишило на собі дорогі й розкішні прикраси, годинники та інші цяці. Бо, попри небезпеку, всі мали знати, хто головна, головний, головні… Єдине, що збивало з пантелику – це їхні розкішні, рожеві тілеса на екранах, як з полотен Рубенса. Вочевидь не обійшлося без фотошопу. Кілька діб В́они натхненно рятували всіх заражених і ганьбили тих, хто не підкорявся приписам безпеки. Було то напередодні Вибору, коли всі мали вибрати, як жити далі. Аби бути вибраним, начальство мало врятувати якнайбільше людей. Але не врятувало, і вибір було зроблено не той. Проте вибір завжди був, навіть серед усього того невбраного. Коли за два роки я нагадував усім хронологію тих подій, на мене дивилися, як на божевільного. Щоб приховати й замести сліди, вони хотіли на чотирнадцять років заховати мене до божевільні. Однак наші наміри суттєво різнилися, і вони не знали, що буде далі…

Чотирнадцять років

Документальні хроніки прекрасно демонструють будь-яку правду життя. Брутально являють, що було ДО, а що є ПІСЛЯ. Опуклість черева і заокруглення морди. Керувати − це насправді дуже тяжко? Це ж треба ділитися. А головне ж, окрім боротьби з усілякими контрреволюціонерами, треба завжди пам’ятать про «меню». А Мен́ю− то вже філософія жизні, а не лише її правда. Про меню дбали всі, але найпомітніше це було на кондитерському, ментовському і культурному. Окó камери фокусувалося зазвичай трішки довше, щоб умістити в рамку лики В́они, Éнка раз, два, три і чотири, і ще раз, і два, і так далі, Ю-ýка, У-ýка, ĺча, Кó, Ку-кý, Рікý і Гóп- ца і Ц́а. А ще були Óк, Е-éс, А-áн, И-́ий і ще один Ю-ýк, а також С́юк, котрий з Енкóм (другим) продавали з яхти бройлери сєпаратістам… то було ще, коли йшла війна… Найкрасномовніше все засвідчили опуклі черево А-́а-ова та писок И-и-éнка з міністерств поліміліцейскіх дєл і культурно-моральних обліків. Вона хвилювалася, сумувала, жалілася. За чотирнадцять років ніхто й не згадував.

В́она

Вона працювала, працювала, її замкнули, а вони, вони?.. Чи знаєте Ви, як болять зморшки? Ви чули біль зморщок? В́она годинами просиджує перед дзеркалом, поступово звикаючи до того болю. Лікарі кажуть, що Ви практично здорові, але ж так болить, так болить! Зморшка, блядь, болить! І дєнєг мало! Оч́е. Пішли всі на-! Всіна! Всін́а!.. Вони сидять перед дзеркалом, гладять свої личка, і вони чекають чуда. Чуда, чуд́а. Вони шикуються усі разом, докупи, й фотографуються, фотографуються, фотографуються, кожен день фотографуються і знову фотографуються. Я, Бл́я, щохвилини це бачу і чую. Знову фотографуються й фотошоплять сфотографоване.

− Помажтє «Úf» крємчиком, і всьо пройдьот! − каже політтєхнолог. І проходить. Йде. Йде… Йд́е, Ж́ож, С́юня, Ш́уня, Із́я, Кýрде, F́uck, Óff, їх багато, дуже-дуже багато перед телевізорами. Ефір, прямий ефір. Йд́е…

Майдан

– Старий, не бійся, смерті нема! – гукає закіптюжений сажею юнак з коктейлем Молотова в руці й біжить… Побіг… Туди, де смерті нема. Бо вже немає. Ніхто не міг нічого змінити, бо мало хто вірив, що вогнем спалахне жертовний намір. А це був звук, жорстокий і надзвичайно чистий, який неможливо передати фонетикою світу цього. Якесь неземне міжзвуччя. П́у перший пішов-на, а Ян-́ука випасала двоголова жаба… Усі! Усі пішли-на, і на мить припинили рахувати гроші. На мить, на мить… На мить стало тихо. Далі все пішло як зазвичай. Д́уня з Мунéю запали в тривалу мовчанку, а Кóсма тихо дивився.

НАТЯК

Натякнули мені блискавично, я оговтався за сорок років. А показано було, що вищими намірами вже неодноразово на планеті проводилося щось на зразок репетицій, коли всі люди несподівано й одночасно забували себе і були як одно. Вони й так теоретично були одно, але це була тонша гра. Всі дихали, торкалися як одно і з одним-єдиним наміром. Звучало це як міжзвуччя чи перша мить вдиху дитини-каліки, що сміється під сонцем… Дивні то були репетиції. Деякі тривали по кілька тисячоліть, декотрі по кілька днів, а інтервали між ними налічували мільйони земних років.

А ДАЛІ

А далі все йшло як зазвичай. Бл́я миттєво чув, але тільки це. У мене не було персонального зв’язку з вищими сферами, й візитки від них також. Лише блискавичний натяк, дотик, здогад, що рішення стосовно головного наміру ухвалюють високо нагорі, в безмежному вселенському екстер’єрі. Звук такого наміру стиха виникає у комусь персонально, починаючи діяти камертоном. Лише одні благі зусилля не дадуть його почути тим, хто живе від хули до хвали. Інакше то. У 80-х роках минулого сторіччя будуарні любителі східних вчень озвучували цей звук на тутешніх теренах як Óм чи Аýм. Бл́я не міг не усміхатися щодо того. Це нагадувало деякі аспекти людської фізіології.

ПУК

Усталено тут за традицією називати звук людського пердіння як П́ук. Але так само його можна було б записати як П́у, Пíн, П́ак і ТРа-та-т́а. Хоча П́у досконало звучить. Отак і з тим вищим наміром. Глухий почує його як Óм, а сліпий побачить як Аýм. Бл́я одного разу провалився в тишу. Чули її? Як звучить тиша? То був не натяк і не на звук. Не знаю, чи Бл́я покинув мене, чи «я» його, але раптом мені стало добре з самим собою без жодного наміру. В горлі зникло відчуття пекельного вогню, дихалося вільно, тихе серце… а навколо витала свобода вільного світу. Я міг піти на захід, на схід, міг вирушити на південь чи на північ, але залишився на місці. Не треба нікуди йти і не потрібно було більш нічого.

КАЗАННЄ

Казано-переказано на казаннях, щоб ділилися, але більшість думають, що йдеться про гроші. Ото то таке! Поділися так, щоб тобі було нічого.

Ай

– Пане?! Дай пару копійок?!

– Візьми, ось… На й тобі, і тобі!.. Нате й вам!

І ВАМ ТАКОЖ

Жодної правди в житті, окрім − віддай! То не твоє.

ВІДДАЙ!

Дякую, не треба!..

2005, Варшава

2015, Івано-Франківськ

Ілюстрації:

Записи, замальовки та ескізи автора до робіт різних років

А все якраз до того, що містичний парк поступово затягував у свої благословенні тенета всіх наших героїв, не лише інтелектуалів чи пісатєлєй, політработніков чи артистів, менеджерів чи землемірів. Óче, Д́унь, Ш́уня (з візою), Ж́ож, Із́я (з візою), Д́уня, Мун́я, Й́е, Кýрде, Дунн́я, М́у, Йд́е, F́uck, Óff, Кý, Ón, Óх, Оц́е, Аґл́ая, С́юк, Ду́унь, С́юня, Й́охо, Кóсма, Буй́о, Óв, Х́у, Ніколь А́а, Бе-у́оні, У-ýм, Пíн (мультивіза), П́ук, ТРа-та-т́а та інші, і Всін́а, і Чуд́а, і Úf, а ще Éнко (без візи), Éнко, і ще Éнко (з візою), багато Óвих, Ичíв, і ще Éнків і Укíв (без віз), і К-р́ол, і Áг-нто, й І-́инґ, і ĺнь, і Я-́ан, і Бл́я, і Хт́о – не злічити нас − і всі ми почергово й поступово наближалися туди. Не всім вдавалося забути про себе раз і назавжди. А були то святі, і грішники, що каються, і розкаяні грішники, а ще більше тих, ні риба ні м’ясо, котрі купчилися у велетенській черзі по візу до чистилища біля центру работоргівлі й просвітлення. Це тривало не одну сотню й тисячу років, і далі вже йти мало кому хотілося, хоча шлях лише починався. Чимало було цілком дезорієнтованих, оскільки Олігх́ать масово штампували таблетки з назвою «Парадиз» і роздавали їх задарма всім, хто мав екран. Робили так, бо найбільше хотіли туди, але надто тяжко було їм позбутися тяжкої віри в продовгуваті таблетки кольору жовтого металу, що важили від 10 886 до 13 754 грамів. Вони ненавиділи черги, але змушені були, рано чи пізно, ставати туди за кимсь нікому не відомим. Навіть Кé вдалось підійти доволі близько, підглядаючи за тінями й підслуховуючи милозвучні переливи сміху. Тільки П́у ніяк не міг дійти. А, а дійде. А хотів над усе. Хроніки розповідають, що таємні науково-дослідні інститути намагалися штучно змінити намір П́у. Він вдавав, начебто дуже хоче змінитися, але насправді здогадувався, що нічого путнього з того не вийде. Адже за все своє життя, працюючи в тандемі з Кé, П́у дізнався чимало моторошних і радісних таємниць, змов та намірів. Зазвичай він діставав з великої залізної шафи за сімома замками стоси папок, грубих і не дуже, а потім ретельно з лупою вивчав їхній вміст. З певної кількості інформації та доносів П́у складав собі уявлення про справжні, як він собі гадав, наміри цілком конкретних осіб, котрі засвітилися або ж мали засвітитися у світовій історії. Наступним кроком було приміряння тих, чиїхось, намірів на себе. І це було таке захопливе заняття, що П́у практично не виходив з примірювальної. Коли ж таке хобі стало нормою, П́у рушив у путь з низького старту. Ефектно жонґлюючи намірами антагоністичних історичних фігур, П́у збивав з пантелику всіх, хто хотів з ним поговоріть. Він так загрався, що навіть попри надзвичайні зусилля академіків НДІ вже не зміг себе знайти. І так триватиме трохи довго. Що далі, П́у чимраз більше прагнув хоча б почути себе, хоча б трішки. Доходило аж до запаморочення, до крові з носа і втрати свідомості. Та всі ці намагання були безрезультатні, оскільки на той час П́у вже остаточно набув обрисів таблетки, перед тим увійшовши у змову з Олігх́ать, котрі задля власного збагачення з ранку до ночі, і вночі, і де тільки могли, всюди, рекламували таблетку П́у мільйонам зомбіян імперії. І тоді він остаточно увірував у свою таблетку, тобто у власне відображення з фотошопу, і кров з носа була звичайними шмарклями порівняно з кров’ю світу сего. І тоді вже мільйони, майже третина Éнків-він і Éнко-вона, а також Сю́а, Ян-́ук, Ніколь А́а та Бе-у́оні прагнули бути подібними до П́у. Вс-с-і аж до посиніння хотіли бавитися намірами, жонґлювати ними, знову-таки як П́у. Гра намірами навіть стала модою, трендом сучасності на ту мить. Ризикована, звісно, то була справа, бо вони догравалися дуже швидко. Але ж так хотіли!.. І саме тоді Йд́е, ви вже знаєте, підхопив П́у і повів його химерним кроком на високих обцасах далі… А коли таблетка П́у вже трохи віддалилася, екстаз зомбіян несподівано переріс у тривожний лемент, а потім регіт крізь сльози. Для демонстратора ж пластичних форм дорога була довга, але не дуже далека – всього лиш горбок-ямка, – а навколо дедалі гучніше лунали дивні звуки. І послухайте, що то були за звуки! Послухайте:

КУЛЯ

Кýля, куля, куля, куля, кул́я… Ні, не в лоб! Мимо. Мимо лоба, мимо полюсів. Ідеться про земну кулю, повз яку безперервно пролітають UFO. Úf – звук недалекого майбутнього цього гібридного світу. А кулі пролітають собі разом із П́у…

І ще раз про Кé

Є частка правди в тім, що Кé обрав собі не таке вже й нудне життя. Стільки підгледіти й підслухати не кожному дається. А ще ж він мав доступ до запрєщьонной літєратури. А головно знав чимало інтимних таємниць численних історичних героїв. Чи помогло воно йому? Хвилин на сорок. Тож, маючи такий громіздкий досвід і перебуваючи на заслуженому відпочинку, Кé несподівано присів на побутову магію. Відкопав десь людський череп, усім казав, що той належить його прадідові, хоча ніхто не вірив. Правду кажучи, череп той помітно відрізнявся з-поміж мільйонів інших, що колись належали людям. Кісткова форма, але дивним чином на підборідді, тобто на нижній щелепі зберігалася невеличка, пірамідальної подоби руда борідка. Кé іноді висмикував з неї цілі жмутики, даруючи колеґам як обереги, але за якийсь час на тих місцях проростали нові волосини. Кé тримав череп на шафі в скляній салатниці акурат навпроти свого ліжка. Очниці його повикладав рубльовими монетами минулої імперії, в отвір носовий запхав рожеву хусточку. Звертався до нього «Прадєдка» й щодня проводив з черепом таємні інтимні ритуали, виставляючи його по центру столу. На будь-які свята, а вони були практично щодня на планеті Земля, він клав перед «Прадєдкою» гранчак горілки, а на закусь зазвичай окраєць хліба з сарделькою сирою. Історія приховує, як, але щоранку гранчак був порожній, сарделька зникала, а стіл, ліжко й підлога були всіяні хлібними крихтами. На особливі свята Кé проводив особливий обряд. «Прадєдку» накривав пурпуровою скатертиною, і наставала глибока тиша, яка що дві години переривалася пісенними мантрами Кé про голубєй. І так тривало два роки, і ще два роки, і далі ще було кілька років…

КІЛЬКА РОКІВ НІ ДО ЧОГО, І ЩЕ БАГАТО РОКІВ ЗНОВУ НІ ДО ЧОГО

Ви це вже десь читали? Бачили? Стовідсотково. Ця думка виникатиме й далі у процесі огляду чергових натяків. Дуже непросто загубити себе у всьому, щоб віднайти в собі.

ТЕОРІЯ БЛЯДСТВА

Теорія ця стосується 99-ти відсотків населення планети Земля. Усі беруть в тому участь, але при цьому натякають на теорію змови. Тобто конспірологія на рівні фізіології. Зміни настають непомітно. Це коли всі здійснять копуляції з усіма. А йдеться не тільки про секс. Ось. Ш́уня з Із́ею, В́она з Éнком, Й́е з П́у, С́юня з Й́охо, Й́охо із Йд́е, Óв із Х́у, Кý з Óх, П́е із Ф́е, Пíн із П́уком, У-ýк із ĺчем, Мін́є з Ов́ом, Кýрде з F́uck, Аґл́ая з Óff-ом, В́и з Н́им, Óно з Óним, Ю-ýк із С́юком, Всін́а з Чуд́а, Кý з Олігх́ать, Ніколь А́а з Бе-у́оні, В́он із В́оною, Бл́я із Úf, Ḿan з Ḿann-ом, Т́ой із Т́ою, Усí з Усíма, Óм з Аум́ом і так далі, íт áк далі. І всі перекладатимуться між собою в різних позах. І буде мир! Але всі будуть підглядати. Вуайєризм культивуватиметься над усе. Хтось воно дивиться, як хтось воно вмирає, хтось воно кохається з кимось іншим воно, інший воно мастурбує чи підливає квіти, воно бере хабара, а око прихованої камери бачить. Камера сьогодні – усе! Усе начебто вирішує. Дійде до того, що мікрокамери курсуватимуть кишківниками, прямими кишками, залягатимуть у піхвах, анальних отворах та інших дірах. Буде модно спостерігати онлайн за рухом їжі, засвоєнням та перетворення її на лайно, випаданням фекалій, формуванням гною, витоком сечі… Око фіксуватиме все до найдрібніших деталей. Збудження наставатиме від побаченого розкладу тіл під землею. Окó…

ЕЛЕКТРОННІ ЦВИНТАРІ

Вони набуватимуть дедалі більшої популярності. Це вже будуть помітні завоювання гібридного світу, хоча світ той почав активно розгортатися всього лише чотирнадцять років тому. Відтак монітори на могильних плитах від імені, голосом і ликом померлого воно розповідатимуть і демонструватимуть життєписи тих, хто розпрощався з власним матеріальним тілом і попростував у ніщо.

Бл́я побував на одному з перших широко розрекламованих таких некрополів у столиці світу Ó. Підвищення температури тіла часто викликає кошмарні візії. Тож перші відвідувачі того цвинтаря відчували себе у стані хто білої, а хто звичайної гарячки. Але досить швидко температура спадала. І всі ходили туди вже як до Диснейленду. А надгробки тамтешні були віртуальні, деякі скромні, інші ж надміру балакучі й рухливі. Скажімо, одна маленька електронна плиточка говорила про господаря, що той прийшов тоді-то, пішов зарано, а тепер тут назавжди… А далі якась химерна, що блимала дивним сяйвом, зірка розповідала, що тут і зараз під землею лежить ще більша зірка світу цього … а далі була тенісистка, котра розмахувала діамантовою ракетою у формі великого фалоімітатора, відправляючи віртуальні яйцеподібні м’ячики роззявленим, але в скорботному стані провідувачам могил. Коштовна табличка з електронними стразами аймґоїнґ-мовою повідомляла її ім’я чи прізвище, яке писалося «Aglaya». Треба сказати, що тенісистка виглядала як жива, вбрана була у стринґи не по формі, і подібних до неї надгробків було чимало. Відтак публіка, що при вході на цвинтар набирала сумовито-благопристойного вигляду, досить швидко втрачала орієнтацію. І чулися там і плач, і сміх, і сміх крізь сльози, і регіт, і мирне та аґресивне завивання. А за два роки всі звикнуть.

Запис персонального надмогильного послання стане модною прижиттєвою справою кожного во плоті. Професія могильного спічрайтера буде однією з найприбутковіших. Кількість знаків залежатиме від кількості цифр на банківському рахунку померлого, − померлого? Від тієї ж кількості цифр залежатиме й праця робототехніків. Бо це найновіші матеріали й технології, тобто замінник шкіри з довічними можливостями, полікристалічні зуби, запис усіх мов і звуків світу в штучному мозку і так далі, і таке подібне. За кілька років найрозумніші почнуть здогадуватися, що ніщо насправді вже не буде нічим. Ніщо стане досконалою ілюзією присутності. Такий він, довгий шлях до коротких речей. Я, Бл́я, вже чую цей колективний Ой.

ІМ′Я ЗРАДИ

О́о… Це стосується всіх. Незалежно від температури повітря навколо чи забрудненості крові. Не мають значення антураж інтер’єру чи краса екстер’єру. Всі це пережили. Всі це переживуть. Чи ваші долоні прикалатають цвяхами до дошки, чи пустять кулю в лоб, чи виженуть з дому, чи відберуть гаманця або калькулятор, чи просто викрадуть вашу таємницю – однаково! Всі колись почують зраду світу цього. Людського, цивільного. Так лише розпочнеться інший шлях. Я хочу робити з тобою все! Я хочу з вами робити все! Ви робите зі мною все? О́о казало воно, коли готувало якусь підміну. Оо – це означало «обережний оптимізм», або «обережно облуда». Воно було кимсь якоїсь статі залежно від запланованої заздалегідь зради. Багато слизу і дуже гострі витончені зубки. Культурні начальники на урочистих зібраннях полюбляють просторікувати, що всьо у нас «від джерел», звідти вийшли і туди зайдемо, мовляв. Знаємо! Кáфка все життя намагався наблизитися туди, кружляючи коло тамтих джерел обабіч З́амку. Це ще треба уважно подивитися, з яких ясен ці джерела починаються, адже для багатьох типів роду людського всьо насправді починається від зубів. Тобто значення має глибина прокусування, здатність розколювати кістки, а ще залишки сирого м’яса на кінчиках, а ще випромінювання космічного пилу з тих же кінчиків зубних, а ще якість відбілювання й ефективність зубної пасти для всього рота, а також – рожевість ясен, затим рожевість щічок, а наприкінці – золочення металом вищої проби, хоч і не модно тепер. Я, Бл́я, відкриваючи душу до інших, пам’ятаю про загрозу відсікання. Триматимешся відкритим, ціле тебе захистить, загоїть рану, хоча біль болітиме боляче. Óче.

ДИРЕКТОР ПРАВДИ

Людє добрє!

Любітесє! Полюбитє!

Молітеся! Помолите!

ТАБЛЕТКИ

Один кмітливий артист, звідти, де багато туману, поставив знак рівності між Богом і таблетками, картинку таку об’ємну змайстрував. Тобто Таблетка – це релігія нова впливова для мас простонародних. Явив він те, що Олігх́ать знали ще далеко перед ним. Бо людє віддали задарма гроши, і кожен з Олігх́ать змайстрував собі велику, що балакає, таблетку, у формі екрана, за допомогою якої успішно продавалися дрібні і ще дрібніші таблетки й тому подібні ліки від усіх хвороб. Великі піґулки мали різні назви, наприклад: таблетка БІ БІ Це, таблетка тудей, таблетка плюс таблетка, нова таблетка, п’ята таблетка, таблетки 24 і №112 і так далі, але всі вони прибутково продавали одне й те ж саме. Будь-які пігулки від будь-яких хвороб. У тієї голова болить, у тих запор, а ті ні в що не вірять. А якщо вам запропонують таблетку у формі серця, простягнувши руки з вилами та калачем на голові? А як щодо поможи собі сам, але піґулку з’їж? А ще висока й низька температури, подразнення горла, омолодження тілес і багато-багато пропозицій на будь-які випадки життя. Тобто на все була розрада, а головно був лік від закупорки мозку. Великі таблетки закупорювали мізки так успішно, що людє охоче позбувалися усього, чим володіли. І так тривало не тільки два роки, так триватиме далі в містах і селах усіх континентів усіма мовами, окрім мови ленгілу і ще деяких малознаних. Дуже гучно це триватиме мовами уйдуя, єщеіде, туткая, Іжівот, соноандато і подібними до них, тобто співучими й свистячими мовами, а мову ленгілу, знову ж таки, це щастя обійде. Адже в ареалі мови ленгілу не було таблеток, що балакають, здебільшого вони мали там вигляд якоїсь кори, листя, а також популярністю користувались метафізичні й ефірні нібито піґулки у формі зуба свині. А вся правда в тому, що міжнародні Олігх́ать й надалі контролюватимуть таблетки, і в недалекому майбутньому їх буде винайдено будь-якого штибу, кольору та дії. Сріблясто-сірі кулі, зелені капсули, рожеві сердечка, блакитні бананчики, жовтогарячі класичні й так далі багато разів в усіх забарвленнях і формах прикладного мистецтва. Ковтнув одну і вже поїв на цілий день, за нею другу – і працюєш, як лошадка, на вечір третю – й дивишся кіно, перемикаючи канали кліпанням повіки. А ще на ніч, на вихідний уявний, ну й, звісно, не без цього. Піґулочку до рота – вмить – оргазм! І більш нічого й не захочеш. І кожен рік так, і далі так багато років… Однак завжди є вибір…

– Ти колись бачив пароплав, на якому припливають латенці, – несподівано дорікає Ш́уня Ізí за емоційний закид останнього в бік світової столиці грошей.

– Я бачив Нікóль, А́а і Озí, які заходять на кухню. Це щось подібне на стадо монад, хоча їх було всього троє. Вони завітали, щоб приготувати вечерю, і принесли з собою, крім харчів, увесь забронзовілий і покритий порохами блиск колишньої величі. Було це в дешевенькому готелі, неподалік біотуалету.

Гуси – тобто Нікóль, А́а і Озí – поводилися так, начебто вони щойно врятували Рим від зухвалого нападу самих себе. Були гонорові й хитруваті, поралися біля плити і голосно ґелґотали, готуючи якийсь слиз. Валізки для кешів вони акуратно поскладали в кутку. Мали вони взуття на високих обцасах. Я, Бл́я, пригадую діалог між Ніколь А́а та Бе-у́оні, котрий був дачним сусідом Ніколь А́а по той бік нібито кордону і чомусь приперся на ту кухню.

− Ось вам моя рука, а ногу смоктати вам не дам! – І не просіть! – І не притуляйтеся! − висвистував Ніколь А́а у відповідь на хлопську еротику римського Бе-у́оні. – І нумо перекладемося в іншу позу, бо глядачі подумають, що ми вправляємось не просто в сексі, а щось, о ля, – піднесене, – любов між нами!..

− Народи наші не пробачать нам! – Та й не люблю я Піноккіо, а героїня моя – Попелюшка! – посвистував він, манірно підморгуючи. Такий південний темперамент розпорошував… Притому обоє кохали Тедді, тобто Мішу. Мило посмоктували рожево-брунатну лапку ведмедика П́у, бо «Ббк», н-н-н, не пахнуть, не смердять і взагалі – їх багато, всі ж бо знають, ніколи не буває. А ще ж нафта, газ, патрони, розпад атомів, бозони наддрібні, точно багато не буває. Гуси-гуси – ґа-ґа-ге.

І́ЛО

Тіло зношується раз!

Тіло зношується два!

Тіло зношується три!

Замри!

РАЙ

Отямився я голий-голісінький посеред якогось лісу, але це міг бути й парк. Я відразу ж помітив, що хтось дуже налякав ворон і, зрештою, всіх птахів-літунів цього метафізичного ареалу. Наді мною спіральними хвилями лунало пташине багатоголосся – цілий симфонічний оркестр, де сольні партії виконувало декілька найдзвінкоголосіших ворон. І хоча мої перцептивні можливості були дещо загальмовані, все ж я зрозумів, що причиною цієї тривожної кар-р-раторії міг бути я. Кричав, напевно. Я ще раз поглянув угору і тепер крізь невеличкі, назвімо їх умовно, шпаринки чи діри поміж листям гілок помітив, що із Заходу на цей ліс-парк, і водночас на мене, насуваються чорні грозові хмари. Все-таки я був занадто високої думки про себе. Аби досягнути зовнішньої і внутрішньої злагоди, я рушив далі. Несподівано переді мною – або це я виник перед ним – ставок. Гарний такий, довкола квіточки, стрижена травичка на бережку, з місточком посередині, – як декорація в міщанському театрі і водночас шпалерна антитеза до смутних часів декадентства. Підійшло якесь, з дуже яскравого окрасу пір’ячком, дивної породи каченя. Привіталося. Я відповів. Стоїть, дивиться на мене, напевно, ще ніколи голих людей не бачило. Я так само мовчки стою і дивлюся на нього. Витримавши кількахвилинну паузу, сповнену взаємної поваги, ми попрощалися й розійшлися у різні боки. – Добре йому, напевно, живеться тут, у цьому обласканому Богом парку, – подумав я і рушив, вільно крокуючи, до води. Вмив лице від непроханих сліз і пороху, затим пішов на місток. Зайшов на середину і якийсь час мовчки стояв, розглядаючи згори кольору болотяної глини воду. Час від часу з води на повітрячко вистрибували тлусті, відгодовані коропи приблизно мого зросту.

– І вам тут незле мається, гімнасти жовті, – пробурмотів собі попід ніс я, але без заздрощів. Раптом позаду пролунав якийсь невластивий для тутешньої фауни пташиний чи то крик, чи то спів, чи добридень. То був неймовірної краси павич. Напевно, каченя йому вже про мене розповіло. Яскраво-широкохвостий, він у шляхетній позі зупинився за метр від мене. Мовчки порозглядав з ніг до голови, привітався. Я теж. Впродовж трьох хвилин ми обмінювалися миролюбними, дружніми сердечними мікрохвилями.

– Тримайся, малий, – проспівав павич і гордовито містком попрямував на другий берег ставка. Я повернувся до споглядання заспокійливо таємничої води. Поки я отак стояв, якась горобчиха звила на моїй голові гніздо, відклала там п’ятеро яєць, висиділа їх, і навіть встигла вигодувати малих горобенят. Хоча, можливо, то була ворона, але я не піднімав догори голови, тому докладно не знаю. Гніздо було дуже легесеньке, через те й міркував я про горобців. Однак орнітологія має досьє і на колібрі. Трохи згодом я зауважив, що на протилежному боці ставу в затінку верби є лавка, гарна така, із вправно кованими ніжками, а на лавочці впівоберта до мене сидить хтось. Уважно придивившись, я розгледів у ньому охоронця, а може, сторожа лісу, що, зрештою, одне й те саме. В руках – рація. Убраний у традиційний комбінезон звиклого охоронця. На плечах щось написано, але не «ТИТАН», однак і не «PLATINUM». Який напис на плечах може бути в охоронця такого невинного парку? Може, «БОГ»? Бог хоч і мав рацію, але нею не скористався, лише спостерігав. І я зрозумів, як загадково хаотично може тривати процес людського лінійного і образного думання. Одна серйозна й актуальна думка несподівано може перекритися якимсь хвилюючим, і від того реальним, видивом, щоб викликати ланцюгову реакцію позавчорашніх і позаторічних спогадів, а в цю мить тілесна механіка – через отвір поміж ногами – невимушено і вільно робить пук чи пу! А остання, у черзі, думка від цього не змінюється, але від природного запаху перед тобою постає наступний образ – це хлопське їдло – а мозок-розум-чуйка виприскує черговий гігабайт інформації, а це вже джерело для наступної думки, і ти чуєш, що знаєш, що треба робити, ти йдеш до туалету, не полишений напруженими сумнівами й роздумами, смак смаженого коропа – ґранатовий колір скатертини – як камінь в голову, змінюють передостанню опцію, і щось серед усього цього плину прояснюється. Перемагає прагматизм, їжа і хлопська еротика. Індексні знаки є лише стежкою до більшої кількості знаків, але ти розумієш, що мусиш фільтрувати всі неістотні властивості, бо, бля, помреш, недотягнувши. «До чого»? Думки і візії горохом б’ються об стінку твого підсвідомого, іноді розбиваючись, але водночас пробиваючи отвори в тій стіні, яка є твоєю єдиною і єдино твоєю, єдино єдиною свідомістю, а коли дірок стає багато, одна зі стін може завалитися, розширюючи простір – тобто свідомість твою несвідому – і голова вже майже не болить. Натомість тіло може стогнати від болю, бо це може бути період його природного розквіту, а ти заради тієї абсурдної – чує воно – думки чи емоції, чи натяку нещадно ґвалтуєш його, бо тобі завжди всього мало, навіть якщо все є. Досить.

БУЙ

Балаканина Ш́уні та Ізí робить мене чимраз прохолоднішим, і це до кращого. Я прокинувся, коли слухав Д́уню і Мун́ю. Ці старі були такі близькі поміж собою, що Мун́я був Д́унею, а Д́уня – Мунéю. Часом плин їхніх розмов, як магічне дзеркало, відбивав у собі перипетії багатьох життів. Бо насправді тіла Фрідріха та Григорія, тобто Д́уні та Мунí жили в часових відтинках з різницею років сто двадцять, але їхні розмови були завжди свіжі, як досвітня роса. Стрибнувши колись у дзвінке й пустототіле провалля, їхні наміри вже дуже довго не закінчувалися у просторі. А чи скінчаться колись? А ти собі наївно гадаєш, що для нас усе починається з народження. Бувають такі собі, що нікуди не дивляться і бачать невловиме. Їхній вплив на хід речей малопомітний і пасивний, однак дієвий впродовж сторіч. Сьогодні я зустрів понтового Б́уя. Він укотре попереджував: «НЕ СТРИБАЙ!»

КÓСМА

Воно народилося з дуже кривими ногами. І великими, ясними від здивування очима. Сталося так, що він був народжений із вродженим співчуттям до тих людей, котрі в житті багато чогось хочуть, прагнуть, начебто досягають. – Лише той, хто дійсно не має, може так наполегливо, з вузлами на жилах і жилами на скронях чогось прагнути. Той, хто має – нічого не потребує, – слушно собі так міркував юний Кóсма. І, напевно, саме це, цей космогонічний інфантилізм, і відрізняло його від більшості підстаркуватих дітей-ровесників. Він не займався класифікацією бажань, що, здавалося б, є цілком природними в такому віці. Але блискучі й загадкові цяцьки все ж притягували своєю магічною силою, і задля того, щоб потримати їх у руках, поволодіти ними, Кóсма змагався з мужністю лева, хитрістю гієни і страхом горобця. Скільки того страху може бути в такої маленької істоти, як горобець? Чи не з такого яйця походить ця могутня сила? Із Кóсмою, зрештою, як і з багатьма нами, траплялися події, які глибоко вражали його безпосередню дитячу сутність, а потім супроводжували впродовж усього життя. Так було з Тадеєм, хлопцем-підлітком, що був приречений проводити своє життя в інвалідному візку. Немічні ніжки, викривлені ручки, незбагненний нахил голови. Малий Кóсма почувався ніяково перед Тадеком, але, хоч і з острахом, та все ж підходив ближче, щоб почути ті звуки радості життя. Ніхто й ніколи не справив на Кóсму такого глибокого життєвого враження, як Тадей. Судомний нахил голови і судомні спроби скривленого та виснаженого хворобою рота усміхатися, сміятися, так! Сміятися!.. Сміятися у відповідь на несподівані краплі дощу, що тарабанять по обличчю, або ж оглядаючи сварку горобців за крихти хліба на підвіконні. Або просто дивлячись, як падає перший сніг у таємничому парку за вікном. Тадея не стало незадовго перед повноліттям, і Кóсма занімів. Уже багато років по тому, коли німота минула, він часто задавав небові питання про Тадека. Питав, де Тадей тепер?.. Кого охороняє? Всіх нас?.. Чи когось персонально?.. А врешті йому було вже достатньо того, що Тадей був і просто є далі з ним. Тож враження про те, як тішаться життю діти-каліки, так глибоко ввійшло в Кóсму, що він ніс його з собою далі, далі і завжди. Дуже часто, дивлячись навколо, він задавав собі питання − чому користувачі світу цього не бачать, як тішаться життю діти-каліки? Треба ж тільки подивитися, побачити, почути… Тільки це. Тут усі начебто прагнуть довкола змін, але Хт́о змінюється особисто? Іноді траплялося, що Кóсма знаходив на вулицях міст коштовні прикраси, золоті цяцьки, які хтось загубив, але він проходив мимо, навіть не торкаючись до тих дрібних чиїхось радощів життя. Незадовго перед своїм зникненням він знову питав у неба про радість дітей-калік…

ТАНЕЦЬ

Одного ранку я вирішив у тому дивному парку провести фотосесію, запросивши знайомих танцюристів і танцюристок з нічного клубу, що знаходиться навпроти мого помешкання. Найскладніше було вмовити їх прокинутися о шостій ранку, адже вони – нічні танцювальні пташки. Ми домовилися про те, що взагалі не лягатимемо спати, тож я мусив їх розважати впродовж майже трьох годин, бо останні клієнти покинули клуб приблизно о третій ночі. Місце зйомок я вибрав вже давно. Це була південно-західна частина парку, неподалік ставок і чудова галявина, захищена від сторонніх очей густо засадженою мішаниною відбірних дерев. Посеред галявини ріс величний, з густою кроною дуб. За день до зйомки я найняв кількох інженерів, які закріпили між землею та однією з найміцніших гілок прозору танцювальну руру, подібну до тих, довкола яких роздягаються стриптизерки. Крім того, я, Бл́я, приготував кільканадцять десятків мішечків з подрібненими сухарями, горішками, злаками та сушеницями різноманітних плодів. Обставини складалися сприятливо. Ми ввійшли до парку, коли сонце вже остаточно розбудило все тамтешнє «населення». Блиск сонця і мої друзі-танцюристи були шоковані, адже вони не знали всіх нюансів. Уже за десять метрів від заповітного дуба я почав підгодовувати птахів та білочок. За кілька хвилин їх зібралося так багато, що мої припаси танули на очах. Птахи сідали мені на плечі, на голову, білки не злазили з рук. Павичі трималися дещо осторонь, але в кадрі їхні позиції будуть просто чудові. Звідкілясь придибали лосі і косулі. І тоді я попрохав розпочати. Зрештою, усі й так були майже голі, і був це не стриптиз, а магічний танець. Я відзняв вісім плівок. З них вдалими вийшло дванадцять світлин. Це були парадоксальні фото. Виглядало, що десь посеред лісу красиві й оголені люди виконують дивний танець для звірят і птахів, одні з яких завмерли від ситого захвату, а інші танцюють разом з людьми. Сонце рефлектувало і на людях, і на звірині, й на птастві теплими та водночас ніжними плямами, що пробивалися крізь листя дерев. Додому всі поверталися, забувши не лише про одяг. Забувши про себе… Парадоксально діялося з тими намірами. Треба було забути, загубити себе у всьому, щоб відшукати в собі.

ПРО СЕБЕ

Що я можу ще сказати про себе, окрім того, що Бл́я вже натякнув? Дивіться. Побачите! Наслухайте. Вже почули?

– Та подивися, шо витворяє Голлівуд? – не вгавав Із́я, – це просто жах якийсь! Там зовсім немає правди!

– Але ж ти всі блокбастери напам’ять знаєш, з превеликим задоволенням переглядаєш! – патетично відповідав Ш́уня.

Голлівудщина, як панщина, огорнула своєю продукцією розум та емоції мільйонів гешисаманів у цілому світі. Це такеє собі кріпоснувате право наших днів – тільки в сенсі естетичному. Приятелі при нагоді полюбляли обговорити чергове дитя Фабрики Мрій, різноманітні релігійні психози та новинки сучасного мистецтва. Ці, середнього людського віку, постколоніальні діти понад усе прагнули краси.

ТУТКАЯ

− А вот Саша, самый модный сеятель современного искусства сегодня в нашей стране говорит, что искусство бесконечно, то есть − у него нету конечностей, − каже Із́я Ш́уні чергову пафосну сентенцію. − Но некоторые маргиналы изрекают, что конец все-таки есть! Но все так системно изменилось. Вот раньше Бог был глубоко коллективный, а сейчас глубоко индивидуален, − продовжував Із́я.

− Да, в искусстве сейчас очень многие, очень многие сильно разбираются. Не только Саша, но и Наташа, Маша, Викуся, Оля, Катя, одна Алиса и другая Альона, а еще Миша, Вова, Дима, очень многие очень сильно разбираются, − підтримував розмову Ш́уня. − И столько воплощений, столько воплощений эстетических, но это как политика, − міркував далі.

− Вот именно, вот именно! Мода на индивидуальную политику, которая потом становится коллективной политикой в эстетике, − глибокодумно прорікав Із́я. – Очень популярне сейчас критическое искусство, а ще красивые розовые облака, – продовжував замріяно…

Досить часто колеґи розмовляли між собою мовою уйдуя, оскільки це було модно і це передбачалося писаними й неписаними правилами ареалу. А головно цією мовою можна було нарахувати собі значно більше грошей. Рідною, туткая, мовою Ш́уня з Ізéю балакали здебільшого під чарку, співаючи «на квітку» жалібних пісень. Вони вже звиклися, зрослися з такою долею, бо так тривало кілька сотень років. Переважна більшість населення розмовляла уйдутутка, тобто мішанкою двох мов, і всіх таке влаштовувало. Великою мовою уйдуя видавалися модні журнали, друкувалися переклади модних мислителів, а на туткая найчастіше можна було почути полум’яні теревені культурних начальників про джерела, і про це ми ще поговоримо далі. Багато років туткая вважався язиком городів, пасік і письменників–марґіналів, а уйдуя була мовою великого капіталу і ще більших понтів. Правду кажучи, значно більше капіталу можна було нарахувати мовою аймґоїнґ, а ще більші фінансові перспективи відкривалися для знавців в́окý. Зрештою були ще недалеко іхґеге, ідиш та євайс. Але то було у світі, а не тутка. По війні ситуація дещо змінилася. Два роки по війні туткая стала популярнішою, але більшість Енків, Уків, Ичів і Ко все одно говорили уйдуя. Окремі високопоставлені персонажі іноді демонстрували з екранів свої знання аймґоїнґ-мови. Але загалом усі користалися правилом двомовноязичія, і особливо це подобалося топ-начальникам і начальникам над ними. Бо так усі могли бути й офіційно-церемоніальні мовою туткая, й незалежні від себе ж мовою уйдуя. І головне їм, і не тільки їм, здавалося, що з двома мовами в голові одночасно вони набагато розумніші. А найголовніше те, що великі гроші, як ви вже знаєте, більше нараховувалися на уйдуя, а з масами досить легко було порозумітися туткая.

− Наша туткая-мова найспівучіша у світі! − вигукували на мітинґах палко, і одразу ж потім, зійшовши з трибуни і освіживши горло склянкою води, води? − вмить починали уйдукати і уйдакати, віддаючи банальні доручення своїм помічникам та іншій челяді.

Бл́я помічав за Ш́унею та Із́ею, що для них така мовна шизофренія не становила труднощів, не кажучи вже про депутатів та іншу партократію і челядь. Всім було харашо, і це було не найгірше. Бородаті розумники в окулярах чекали й не могли дочекатися, коли туткая-мовою з’явиться Великий текст і всіх попустить нарешті. Іноді такі писання траплялися, але не всіх попускало. Бл́я ж дивився на це не без іронії, бо знав дещо з інших мов. Мені подобалися єщеіде-мова, Іжівот, мова ленгілу та ще багато ієрархізованих звуків з усього світу, що класифікувалися як мови. Найближчою, звісно, до горла, рота, язика була рідна туткая, але найпритульнішою стала мова натяків, ефірних образів та доторків… Однак найглибше ж вразила мене мова, котру постійно я пам′ятаю в житті − мова дітей-калік.

ІЄРАРХІЇ ПЕРЕД ЗАКОНОМ

Я знаю, що теперішня штучно ієрархізована, симуляційна дійсність ґалантно мастурбує плинну свідомість далеко не лише цих обидвох балакунів. Природна ієрархія лише одна, а всі інші так чи інак штучні. Лише деякі ієрархії, що втрималися упродовж багатьох сторіч довели свою, хоча й не стовідсоткову, але дієздатність. Бл́я ж бачив, що найстійкіші ієрархії були невидимі. Світ у масі своїй бавився у те, що на поверхні. Новоявлені естети впихали красу в золочені колони, гіпюрові гербарії та діамантові герби, мікшуючи те з новинками електроніки. Неоколоніальний стиль як панував, так і панує на багатьох теренах Кулі.

Маси тяжко визволяються з-під колоніалізму, бо ментальні таємниці розкривають себе і довго, й нудно, й хаотично. Ці реляції я, щоправда, захопив з попереднього діалогу Д́уні і Мунí, адже життя людини можна назвати суцільним діалогом між Ба і Ка. Іноді доводиться у справах навідуватися до столиці рідної країни. Зазвичай я йду туди пішки, інколи лечу літаком, але найчастіше їду потягом. У цьому великому місті, розділеному навпіл могутньою рікою, як у мурашнику, проживає певна маса людей, поглинутих кармічною зрадою. Щодня у натужних турботах люд той носиться взад-вперед, долаючи кілометри доріг, поглинаючи децибели шуму, підпираючись калькуляторами. Коли державою розпоряджався Кý, цим добрим всередині й покірним зовні людям жилося тяжко. Але вони мужньо терпіли і визволялися, призволяючись. Свободою? Радше міфом про колективну свободу. І це було добре, але начальники там ніколи не змінювалися, тож історія прискорено бубнявіла, розбухала в собі, розгортаючи свій містичний ланцюг, пришвидшуючи вогняний вибух. Нагадаймо лише, що несміливий і жадібний Кý вчасно збагнув Високі наміри. Останнім примирливим його кроком було подання до парламенту закону про те, що усі чоловіки обов’язково мають носити оселедці. Жінки ж мали обов’язково носити хустки і шкіряну білизну. Кý розумів, що держава потребує модернізації, тож вирішив починати від «джерел». І не треба більше патетично товктися навіть не біля могил, а біля бронзових бовванів і горланити заклинально-патетичні промови – треба діяти, – міркував собі Кý. Однак замість того, щоб поголити власну голову, залишивши оселедець, і викликати П́у на двобій, Кý – як справжній вождь прикрашає голову пір’ям – імплантував у свій скальп жмутик волосся передпозавчорашньої свіжості, а за тим – сів на підсос. Кý насолоджувався шансоном і виплекав касту Олігх́ать. То були найбідніші людє в країні, але вони наперед знали ціну таблеток. Зазвичай, витягнувши щось у П́у, Кý частенько кликав мене на допомогу. Потім був Éнко, далі Ян-́ук, і знову Éнко. І я, бля, зовсім не співчуваючи і непрямолінійно, але допомагав їм усім. Хоча підмога ця була передусім не для них, а для мами. Треба ж комусь чистити карму.

ЗАКОН

Може, лише в наступному житті, котре настане ще в цьому, Хтóсь збагне, що у світі немає поділу на чорне і біле, на красивих і некрасивих, бідних і багатих, рожевих і голубих, хохлів і кацапів, правих і лівих, поляків і литовців, німців і французів, євреїв і арабів, американців і китайців, чехів і ландскнехтів, своїх і чужих, воїнів якихось імамів і захисників торжества демократії, ворогів і друзів, вовків та ягнят – світ є одним-єдиним цілим, а всі поділи залежать від пункту бачення, від гри, в яку граєш або в якій грають тобою. Є дуже багато фальшивих намірів, які маскуються під той єдиний, Божий і неповторний. Етноси об’єднуються у нації довкола єдиної мови чи єдиного наміру? На деякий час, зазвичай на декілька тисяч років, колективна народна свідомість пристає до найживучішого і через те найсправедливішого чийогось прагнення, яке поволі обростає новими мірками, знаками, символами; і так у долонях жерців – оберегів цього наміру – народжується, плекається і виростає до космічних масштабів велика така і могутня, інтернаціонально-космогонічна Жаба, яку не під силу проковтнути жодним росіянам, китайцям чи американцям. Це здатні зробити лише «марсіє», невідома поки що людству форма життя на планеті Марс. А тут, на Землі, велетенську ж бо Ж́абу виплекали в собі П́у, К-рíл, Й́е, М́е, Кé і ще Кé, і Ф́е, і Éс і ще Б́е. Перетравити її своїми добірними шлунковими соками, а потім вивільнити за вітром темну есенцію того надсмердючого калу зможе тільки той, кому нема чого досліджувати і не досліджувати. Бл́я, працюю на так званому постзомбіянському просторі, хоча в сусідній країні маю колеґу на ім’я-намір Кýрде. Часто я переношусь до Атлантики, коли F́uсk не в змозі дати собі раду з цією барвистою оравою, де щороку з’являється чимраз більше близьких та знайомих для мене Й́охо.

Поділ – це ієрархія і справедливість, – кажуть провідники мас.

Поділ – це Закон, – кажуть сильніші, хоча сильніших і слабших також немає. Немає навіть поділу між життям і смертю. Є просто гігантська маса хитросплетінь і переплетінь колективного та індивідуального еґоїзму. Без поділу Земля злетить зі своєї орбіти, – вважають невірні і правовірні астрономи, – і немає іншої правди на цьому світі. Так є в природі, яка множиться і живе завдяки поділу, – наполягають антропологи, – бо хто ж заперечить різницю між статями або відмінності у кольорі шкіри й волосся, формі черепа чи грудей, довжині пеніса чи розрізі очей. А як ділиться час з простором? І де пролягає межа між тим, що людське, і тим, що над людиною? В небі чи під землею, всередині чи зовні? Не давати себе поділити було важкою справою, бо щомиті тебе міг зжерти якийсь розумний хижак чи злий вірус. Ще складніше було з тими, хто виходив з гри і цілковито не надавався до поділу. Зазвичай їх приносили в жертву, бо ніхто не вірив у неподільність. Вслід за жертвою з’являлося відчуття провини, жити з яким було тяжкою мýкою. Щоб полегшити життя, муку обертали в ритуал. Участь в ритуалі згладжувала відчуття обділеності і давала надію, що все буде добре. Ті ж, хто уникав заклання, безперешкодно снували часом і простором, натякаючи всім на очевидний поділ і невидиму неподільність. Але їх було так мало, одиниці, що здавалося, ніби їх немає. Отож якщо так було і так є, то нехай собі так і буде. Цей досвід перевірявся впродовж мільйонів років, бля. Не відпускай одразу тіло, яке опанував. Це може бути хибний виклик.

Велика країна має унікального правителя. Це дуже рідкісний випадок, коли прізвище людини збігається з її внутрішнією інтенцією. Відколи П́у править країною – страна прєобразілась. Вона зробила міцний і рішучий крок назустріч своєму великому східному сусідові, де царствує Ху́е. Але навіть після час від часу промовлюваного «понятно, да» слуги государеві метушаться не більше п’яти хвилин. За ці триста секунд у них справді серце кров’ю обливається, їм боляче за принижених себе, вони носяться по своїх кабінетах, істерично заламуючи руки й невпинно повторюючи: «Что дєлать, бля?!» «Что дєлать?!» «Бля?..» Співчуваючи, тим більше, що вони кличуть мене на допомогу, я водночас не можу швидко допомогти. Бл́я чужий для них не лише за паспортом, розріз моїх наївних, кольору сірого металу, очей одразу викличе їхню підозру, і до того ж я категорично проти будь-якого насильства і начальства. Вони не здатні почути слова мого, бо їхня сущность і сущєствованіє сплели хижий тавтологічний гібрид двоголової жаби. Бл́я міг лише торкнутись, натякнути, але щоб хтось збагнув той натяк, проходили цілі сторіччя. Благі наміри народжувалися у глибокій тиші, де ніхто ні за що ні з ким і ні за яке серце не воює. Втім серце вєлікіх борцов ці триста секунд кров’ю обливалося за велике навіть не ніщо, а лайно гівняне, хоча наміри дехто має чисті-пречисті.

Щоправда, я якось допоміг одному старатєлю за отчизну, який після кількох гранчаків пречистої так тяжко переживав втрату свого фантомного гегемонізму, що накликав собі інфаркт. Потім він ще кілька років на самоті боровся за виживання, але був зомбований манією величі, дуже боявся вмерти і болісно переживав, що ж то буде з усім вєлікім без нього. Як тільки він сумлінно промовляв «бля», я одразу приходив, щоб просто побути поруч і дати йому урок малювання правим оком. Незадовго перед смертю старий кільканадцять разів хапав слухавку телефона, набирав 112 і благав привести до нього молоденьку дівчину. Його переслідували ексклюзивні еротичні фантазії, тож навіть на смертному одрі він прагнув підглядати за оголеними дівчатами. Це почалося ще задовго до інфаркту, ще коли його внука Аґл́ая Чинечита не подалася в акторки за океан. Таємна змова була в них з Аґл́аєю, що реґулярно заходила до кімнати старого погортати модні журнальчики. Дівчина завжди заходила в короткій спідничці і завжди без нижньої білизни, сідала у крісло навпроти дідового дивана й неуважно розглядала картинки з жіночих журналів «Забудь себя» та «Отдохни», рухаючи своїми оголеними ніжками вздовж і впоперек, задираючи та розсуваючи їх. У той час, нібито дрімаючи з газеткою «Красная звезда», дєдуля кректав і хаотично совався по дивану. Аґл́ая ж по таких відвідинах завжди мала на шампанське, таксі, морозиво і взагалі – на що хотіла. І обом було добре. А потім Аґл́ая пішла у професіоналки, а потім за моря, а далі інфаркт і порожнеча, яку не було з ким ділити. Вже хворіючи, дід кілька років користувався послугами різних а-ля масажних салонів. Пенсію він мав чималу, військову, тож дівки радо віддавалися такій комфортній, хоча й дещо неприємній для них еротиці.

– Що важливіше – сущность ілі сущєствованіє? – розпитував Óх (а саме таким був первинний натяк-намір старого) у дівчат у хвилини старечосексуального збудження.

Óх розмовляв суржиком, як зараз пам′ятаю його улюблений вислів: «Ось уйду я». Він був грубуватий, солдафонистий, зомбований великоуйдукською ідеологією, але я знав, що він таки пережив глибоку трансформацію і зачепиться перед смертю. Промайнула в його правому оці перед інфарктом одна важлива візія. Óх помітив її, але так нікому ніколи не зізнався – глибоко зомбують в «великой стране». Але останнім звуком, який він вимовив у кінці, було не «бля». – Ох, Бл́я…

Д́алі

Якщо ви страждаєте від того, що вже все дослідили, не переймайтеся. Зануртеся у спокій і чекайте. Далі буде ще. Так триватиме довго. Струнко. Вільно… Пошол вóн!..

ГІБРИДНИЙ МІР

І таки пішов!.. Перед тим вóн, вигукуючи «ідіна» і всі ви «ідітєна!», пішов і йде, йде, Йд́е… Від нього тхне поганим духом. Бл́я бачив його в тій скорботній подорожі і знав, чим це закінчиться. В реальному житті його називають Владімір Владіміровіч, він – двійник П́у. Демонстратор пластичних форм, любитель виходів з парадного, повелитель зомбіян і міжнародних маніяків. Нікол́я потирає рученьки і рахує кеш. Грошей і слизу. Гібридний мір, згідно з Д́унею, то світ, що поділено між матерією і технологіями. Синергія слизу, металу й електроніки. Людське вкотре хоче вислизнути з людини. Але все зайшло вже так далеко, що без технологій усі перегризуть одні одним горла, воюючи за воду, їжу та шкури тварин. Дунн́я частково погоджувався, Бе-́оні ж було байдуже, а Кóсма просто дивився. Йд́е досконало брав у тому участь. Під його проводом П́у блукав довго, крокував химерно, похитуючись на високих обцасах… А закінчилося тим, що П́у йшов, йшов з трибуни на трибуну, а потім несподівано ліг, далі різке здригання коротких ніжок і п-у-у – звук такий з тілесних отворів – і не питайте, що було далі. П́у заліг в ямку, де чувся вєчний вой міжнародного хору «Всьо хєрня». І хоча на поверхні лунало багато пафосної риторики, над ямкою нагорнули великі купи каменю, туди покладалися ешелони вінків і тонни коштовної бутафорії, проте змінити щось вже було неможливо. А Кé, підслуховуючи, несподівано для себе відзначив, що каналізаційна система на ту мить працювала з величезними перевантаженнями. І не було щодо цього жодних пояснень.

МАНІЯ

Сам подумай, хто ще може протистояти східній політиці цього безцеремонного Монді – різко заявив Із́я Ш́уні у відповідь на фразу, яку той укотре приголосно пробурмотів, мовляв, скрізь і всюди все вирішують бабки – тобто, гроші – а не професійні чекісти. «Ббк» − так це звучало устами Ш́уні. Хоча бабки, тобто згорблені бабусі, зазвичай вирішують більше, ніж усе. Мені зрештою був відомий намір Ш́уні і зовсім уже не хотілося сьогодні слухати триндіння про Й́е, ким насправді є М́онді, котрий управляє однією великою країною за океаном. Треба було якось розвіяти ситуацію, тож я підказав Ізí шляхетну думку про те, що убогі розумом і душею демонстративно обнюхуються в місцях нижче пояса, а при нагоді гучно вистрілюють різноманітні феєрверки, палять з різних видів зброї, думають тільки про це і щороку помпезно влаштовують святкування власного дня народження. Вони відрощують собі хвостики і міряються ними на трибунах. Безперервно фотографують усі свої висери і випуки одразу в мережу, у файлообмінники, я, я, я, Я, я, оце я Тут! Оце Я там! Оце я тутітам! Щодня оце. Оц́е. Цей різновид гомо сапієнса вважає спокій і скромність за соціально неповноцінні та непридатні комплекси. Натомість Ш́уня, укотре, замислився над шанувальниками Ге, тобто калу й калорійності.

Про це казано-переказано, писано-переписано, бо то родом ще далеко далі, ніж з палеоліту. Процес еволюції особливо не змінив фундаментальних постулатів, лише культура накинула містичний флер. Гівноробами є всі люди на Землі. Таким був закон природи-матінки, яка породила такий універсальний спосіб очищення і зв’язку. Все живе причетне до виробництва цього базового матеріалу, і майже всі знають його символічну й безпосередню ціну. Іноді воно ціни не має, а часом дуже дорого коштує. Скажімо, лайно священних тварин і птахів слугує чудесним добривом для ґрунту, з котрого живиться добірна рослинність, а за нею все живе. Лайно дуже великих священних тварин є дуже великим божеством. А от людським мало що підживиш, здебільшого воно отруювало, бо випорожнювалися тим, що їлося. І не питайте, чого тільки їла людина… А запахи краще обминути. Тож вслід за фізіологією лайно знайшло себе в емоціях, а далі в культурі. Вислови на зразок «гівно сране» чи «все до сраки» не менш вживані, ніж «смачного». А в деяких ареалах вони здебільшого слугують за привітання. Не раз було бачено картину-епос між сусідами. – Гівно сране! – каже один при зустрічі. – Сране гівно! – відповідає сусід, і вони йдуть собі далі по своє. І так багато-багато разів багато-багато сторіч…  Висока культура старанно приховує його в своїх творіннях, низька натомість вивалює з усіма подробицями, а середня, тобто масова, бавиться, як жонґлер калачами в цирку. Найпоширенішими літерами-звуками, з яких починається назва лайна в різних мовах світу, є s, sh, м, г або ґ. Тож назвімо цю речовину ге…ши…са…м… тобто гешисам, і таким чином знімімо незадоволений гул та емоційний тиск різноманітних диктаторів і прислужників усіх стилів. Увесь цей гешисам розпочався дуже давно, коли в процесі боротьби за їжу, шкури священних тварин, владу переможці клали купи лайна перед переможеними і змушували це поїдати. І так тривало багато й багато років. Так формувалася манія і народжувалися маніяки. Одні диктатори змінювали других, однак усі вони примушували челядь поїдати гешисам. Епоха Просвітництва просвітила багатьох диктаторів, і буквально лайном уже не годували. Процес набув рис символічних, почав множитися, ділитися, тобто розростатися в усіх напрямках і дисциплінах. У кожній дисципліні з’являлися свої диктатори, котрі дуже високо цінували власний гешисам. І що хитріший був диктатор, то дорожче коштував його гешисам. Оскільки в процесі множення і ділення все надзвичайно ускладнювалося, то дуже швидко воно розквітло у витонченій культурі, де кожен винахідник винайденого, творець створеного, звинувачував супротивника чи конкурента у створенні цілковитого гешисаму – тобто лайна. Через оці символічні жбурляння гешисаму виникали війни між школами, напрямами і територіями. І через це гинули люди, і за метал також, а ще за нафту, газ, але дуже активно розвивалася торгівля. Торговці підмітили, що якщо подивитися під певним кутом і виставити правильну ціну, то гешисам прекрасно йде на різних ринках, а особливо на ринку, де продаються й купуються символи. Тож гешисам досконало навчилися продавати не лише у формі таблеток. І так усе склалося. Символічний гешисам породив реальних гешисаманів. І вже нікого не дивувало, що для вибраних маніяків уже багато сторіч особливим попитом на ринку користується екстрапродукт, загорнутий у золото найвищої проби й усіяний діамантами, форма якого змінюється щокварталу згідно з модою. Еволюціонування іманентно привело до того, що продуктивність, репродуктивність, ререпродуктивність, римейки та реримейки будь-яких ґатунків – усе це стало основною метою життя адептів гешисаманії. Вони заглядають в унітаз настільки ж уважно, як у дзеркало. Коли приходять до тебе в гості – пізнати-впізнати його-її дуже просто. Вони сидять собі й вдають, що слухають тебе, але насправді в цей час зайняті пошуком хоча б якогось гешисаму. Колупаються в носі, виклично погладжують своє волосся, чухаються, н-н-н, однак найшвидше розкривають себе в іншому. Тільки ти на хвилину відлучаєшся, гешисамани починають з хитрувато примруженими оченятами мацати все, що довкола лежить на видних місцях. І це лише початок. Далі вони зазирають до шаф та шухлядок, вимацавши їхній вміст своїми липкими пальчиками. Якщо знаходять щось їстівне, одразу ж смокчуть своїми хоботками. Ти повертаєшся, хоботок вмить ховається, і він силоміць змушує себе пригадати, про що ми тільки-но розмовляли, потім белькотить якийсь ляпсус на ту тему і йде собі кудись далі. Життя таких шукачів протікає у глибоких снах, а ще глибше – у старанно приховуваних, сонних сумнівах. Про те, що життя є – здогадуються лише на мить, коли потрапляють у тривожний стан колективного танаточуття на чиємусь похороні. Міцно схоплені манією величі, вони не вірять, що хтось може бути інакшим, адже кал має містичний зв’язок з грошима. Бо всі знають, що гешисам – то до грошей! Однак іноді, на межі Психе, здогадуються, що все може бути інакше. Звісно, може…

Байдужі до калу і калорійності перебувають у цілковитій меншості на цьому світі. Життя їхнє веселіше. Доля вибудовується завдяки вишукано-складній спадковості, що істотно сповільнює процеси перцепції, але натомість дає глибоке, закорінене знання. Такі люди якщо навіть і дивляться на власне лайно, то глибоко в «животі», ще задовго до того, як воно опанує пряму кишку чи навіть коли їжа лише має намір потрапити до рота. Вони плавають здебільшого, де глибше. Їхнє сумовито-радісне життя балансує на межі. На межі, на стику вказівних пальців. З усіх джерел калорійності найціннішим вони вважають любов, хоча таке порівняння надто вульґарне.

Дійсно невульґарними є лише люди, котрим нема чого досліджувати і не досліджувати. Але їх так мало, що майже зовсім немає. Вони нікуди не плавають, а також і нікуди не ходять, та й не мають кого любити. Тому люблять усіх. Не знаю, Бл́я, що про них сказати, окрім того, що вони є. Краще сказати – бувають.

Правда у тому, що я ніколи нічого не вирішував, лише проживав те, що ставалося. Збоку виглядало, нібито я щось вирішив, але насправді це не так. Мені – тобто Бл́я – не потрібно було визначати, скільки кому дати нафти або скільки в когось випити крові. Лише дивитися, дослухатися і діяти доторком, образом-потиском, подихом. Проте слухання завжди було чимало, тож це набридало. Хоча Ш́уня та Із́я базікали щиросердно, додаючи ефірові радості. Непотрібно вслухатися у чиюсь розповідь докладно, з усіма подробицями. Достатньо бути поряд і проникнути в суть казаного, і тоді вже неважливо, про що він говоритиме. Здебільшого всі триндять про ніщо, а потім ділять цю порожнечу.

Кé

Якщо несподівано десь у глибині свідомості промайне ледь розпізнаване відчуття провини – це хибний виклик.

– Не сплять бійці невидимого фронту.

Напевно, Із́я та Ш́уня після тривалого обговорення різноманітних геополітичних обманів почнуть ґелґотати про моральність, духовність і таке подібне. Далі знову говоритимуть про «хохлів-гівноробів», «жидомасонів-гівноробів», «кацапів-гівноробів», «янкі-гівноробів», «чеських гівноробів», «мадярських гівноробів», загрозу «ісламського гівноробського терору», загрозу «хінського гівноробського порошкового металу», може, ще щось несподіване про «жидобандерівців» вигадають. Але в підсумку все зведуть до вмісту каналізації, забуваючи, що й самі є активними учасниками цієї ґлобальної системи. Отож усе те, що пишуть газети, науково-популярні збірники, всю ту стерильно-подразливу мегаілюзію, яка щодня прасує мізки мільйонам телеглядачів та інтернет-користувачів – усе згадають «шуня» та «ізя» крізь призму лайна. Мовляв – усе до сраки! В цей час полковники, майори, прапорщики і капрали прослушки будуть слухати, час від часу почісуючи яйця, шукатимуть ворогів.

Система, в якій виховувалися ці дві інженерсько-інтеліґентські долі була побудована на зрадах, доносах і примітивних моральних репресіях, тож друзі так і не спромоглися позбутися відчуттів, що в будь-яких життєвих ситуаціях, навіть коли здається, ніби ти надійно захищений і схований, – за тобою все одно може підглядати чи підслуховуватиме якийсь Кé. Та хіба лише Кé? А як щодо С і І́а, Мóсс і Ад, СБ і ́у, таємних Áг-нто Святого Престолу, або ж Мí і 5? Таки так! Однак Кé був для наших героїв найближчий до тіла.

В голові Ізí було розставлено сотні буйків із написами «Не заплывай, убьет!», і це часто ставало причиною різноманітних елітарних кошмарів. Адже він однією половиною заду вже майже притулявся до крісла завідувача кафедри релігієзнавства місцевого університету. Остаточній реалізації кар’єрного росту, тобто другої частини дупи, заважала звичка їздити автобусом і жадібно поїдати канапки на різноманітних фуршетах чи прийняттях. Іноді він ще й полюбляв торкатися до легковажних жінок, але цю тему поки що краще обминути. Натомість Ш́уня взагалі не плавав. Дедалі більше йому подобалося підстрибувати, іноді на двох, а інколи дещо довше на лівій ніжці. Його контакти з водою обмежувалися переважно недільним прийманням ванни. У природі ж він міг поколупатися якимось патичком на березі водойми та пообливати себе водичкою з пластикової пляшки, попередньо набраною десь в якомусь отворі централізованого водопостачання. Не позбавлений перспективної уяви, Ш́уня вигадав собі, що вміє літати, тож плазувати і плавати він не вважав за потрібне. Ходив також небагато, головно пересувався автомобілем. Він вважав себе стійким та свідомим і, на відміну від Ізí, навіяв собі не сто буйків, а один великий буй, на якому золотими літерами було викарбувано «гроші правлять світом». Не дивуйтеся, коли в нашій історії трохи згодом з’явиться новий персонаж, чий правдивий намір є Б́уй чи Буй́о, бо Ш́уня – цей колишній інженер, а тепер дрібний підприємець, в котрому прокинулося яйце динозавра, – виголошував іноді дуже гострі і критичні промови.

КТО ВІНОВАТ?

Свідомість особи, лише частково обтяженої відповідальністю, подібна до вихлопної рури автомобіля. Грру-р́у. Думки, що виникають в голові такої людини формуються у послідовності, яка нагадує складання кубика Рубіка. Синеньке до синенького, жовтеньке до жовтенького, червоненьке до червоненького.

Після ісламської загрози надійшла черга до еРеФе – із зелененького до чорненького, тобто – діри.

– Ця діра завдяки нафті й території ще покаже світле майбутнє всім цим пєдєрастам! – вигукнув з притиском Із́я, після того як Ш́уня звикло критикував вєлікую страну за грубі повадки.

Із́я вважав це не грубістю, а передбачливо закинутим міфом про те, що умом іх нє понять. Вони ж просто цих лохів на Заході розводять.

– Ума там і не треба, візьми з собою цистерну водяри та й привези в якусь дєрєвню – і все поймеш, – парирував Ш́уня Із́ині концепти. – Якщо хтось почне спритно торгувати нею – значить нєрускій чєловєк. Якщо тихенько закопає на городі – також не москаль. Справжній рускій вигукне: «Вот тє, бля!» І навіть не побудує ізбу біля тієї цистерни.

– Ібо якщо бухать, то всьо понятно ! –Понятно, да, но шо втрачаєш?.. – Себе?.. – Та я не коштую нічого!.. Ай ́я!.. Після получки всі на кілька днів ставали Ай ́я, водили проспектами кіз та іншу рогату худобу. М́ося, та й усі пси загалом, з величезною підозрою ставилися до Ай ́я, бо ті нагадували їм про прийдешнє.

– Прослушка на подібне триндіння реаґувала зрідка, бо й сама полюбляла понарікати на жизнь нєсправєдлівую. Несподівано на кухні міг, розпарившись кип’яченою сумішшю води з хлоркою, засвистіти чайник, або раптово дзвонив телефон, і крамола – вмить – припинялася. Зрештою, які антидержавні заколоти можуть здійснити двоє закомплексованих фраєрів, котрі в своєму нудному особистому й суспільному житті нічого особливого не здобули – суцільне недо. Навіть товаришуючи вже років з надцять вони все одно недоговорюють один одному чимало не лише важливих, але й банальних речей. Сором’язливо й трішки лякливо, іноді побріхують один одному. Жаба душить пересічного інтеліґента, а ще більше рогуля, а ще більше начальників, котрі безпосередньо підпорядковуються начальникам, а найбільших начальників Жаба видушує, тож прослушка може спокійно чухати яйця, виколупувати кози з носа – Pусь родная может спать спокойно, только б не прекращалась война... Бл́я добре чув і одних, і других, але на відміну від прослушки, бачив справжні наміри, а не мовленнєві конструкти балакунів. Із́я ставиться до могутньої діри з прихованою повагою, а Ш́уня вже кілька років демонструє неприхований сарказм стосовно північного мішані. Пройдуть літа, і їхнє ставлення рішуче зміниться, але то буде згодом. Підуть вони далі, а зараз:

– Понял, да?! – горланить на вухо прапорщик Óв десь далеко за Уралом, сержанту краснознамьонного полку Овý після того, як п’ять хвилин перед тим у кремлі государь, зібравши членів свого кабінету й обвівши всіх прохолодним поглядом відчеканено мовив: «Понятно, да?!» За мить ця фраза, як потоки води зі стрімкої гори, лине донизу, і вєлікая страна на кілька хвилин знає «Что дєлать» і «Кто віноват». Після того як сержант Óв ділиться цією важливою новиною з єфрейтором Х́у, перед тим давши йому коліном по яйцях і накрутивши вуха,– останньою про все дізнається сучка Моська, котра випадково пробігала перед єфрейтором Х́у, одразу по тім, як той отримав інструктаж від сержанта. Моська несподівано дістає копняка в сраку й, автоматично підібгавши хвоста й повернувши морду в бік нападника, роззявляє писок і переляканим поглядом встигає лише побачити й почути якусь нерозбірливу інтенцію, випущену з рота червоновухого єфрейтора. Якби ці звуки перекласти собачою мовою, вийшло б таке: «Родіна, блядь, слишит, родіна знаєт, нє дрємлют кітайци – хохли срание, сукі амєрікоси, європєйси, блядь!» Але Моська цього вже не чує, вона біжить швидко, довго, в пащеці стає чимраз спекотніше, наче в кратері вулкана, слина розлітається навсібіч, сучка задихається, але материнський інстинкт жене її далі, пароходами, пароплавами… за кілька років Мóся навчиться промовляти звуки Ж́ож і М́у. Безглуздий копняк придуркуватого солдафона, як таємнича алхімічна формула, змінює здавалося б, незмінні закономірності тваринного буття. Інакше як подолати це велике мондіалістсько-євразійське зло? Але десь я все, щойно вище написане, вже читав.

ВТЕЧА

Я таки пригадую, як ішов містом голий. На моїх грудях висіла картонна табличка з написом «ВСІМ ВСЬО!» Не знаю, скільки це тривало, але, напевно, вже тривало. Вечоріло. Все довкола було буденне і звичайне, але стосовно мене ситуація схоже набирала обертів надзвичайних, бо, окрім того, що я був голий, як палець, ще й занімів.

На деяких перехрестях я створював такі несподівані, спонтанні й хаотичні вихори психічних енергій, що від їхньої сили сліпий міг би побачити рух автівок, глухий почув би спів птахів, а німий легко вигукнув – Я!!! Тільки я – пальчик беззахисний – не міг не лише жодного слова вимовити, але й витиснути жодного звуку. Обурення міщан, одні з яких поверталися додому в напівдрімотному стані після трудового дня, а другі виходили на вечірній шпацер, посилювалося какофонією автомобільних гудків. Однак нервозний струс їхніх емоцій не міг змінити природного плину непомітних і витончених матерій.

Кілька разів мене штовхали у спину. Я зауважував темні силуети тих людей і простував далі. Довкола мене бігали якісь діти і недвозначно крутили своїми тоненькими вказівними пальчиками поблизу своїх рожевих і беззахисних дитячих скронь. Комахи не докучали. Деякі жінки, несподівано зіткнувшись зі мною, вересканили і, з виряченими очима, стрибали кудись убік. Натомість траплялися й такі панянки, котрі, здивовано оцінивши, обдаровували загадково-іронічною, навіть приязною усмішкою. Чимало було й байдужих. Іноді я робив невеличкі скоки, імітуючи рухи горобця.

Тоді я побачив той удар у голову, за мить почув, відчув, але все сталося так миттєво. «Всьо!» Табличку зірвали. Я більше не фраґментував реальність, зблиск, мить падіння. Я лежав долілиць, мовчки, наді мною схилилися якісь люди. Я важко звівся на ноги.

І тоді я побіг! Швидко! Далеко! Понад силу, понад … у горлі щомиті ставало пекельніше, наче у кратері вулкана, задихаючись, я зупинився і почув шалений стукіт власного серця. За мить усвідомив, що кричу. Не змігши розімкнути, розірвати уста, я закричав нутром, серцем. І все скінчилося.

І я побачив, як якийсь манірний, розслаблений Самсон, увесь із каменю, якось дуже ніби картинно розриває пащу такого ж манірного, без яєць, лева – так само кам’яного. Це нагадувало якусь сюрреалістичну скульптуру, яку виготовила з твердого, надійного матеріалу якась із модних феміністок. І був парк або ліс, а може, сад.

РАНОК

М́ося прокинулася від добре знаного запаху і шуму, адже прийшов Т́ой, від кого завжди тхне поганим духом. Звично похитуючись, він висцявся під дверима під’їзду. Сука знала, що не треба гавкати. Вони цього не толерують. Проженуть, не даватимуть їжі. М́ося вже багато сторіч не полювала, їй смакував хліб, усе їстівне, що люди залишали на смітниках. Ніч розслаблена. Сука декоративно загарчала, декілька разів, на якусь частку секунди, настовбурчився хвіст. Не цінують вірності. Я не кусатиму, але вчитимусь промовляти «му» чи «жож».

РАНОК 2

З ранку власне й починається історія про діалоги Ш́уні та Ізí. Діалоги ці я чую вже віддавна, іноді вони перетікають у монологи, а частіше – у полілоги, – коли виникають Д́уня, Мун́я чи С́юня, або Кé. Це не справжні імена тих людей. У суспільному житті вони називаються звично: Бертран, Григорій, Фрідріх, Тедді, Вова. Але ці персональні імена не мають нічого спільного з їхньою справжньою сутністю. Кожен з цих людей потенційно на щось, тільки йому властиве, здатний, і тільки ця здатність є його єдиною правдою, силою, слабістю і «назвою-натяком». Бо звичне ім’я, наприклад Фрідріха, є лише історією його родини, його краю, історією його короткого особистого і так званого громадського життя, але властива сутність Фрідріха – Д́уня. Власне «дуня» – це вже не ім’я. Це звук, а в письмі – лише набір певних літер. Тільки окремий неповторний звук може передати реальну сутність кожної конкретної людини, бо тільки так, голосовим натяком можна схопити той неповторний ефір, що спонукає людину робити ті чи ті вчинки. В суспільному житті інколи я називаю людей звичними іменами, але запам’ятовую тільки за звуковими натяками. На світі є не лише Д́уня, але й Д́унь, Ду́унь, Дунн́я і ще багато подібних до них особистостей, з котрими я ще не зустрічався. Можна розпізнати головний намір людини за поглядом, який вона несподівано кинула, за характером ходи, за звичкою припалювати сигарету або висякувати носа, навіть за неочікуваним для неї самої звуком гикавки, що викочується з ротової порожнини. Не лише останнє, але й попередні рухи є чистим звуком, бо той справжній звук кожної живої істоти може набувати яскравого візуального характеру. І тільки так Григорій розкривається у Мунí, так, а не інакше. Але мене зрозуміє лише той, чиї інь або ян розчинилися в їхньому особистому «яа». Всяк чоловік усвідомлює себе як вмістилище «я». Поки одного разу не почує у собі той єдиний і неповторний, ледь-ледь вловимий і непізнаний порив або намір до… Не знаю «до чого» цей намір. Я достеменно знаю лише, що в світі є людина, чиє внутрішнє ім′я Д́очого. До різання правдоньки і лише правди-матки, навіть якщо комусь це видається справжньою неправдою. Так виникають емоції, що поступово згасають. Бо кожен чоловік є «пісатєль», і колекціонер листів, і кухарка, і збирач буряків, і листоноша, і яйце динозавра, і жінка, і дитина; і кожна жінка є і чоловік, і дитина, і перекладач з іноземних мов, і перекладач діда чи баби, і «пісатєльніца», і яйце динозавра, і – і ви вже розумієте, про що власне йдеться? Всі «пісатєлі» полюбляють порівнювати когось чи щось з чимось іншим, іноді навіть трапляються прекрасні метафори. Кожен є усім, чим завгодно, поки не стане самим собою, але навіть якщо хтось і стає самим собою, то це тільки перший крок, бо в кожній людині спить не тільки яйце динозавра, але і яйце крокодила чи яйце горобця. Хоча на світі є сила-силенна яєць і невідомо, яке з них коли й у кому прокидається. Втім яйце також є метафорою тієї єдиної сили, що пронизує смертні людські тіла.

Добре, що на світі є поети, письменники й пісатєлі, що можуть словом добрим, звуком, порівнянням гостро-ніжним скрасити життя користувачів. І добре, що тут також є інтелектуали, артісти й артисти всіх видів і жанрів, які натхненно пізнають і пояснюють, зображають та озвучують мелодіями будь-що і абикого. А ще можуть змайструвати будь-якої краси і потворності образи та речі. І світ отже вже не є таким пекельно-áдським, яким міг би бути кожен день або за день. Так виникають жахливі й прекрасні сумніви. А за ними зміни.

Вже певний час я не є тим, що люди звично вкладають в поняття «я». Я загубилося. Останні кільканадцять років у мої стосунки із зовнішнім світом активно втручався Бл́я, резюмуючи все, за що я надто активно брався. Це було так, що до мене стукали, і я відчиняв. Невдовзі Бл́я переміг Я остаточно. Так усе це розпочалося. Почувши власний намір, Бл́я поступово зміг чинити опір повсякденному ́адству світу цього. Чи була це вагома протидія? Радше щось непомітне й невловиме для переважної більшості осіб, які активно борюкалися в різних позах у тому-таки áдському процесі. Бл́я діяв подихом, ледь вловимим доторком, натяком. Так було найдієвіше. Звісно ж, у мене була традиційна суспільна робота, згідно з трудовим кодексом, але найбільше я працював у невидимому полі. Треба сказати також чесно, що й на поверхні цього священного й блядського світу було створено та задіяно чимало штучних намірів, які ховалися за гучними корпоративними звуками-натяками. Іноді за такими намірами ховалися цілі території, іноді окремі касти, ложі або роди. З’являлися нові родоводи в мить змішування родів, але суттєво це не змінювало нічого. Звучання залишалося тим самим, хіба знаками маркувалося дещо інакше. І то було не просто звучання, це був голос Жаби, але не тієї, що мирно кумкає в болотах, а тієї містичної, що сидить в людських утробах і перешкоджає людині забути, пізнати чи відшукати себе, висмоктує та душить її чистий, єдино справжній намір. І про це піде мова далі, а поки що, бля…

фото Ярослав Яновський

Присвячується Кýрде, Fuć k, Óму, ĺ-инґу,
Кóсмі та Бля ́з нагоди багаторіччя

КНИГА НАТЯКІВ
Ростислав Котерлін

ЗАМІСТЬ ПЕРЕДМОВИ
Ця історія мала бути книжкою, можливо, романом
з назвою Книга БЛЯ. Але в процесі писання стало
очевидно, що текст, який поступово формувався,
порушує намір автора, адже він (автор) повинен
був розчинитися, зникнути в накопичувальному
калейдоскопі цитат і компіляцій. Втім усі згадані в
дальших рядках персонажі невигадані, всі події
реальні. Всі натяки важливі

ЗАМІСТЬ ЕПІГРАФА
Триндьож примножує дєльож

ГОЛИЙ
Не пам’ятаю чому, але все вказувало на те, що я йшов
містом голий. Але це трапиться у моєму житті трохи
пізніше, аніж та історія, з якої все розпочалося. Було б
до б р е р о з п о ч а т и з н а р од же н н я , вл а с н е з
народження Кóсми, бо це дуже зворушлива й епічна
історія про раннє дитинство, юність, зрілість та
зникнення однієї надмір чутливої особистості. Його
чутливість була породжена вищими намірами, тож
відчуття самоти ще в ранньому дитинстві змішалося з
усіма можливими й неможливими досвідами, які
тільки здатні пронизувати фізичний та ментальний
світи людей, тварин, комах, рослин, мікробів і духів.
Проте Кóсма, котрий змалечку чув усе надзвичайно
проникливо, не загубив себе і не загубився у самому
собі. Його матінка була особою вродливою, але
надзвичайно неврівноваженою. Її зріле самостійне
життя значною мірою складалося зі спонтанних,
просто-таки неймовірних, життєвих перемін, які не
вкладалися у звичну логіку навколишніх міщан.
Переміни ці були такі істотно між собою відмінні, що
матінці вдалося в одному коротенькому житті
прожити кілька сотень окремих життів, якимись
невидимими і дуже витонченими ниточками
пов’язаних між собою. Лише Кóсма знав правду і міг
увесь цей хаос зв’язати докупи. Краса і бажання

матінки здатні були викликати неочікуване
затемнення сонця або парад планет в сусідній
галактиці. Сила її еґо була така могутня, що декілька
секунд увесь світ насправді обертався довкола неї.
Було це незадовго перед народженням Кóсми, коли
вагітна матінка мала бурхливо-розбурханий роман з
атлетом. Цілком віддавшись пристрасті, вона забула
про маленького хлопчика, що вже починав нудитися
всередині її пружного, опуклого живота. І тоді Кóсма
вирішив самотужки. Він почав наполегливо вибивати
корок, гримати руками й ногами довкола себе,
змусивши матінку вибрати зручну позу і відчинити
для нього навіть не двері, а ворота у цей світ. Перше,
що почув, правильніше відчув хлопчик, був
якнайсправжніший парад планет тутешньої сонячної
системи. Для Кóсми це був знак, що в повсякденні він
буде позбавлений надміру бажань, але життя його
буде красиве, величне і скромне. Хлопчик уже з
дитинства все знав, тільки не міг знати, до чого все це
його приведе.

фото Ярослав Яновський

.Відкриття 7 березня о 17:00.

Бесіда триває весь час.

Уривки розмов, штампи новин, суха статистика втрат чи перемог, образи з кіно, розповіді тих, хто був там, кліше пропаганди, чутки, здогади… народжують його обриси.

Він проявляється на стінах чи квитках на проїзд, виникає із тріщин на асфальті або уривка газети, випливає із плям, викладається із безладно розкиданих предметів, вимальовується із тіні…

Він стає то стає чіткішим, то розпливається. Часом робиться повністю зрозумілим, а часом геть втрачає свою достовірність. Деколи розмивається за буденним життям, деколи стає більш справжнім за нього.

В один моменти він виокремлюються в конкретну особу, в інший – стає загальним образом.

Це – бесіда із ним, однаково приреченим на непомітну смерть і забуття чи на героїзацію і тиражування.

Бесіда із світом і часом у якому намагаєшся знайти свою роль.

Бесіда із образом, відсіяним через свою свідомість.

Бесіда із собою.

Насправді там, на війні, все зовсім інше.

Насправді, ніколи не довідаєшся наскільки цей образ реальний.

Але бесіда із ним триває.

Бесіда не змінить лінію фронту, але дасть можливість краще зрозуміти цей образ воїна.

Хто ж з ним іще поговорить?

текст Юрко Вовкогон

вітаємо з надзвичайно дивним святом , всього найкращого АРТИСТУ.

Ми їхали до Тернополя . Це був час коли я часто їздив з Перкалабою концертами , легко гасролювали . А на пам’ять тоді мені приходила книжка славетного колись музиканта Алана Прайса , вона називалась , якщо не помиляюсь «Життя рок-н-рольного музиканта». Що за милість їхати в маленькому бусику наповненому музикантами , інструментами , коферами , якимись пуделками , ящиками з питвом та їжею , різними речами і т.д.і т.д. А все це накривав ніжно-розлогий голос Моха . За вікном був вітер , сіро , налітав сніг . Музикантів було двадцять три , всі три склади одночасно зібрались , дивно , що навіть Мох був заскочений –  почути три тромбони , три труби , п’ять цимбалів , чотири барабани , гобой та рояль , десять гітар і шість вокалів одночасно – де таке було колись видано , цілий оркестр Перкалаба в дорозі до Тернополя . Тож попереду їхав Алік та Сєрий далі пять Орестів , два Володі , Роман , Пилип , Остап , Чотири Віктора , Андрій і ще один Андрій , тобто два Андрія , Саша Сингаєвський , шість Ігорів , Ярема та Кіріл , Зигизмунд , один Вадим та п’ять Василів . Для мене було місце позаду серед ящиків та інструментів , але я мав вікно тильне , я фільмував поїздку . Минали дерева, села , великий міст , хмари , птахи . Ми їхали грати рок-н-ролл . Падав сніг.

За Монастириськом бус раптово спинився і зак всі протерли заспані очі серед музикантів опинилась Корівка , не просто опинилась , а всілась , нахабно вперлась між Сашою Сингаєвським та Володею , що тримав на колінах цимбали . Мох потирав руки , решта мовчала так ніби то норма , що бусом розїзджає Корівка , така собі невинність . І тільки Сингаєвський гречно запитав :- Чи Вам зручно ? О їй справді було зручно і не тільки .

Далі був концерт в холодному клубі з фрагментами сотень буйних молодих облич , з алілуйним вереском роззявлених писків , Перкалаба грала як аньоли в небі , Корівка ревіла як очманіла , мукала , стогнала , плакала в такт з залом , а подеколи не в такт , чим ще більше казила салю. Розійшлась не на жарт – пропонувала всім кого здибала помацати її за цицьки , а самим відважним видоїти . Мох в цей час ховався за куртиною .

Далі був гуртожиток ще більш холодніший ніж саля , була горівка , багато . Потім було все , що було . Музики , що позасинали як дітиска . І Корівка теж була , п’яно весела в дупель рок-н-ролльний . Що робив Мох під ранок я не знаю , бо не знаю , що я робив .

Було темно.

Потім ранок як завжди.

І утаємниченість Моха . Ми висунулись в коридор , панелі нагло пофарбовані в гранатовий колір , вапно на  стелі і стінах , кров на плитці підлоги , стікає до сходів , скапує , гусне .

Серед коридору лежали дві литки – права та ліва…ратиці вигнуті , ніби в конвульсіях , останніх .

Верх литок обмотаний був в целофан , два рази…

– Домукалась – шляхетно сказав Мох і ми потягнули литки по коридору попри двері кімнат де посапували серед ящиків та інструментів гості , музиканти та інші персони , що зявляються та щезають з нізвідки.

Зтягнувши залишки Корівки з девятого поверху маршем залишаючи слід спочатку масний і пурпуровий і все менш і менш примітний й геть чисто ніякого , вкинули до сміттєвого ящика за кутом гуртожитка і прикрили папером .

– Пацєр мовити не будем – сказав Мох і ми пішли .

Додому вертались різними автобусами , в різні сторони . Окремо ми , окремо гості .Музиканти . Та Корівка , вірніше литки …. права та ліва .

2017

текст та фото Олекса Фурдіяк

1. тло та післяобрази.

Проект реалізовано в співпраці Анатолія Звіжинського та Zenko Foundation .

Колекція належить умислу куратора і є відвертою відповіддю по перше темі ( з текстом проекту запрошуємо ознайомитись окремо) та  по друге змові . Ці дві складові є пов’язані засадничо.

Сприймаємо виставу цілісно , як цілісне оповідання автора . Який зрештою сам ніби не помітно , так між іншим , розставив акценти в відео звіті. Досить стримано  , однак були фіксовані слушні формально-оціночні риси проекту в цілому та експозиції безпосередньо.

2. А. Звіжинський , ЧЕЧ та натура

Маємо ЧЕЧ , тобто проект Потік- тлумачення з концептуального тексту. І мусимо зазначити – подія стала , і вже є , знаковою , очікованою одночасно, тобто саме вистава ЧЕЧ відбулась ще триваючи  в часі . Пояснимо ,- в супереч тону стриманости ,  пауз та фахового такту , не можемо приховати чи примовчати це надзвичайне подію-явище , що в арті трапляється  край рідко, а льокально майже ніколи – якісний зсув на фоні маргінальних містечкових арт процесів , так би мовити , вхід в нові горизонти . Куратором й безпосереднім творцем цього витонченого дива є Анатолій Звіжинський .Для адептів знаний від років артиста ,  куратор  та культуролог  , а так з пафосу  наповнений життєвим тонусом та складовою буття.

Механіку ткання цього полотна годі шукати окремо в дарвінізмі чи інших раціональних чи іраціональних джерелах інспіруючих поступ – як завжди сутністю є комплексний процес . Хоча маємо певні підозри , однак воліємо стриматись й відбути певний час обсервації. Не все так просто та площинно.

3. Про , що властиво йдеться.

Проект більш оглядовий ніж тематичний і розпочинався з дивних комерційних посилів. Він мав би початково репрезентувати льокальні  артперебіги в певному середовищі (вмисне не називаємо в якому), що були первинно фальшивими та імітаційними – камерність неповторності є надуманою . Час це виявив – стиль не вироблений , тобто взагалі невпізнаваність географічно-естетична , працює симулякр втулючи місцевій далеко не усвідомленій публіці те , що мало би звучати як голос комунікації , образ, з певним знаковим кодом , який дає артистам розуміння спільності процесу в матерії його тривання в тяглості артистичних поколінь. Цього не має . Не має . Є кілька артистів з зовнішньою чи внутрішньою трансляцією , з різним баченням , розумінням  та мовою , волею випадку запхані в квазі-артистичне середовище .Кожен сам по собі і крапка, вірилось ,що вже забудуться всі ті міфи про феноменальності , про самобутності ,  ці вічні словеса звеличені , гігабайти  слів в Ютюбі , в публічних заходах та реляціях . І все це далі й далі під саваном феноменальності. Лишіть це вже літератам.

Це вже щось, вибачте, але до Фройда.

Власне в цьому , вірніше в відмові від примітивності вишукування своїх прізвищ та імен і неіснуючому процесі , в пустоті , в видумці хоча такій липкій та ласій – лежить сутність явища(яким ця подія стане надіємось) яке відбулось і вже триває . Є підозра, що це ще не усвідомлено адептами першоджерельними (і чи взагалі буде усвідомлено), однак віримо , як віримо в те , що відбираємо з проекту ЧЕЧ . Коли дивною метаморфзою стає можливе розширення умовного артистичного середовища без означення кордонів , до вільного трактування артистичного буття як матерії , що є не обмежена  і є поза просторовим означенням , як і належало б в час мережової істерії де предмет набуває змістовності дотику безпосереднього.. Це як очікуваний наслідок  , що поховає міфотворення  маленького обшару, запхне скелет до шафи де йому і місце

.

Чи не є означеним показником умислово-естетичний рівень проекту слушності даного твердження . Колекція , що була зібрана (парадоксально в більшості зі старих робіт)становить разючий контраст виставам , що мали місце в недалекому минулому чи навіть щодо останньої , співкуратором якої був пан Анатолій, де пиха , невігластво зашкалювали . Справа в авторстві та смаку , компіляції та знову ж таки розширенні формату.

Втім , що тут надзвичайного, є дія і є процес , такий необхідний для буття арту і який його натурально творить – згідно новому трактуванню та перебігу подій саме вони мали би презентувати сучасність утаємниченого середовища . Цю лінійку можна продовжувати і продовжувати сподіваючись відповідно концептуальних пропозицій заохочувальних . Але вихід за межі є обнадійливим знаком.

Це риторично.

З листопада до грудня , в галереї «Дзиґа» відбувалася вистава проекту живопису «Топонімічність»  Петра Старуха .

Свіже , легке малярство відкритими кольорами спроваджувало в рапортно-абстрактні світи , сповнені чутливості та настройових вальорів , якими автор радісно наповнив образи . Ця легкість , в міру іронічна , прямує шанувальників в ремінісцентність пережитого , відбутого – того , що завжди потребує повторення , нового заскочення , нового трактування ніби вже устояних , звиклих бачень , уподобань . А ніби можна інакше , в інший спосіб і дивно – інструментарій сталий , якщо не сказати , класичний . То  називається поезією , що є несподіваною в народжені і мовчазною в екзистенції .

Олекса Фурдіяк

грудень 2016

Олекса Фурдіяк

 Смерть в Венеції

В нашому оповіданні не йтиме про Томаса Манна та його славну новелу , ні про Малера та Вагнера . Про їхні чарівні утвори ми промовчимо . Не буде тут мови про Бенджаміна Бріттена та Пітера Пірса , й не згадаємо в повноті шедевр Вісконті чи присутність Дірка Богарда , або довершеність натури Бйорка Андерсена . Аналогічно це стосується  Густава фон Ашенбаха та Тадзя відповідно . Не можемо тут оминути незгадкою Владислава Моеса й його шляхетну мамусю та двох сестер  (імена яких є неймовірно знаними) . Маємо велику думу не згадати також Федора Достоєвського та Дікенса ,  при чім Олівер Твіст шалено відповідає темі , де в певному місці треба оминути спомин , як кажуть , для чистоти досліду . Отже не говоритимемо про Альбана Берга чи Шенберга ораз  фон Веберна та про Воццека , ні слова і про Лулу , ні про Клода Дебюссі та Мелісандру разом з Морісом Метерлінком , зрештою не можемо згадати Аполлінера  та Франціса Пуленка  , чи хоча б Кокто , очевидно , що й про Жана Жане не йтиме тут . От і про Саті та Джоржа Брака ні пари з уст , про Жана Маре та Фантомаса вже не будемо так прямолінійно згадувати  так само й Аллена з Сувестром  , тим більше Де Фюнеса чи Аніскіна . Так розтавляючи наголоси не можемо згадати Франка нашого , Лелум Полелум чи навіть Франка , того що Лейбович , але краще вже не згадувати Джеймса Франка та його гуманне звернення , яке як завжди не має позитивних скутків  , бо ніби то звернення Лорки до ще одного  Франко , не вартого жодної згадки . От так не оповідаючи нічого сунемось собі вперед , ніби роззираючись довкола зачаровано спацеруємо вздовж  нетривкого берега Лідо і кожний слід залишений позаду є не певний , а короткий як і наша память  , що відмовляється не пам’ятати зображення бачені іншими людьми чи не чути звуків чужих творінь , як то мовиться – все , що не відчули пам’ятаємо , а що минули те забули. Забули . Тому не бачемо нагальної потреби , от так з нічого , оповідати не згадуючи в тіні Грандготелю тіні Дягілєва , Лифара , а заодно і Ігора Стравінського , а також відповідно шановного Бартока . Минемо чергово Антонія та Бассаніо , а Шейлока ніби взагалі не знаємо й знати не хочемо . Відвернемось собі в сторону , оглянемо крайобраз не зауважуючи Аль Пачіно та Єремію Айронса , що так собі проходяться туди та зворотньо. Й вони собі набрали звички так не зауважувати присутніх , як їх не зауважують . Тому й ми не зауважуємо Анджея  , що зовсім не Анджей  , і Чайковського , що зовсім не Чайковський , а інший . Скажімо Краутгаммер чи Франкенбах , який також  є іншим – Гжибовскім . І їм приємно бути не зауваженими в такій капелі , в такому оточенню про яке ніби то й нічого не мовиться , а вже оповідання таке важке зробилося , велике в своїй маленькості – ніби нікого не згадали й ні про кого не говорили , не оповідали історій , а вже наповнилось й писати немає про що . Хіба згадати пісок в волоссі , мокрий і волосся мокре , вологе , злиплось так , що видно шкіру на потилиці і вже з відтінками . А рука якось незвично відкинута і пальці зкоцюрбились ніби води хочуть набрати , напитись певно , наповнитись . Отак він і лежить лицем до піску з рукою до моря  і пальці , що скоцюрбились . І пісок довкола , вода в піску і пісок в воді .

2016

Olexa Furdijaka

Śmierć w Wenecji

W naszej historii nie idzie o Tomaszu Mannie i jego wspaniałej powieści, ani o Mahlerze czy o Wagnerze .  Będziemy milczeć o ich uroczych utworach  .

Nie będzie tu mowy o Benjaminie Brittenie i Peterze Pearsie., nie wspominamy w pełni arcydzieło Viscontiego lub obecność Dirka Boharda albo doskonałość charakteru sylwetki Björka Andersena .Podobnie dotyczy to Gustawa von Aschenbacha i Tadzia odpowiednio.

Nie możemy uniknąć niewspominaniem Władysława Moesa i jego szlachetnej Mamusi oraz dwóch sióstr  (imiona których są bardzo dobrze znane).

Jesteśmy dumni nie wspominając równiez Fiodora Dostojewskiego oraz Dickensa , oprócz tego że Oliver Twist niezwykle istotnie otpowiada rzeczam o których w określonych miejscach powinniśmy unikać wspomnienia ,- jezeli mówić o czystośći eksperymentu.

Więc nie mówimy o Albanie Bergu czy Schönbergu oraz von Webernu i o Wozzecku ani  słowa rowniez o Lulu, ani  o Claudzie Debussy i o Melisandzie zarazem z Maurice’em Maeterlinckiem,  ostatecznie nie morzemy wspominać Apollinariusza i Francisa Poulenca, albo przynajmniej Cocteau , oczywiscie, że i o Jeanie Jeane nie chodzi tu .

To i o Satie i o  Georges’u Braque’u ani pary  z ust , o Jeanie Mare i Fantomasie nie będziemy tak po prostu wspominać , względnie o Allenie ze Suvestrem również , tym bardziej o De Funesie albo Aniskinie.

Więc stawiąć akcenty nie morzemy wspominać Franko naszego , Lelum Polelum , lub nawet Franko, tego co Leibovich, ale już lepiej przemilszeć o James’u Franco , nie wspominając jego humanitarnego wezwania, które jak zawsze nie miało pozytywnych skutków , bo to jakby apel Lorki do innego Franco, jaki nie godzien żadnej wzmianki.

Oto wlaśnie nic nie powiadając , suniemy się sobie do przodu, rozglądając się wokół, jakby pelni zachwytu , spacerujemy wzdłuż kruchych brzegów Lido i każdy ślad pozostawiony w tylu jest nie pewnym , a krótkim , jak i nasza pamięć , która nie odmawia niezapamiętywania obrazów widzianych innymi ,  nie słyszy dźwięków kreacji cudzych , jak to mówią – wszystko co nie doświadczaliśmy byli  pamiętamy, co przeszły zapomnieliśmy.

Zapomnieliśmy.

Dlatego nie widzimy pilnej potrzeby, tak z niczego, opowiadać nie wspominając w cieniu Grandhotelu cieni Diagilewa, Lifara, a jednocześnie Igora Strawińskego i szanowanego Bartoka odpowiednio.

Nie zauważymy koliejno Anthonia i Bassanio , a Shylocka – będziemy udawać że w ogóle nie znamy i nie chcemy znać. Odwrócimy się w drugą stronę, obserwując krajobraz , nie zauważymy Al Pacino i Jeremiasza Ironsa, jacy  przechodzą się tam i z powrotem. I oni nabrali zwyczaju nie zauważać obecnej publiczności, ponieważ jak i ich nie zauważają .

Dlatego i my nie widzimy Andrzeja, który nie jest Andrzejem, , i Czajkowskiego, który nie jest Czajkowskim,  a i innym , prawdopodobnie Krauthammerem lub Frankenbahem, który jest również innym – Grzybowskim.

A oni są zadowoleni znajdować sie w takiej kapeli , w takim otoczeniu , o którym podobno też nic nie mówiono, a już historia została ciężką taką, wielką w swej maleńkości – choć nikt o nikym nie wspomniał i nikt o nikym nie mówił, nie opowiadał, a już wypełnione i pisać nie ma o czym.

Chyba że wspomnieć piasek we włosach, mokry i włosy mokre, wilgotne, zwarte tak, że widoczna skóra na szyi, i juz w odcieniach.

A ręka , w jakiś niezwykły sposób , odrzucona i palcy pokręcone, jakby chcą zebrać wodę, napić się prawdopodobnie , wypełnić się.

Więc , tak on i lezy z twarzą w piasku , z ręką ku morzu i palcy pokręcone. A wokół piasek, i woda w piasku , i piasek w wodzie.

Internowany Lech Wałęsa. Zdjęcie z oryginalnego negatywu. Fotografia wykonana przez Stanisława Wałęsę we wspólnej akcji z Małgorzatą Niezabitowską i Tomaszem Tomaszewskim 1981 . Це фото зроблене сином  майбутнього нобеліста Станіславом в нелегальний спосіб. Саме тоді  Польща пацифікувалась комуністами , на вулицях стали танки разом з міліційною годиною. Такий собі військовий стан з відповідними атрибутами тотального безглуздя … І велика пожива для сміливих чинів та творчості в різних проявах . Поки прийдешній президент – нобеліста визирав скрізь вікно  партійної садиби розглядаючи понурі осінні пейзажі  , молоді змовники (достеменно як це буває в фабулярних фільмах) вибудовували ризиковні схеми фіксації живості вождя в його нетлінності духу Солідарності . Повстав артифакт сповнений історією , що живила сподвижників та спостерігачів з браком адреналіни . Довершена мізансцена  . Браво для Малгожати , Томаша та Станіслава . Ризик того вартував.

olexa furdiyak . 4 . 2016 .

metal sculpture , concrete , welding , h 4 m

В чотири ока – так би мав звучати цей проект. Ніби забагато слів й холодна пустота завершеного. Тому – 4 , як урочість не , до і після .

Такая футболка вполне могла бы занять достойное место в шкафу представителей золотой молодёжи.  Открываем шкафчик – красота:

справа адидас,

слева скелетик,

а посередине футболочка о наркотиках.

( перепрошуємо за скорочення )

poświęcam  W.Gombrowiczu

Мистецтво

Мистецтво

Мистецтво

Мистецтво

Мистецтво

Ми-с-те-цтво

Ми

Ми-с-те-ц-тво

Ми-сте-ц-тво!

Мистецтво

Мистецтво

Мистецтво

Мистецтво

Мистецтво

Мистецтво

М-и-с-те-ц-тв-о

М-и-с-т-е-ц-тво

Ми-с-т-е-ц-т-во

Ми-с-те-ц-тв-о

Мистецтво!

Gombrowicz

Gombrowicz

Gombrowicz

Gombrowicz

Geniusz

Мистецтво

Gombrowicz

Geniusz

Мистецтво

Geniusz

Gombrowicz

Geniusz

Geniusz

Ge-ni-usz!

Geniusz

Ми

Ми

Мистецтво

Geniusz

Geniusz

Gombrowicz

Geniusz

Ge-ni-usz

Geniusz!

Феномен

Geniusz

Gombrowicz

Феномен

Мистецтво

Феномен

Феномен

Geniusz

Geniusz

Geniusz

Geniusz

Фе-номен

Феномен

Фен-омен

Феномен

Gombrowicz

Франківський

Фе-но-ме-н

Фе-но-мен

Фе

Мен

Франківський

Феномен

Феномен

Фе-но-мен

Феномен

Geniusz

Феномен!

Фе

фе

Фе-но-мен

Мен

Мен

Станіславський

Станіславський

Станіславський

Стравінський

Феномен Geniusz

Geniusz Феномен

Фе-но-мен

Geniusz

Мистецтво

Мистецтво

Станіславський

Gombrowicz

Geniusz

Станіславський

Ми-с-те-ц-тво

М-и-с-т-е-ц-тво!!!!

Gombrowicz

Франківський

Франко

Франківський Франко

Франківсько-

Станіславський

Станіславський

Франківсько-

Станіславський

франківськ

Франківський

Станіславський

Франківський

Станіславсько-Станіславський

Geniusz

Geniusz

Geniusz

Франківсько-

станіславський

Geniusz

Феномен

Феномен

Феномен!

Станіславський Geniusz

Феномен

Фен-о-мен

Феномен!

Фе

Станіславсько-

Франківський

Фе-но-мен

Фе-но-мен

Фе-но-мен

Фе-но-мен

Фе-но-мен….!

Станіславсько-

Франківський

Франківсько-

станіславський

Gombrowicz

Феномен!

Феномен!

Geniusz

Geniusz

Мистецтво

Gombrowicz

Феномен!

Феномен!

Франківсько-

Франківсько-

Франківський

Станіславсько

Станіславський

Geniusz

Станіславсько-

Франківсько

Ф-р-а-н-к-і-в-сько-с-т-а-н-і-с-л-а-в-сько Geniusz

Gombrowicz

Мистецтво

М-и-с-т-е-ц-т-в-о

Мануально

Феномен!

Gombrowicz

Gombrowicz

Gombrowicz

tłumaczenie 2016

OLEXA FURDIYAK . frankenbach 2016 . metal sculpture , concrete , welding , h 4 m

frankenbach – (ur. 1948 ) zasadniczy poeta myśliciel filozof propagandysta obserwator życia rzeźbiarz malarz ścian i innych płaszczyzn wygłaszacz orędzi i komunikatów bardzo ścisły zawodowiec znawca piękności i piękna w ogóle potępiacz  bzdur jego hasło brzmi – ktoś daj im coś niech milczą…

Для нашої країни такі акції (яких існує цілий ряд і в Польщі і в Європі ) можуть служити гарним прикладом структурованості та відкритості обігу творів мистецтва , їх продажу та популяризації. Не йдеться тут тільки про сучасних  чи минулих артистів – властиво проблема набагато складніша . Акціонізм в країні існує і колекціонери знаються , і ніби рух є , можливо  інтенсивний – однак як окремий в певній мірі утаємничений , зрештою як і все в суспільстві .

Про що власне йдеться.

Маємо приклад промоції вітчизняного мистецтва – зараз польського .

Ціна твориться ринком , а не дивними маніпуляціями ( не без того) в промоції колекції , колекціонера чи артиста.

Jacek Malczewski (1854-1929) “Dziewczyny w zapaskach”1906 , 46 х 55 cm. пол.ол.

початкова вартість :  85.000 – 110.000 тис. pl.zl.

Jan Cybis (1897-1972) “Martwa natura”, 81×100.5 cm.  пол.ол.

початкова вартість :  140.000 – 180.000 тис. pl.zl.

Naum Aronson (1872-1943) “Popiersie Lwa Tołstoja”  ( 1898-1906), 

бронза, вис. 56 cm

початкова вартість :  50.000 – 100.000 тис. pl.zl.

Salvador Dali (1904-1989) “Św. Jerzy” akwaforta, akwarela,  50×39.8cm

початкова вартість :  5.000 – 8.000 тис.pl.zl.

Всі ці праці мають свою історію , певний клубок інспірацій та мотивів – окремішнього музеального життя . Не виглядають зараз архаїчно ( як і належить шедеврам ), позачасово  надихатимуть відвертих постмодерністів – в аналогії , скажімо неприхованого черлання Цибісом в імпресіонізмі чи товариство Аронсона з Роденом …

Текст Oleksa Furdiyaka

4.11.2016.

Ми чули багато історій про UFO – Unidentified Flying Object. Дехто навіть бачив і контактував з тим непізнаним. Але це те, що прибуло начебто ззовні, з Космосу. Однак є речі, як поруч з людиною, так і всередині неї, мислячи про які ми не маємо жодної ясності. Лише віра або бунт. Навколо нас чимало не лише «непізнаних літаючих об’єктів», ми постійно стикаємося з чимось незнаним, що можна було б назвати «неясними об’єктами існування» (OLO – Obscure Living Object).

Вистава триває з 19.10  до 12.11.2016 в арт-центр Я Галерея у Києві, на Хорива, 49Б

Запізнілі потяги вивчати історію рано чи пізно трапляються з багатьма. За майже 30-ти літній час практик образотворчості, з’яви нового покоління, інакших способів рефлексій настає потреба озирнутися з цього місця назад. Інколи, за відсутності збережених матеріалів, пригадати, реконструювати те що було, вигадати те чого насправді не було, провести своєрідні розкопи . Спробувати виявити розриви та мутації в дискурсивних наголосах та артистичних практиках, взаємостосунки з владою та силами, що приходять «із-зовні». Найкраще це зробити в експозиційному полі, на виставці представивши комбінацію артефактів, котрі так чи інакше вплинули (впливають) на свідомість як автора так і його оточення. Час виконання, техніка виконання, розміри, тематика не мають значення. Говоритимемо лишень про естетичний аспект і соціальні занурення у контекст. Це буде своєрідне намагання заповнити лакуну відсутності дослідження мистецького процесу в місті за означений період часу та варіантом самоусвідомлення точки відліку майбутнього.

Анатолій Звіжинський

18 жовтня 2016.

Локація «Маргінеси».

]]> http://artmedium.com.ua/archives/7924/feed 0 http://artmedium.com.ua/archives/7921 http://artmedium.com.ua/archives/7921#comments Mon, 10 Oct 2016 18:19:26 +0000 http://artmedium.com.ua/?p=7921 Моніка Куц

50 праць відомих творців з колекції Еріха Маркса –  артистичний хіт Європейської Столиці Культури

Вроцлавська вистава в Павільйоні Чотирьох Куполів розпочинається з Енді Вархола , творця поп-арту , який стер границю поміж кічем та високим мистецтвом , та з Йозефа Бойса , легендарного творця соціально заангажованої утопії. Обидва є культовими артистами . Мали зрештою можливість зустрітись в 1979 році , і власне тоді Вархол зробив полароїдну знимку Бойса , яку використовував пізніше неодноразово як взірець до портретів артиста в незмінному характерному  капелюсі . На зображенні , який можемо оглянути в Вроцлаві ,  Вархол обсипав цей капелюх “діамантовим пилом” , чим ніби долучив портрет до ряду своїх ікон попкультових зірок (і ніби в “підтвердження” цієї зірковості  – тут же на виставці представлено також відомий образ Марилін Монро). Хоча обидва артисти були абсолютно різними особистостями і тримали дистанцію , безсумнівно поважали один одного .

В самому ж виставковому просторі Павільйону складається враження присутності Бойса при глядачу крок в крок , адже його портрет видно зі всіх залів галереї , що має амфіпадну форму .

З представлених праць Вархола можна оглянути  також портрет Еріха Маркса з блакитними очима – „Diamond Dust Shoes”, та  „Cow Wallpaper” і гіганську  „Camouflage”.

Бойса репрезентує скульптурна інсталяція з рулонів фетру ,- його любимого матеріалу , та відео „I like America and America likes me”.

На початку  виставки експонована також таємнича графіка Фредріха Мексепера , з якої власне розпочалось пригода колекціонера з артом . Еріх Маркс – підприємець в будівництві та правник , зараз 95-річний колекціонер – те перше придбання зробив цілком спонтанно , коли в 1967 році відвідав галерею на острові Ситл . А колекцію цілком свідомо розпочав провадити з половини 70-х , після  знайомства з критиком Хейнером Бастіаном , асистентом Бойса та знавцем сучасного американського мистецтва.

Обидва вирішили , що сконцентруються на найвідоміших іменах в сучасному арті і створять колекцію музеальної вартості. План був зреалізований і в 1982 році вперше колекція була презентована в Neue Nationalgalerie в Берліні ., а в 1996 році була віддана в депозит  Nationalgalerie der Staatlichen Museen zu Berlin з посційною експозицією в новоствореному відділі Hamburger Bahnhof – Museum für Gegenwart в давнім з 19 століття будинку вокзалу, і є зараз одним з найкращих музеїв Німеччини .

– Три роки тривали приготування до реалалізації цього проекту в Вроцлаві – каже куратор Еуген Блюме – Вирішили показати твори які берлінці мають можливість оглядати щодня в Hamburger Bahnhof .

Титул виставки „Summer Rental”(„Літня резиденція”) походить від презентованої праці Роберта Рушенберга – колажу з 60-х років. Поруч експоновані його інші пізніші малярскі роботи та абстракційне зображення не менш відомого американського артиста Cy Twombly .

Rauschenberga i Cy Twombly разом студіювали і товаришували .- Американці нам є заздрісні особливо раннім роботам цих артистів.- каже  куратор Матильда Фелікс.

Куратори запропонували на початок вистави твори чотирьох артистів-Warhola, Beuysa, Rauschenberga i Cy Twombly , від яких Еріх Маркс розпочав свою колекцію що була сконцентрована на ново-йорській та берлінській артистичній сцені . Пізніше Маркс розширив своє зацікавлення мистецтвом представниками різних країн та напрямків арту. Контрапунктем вроцлавської експозиції є потужна , хоча по формі мінімалістична скульптура Доналда Юдда , що оточена делікатними світловими обєктами Дана Флавіна . Є тут твори інших зірок арту – зображення Кейта Харінга , графіті , фотографія Віма Вендерса та  Franka Thiela , перверсийне відео Matthew Barney як і малярські жести Juliana Schnabla та Поляків – Wilhelma Sasnala i Zbigniewa Rogalskiego.

Експозицію закінчує обєкт відомого сучасного німецького артиста Anselma Kiefera – „Mohn und Gedächtnis” („Мак і память”) – великий літак покритий ніби попелом , а на його крилах знаходяться книги та маковиння Цей переконливий метафоричний твір трактування історії і памяті воєнного минулого. Тлом  є великоформатний браз Kiefera з циклу „Дороги світової мудрості : битва в Лісі Тевтонськім” і який є спробою позбутись культурних мітів на яких виростав нацизм 3 Рейху.

В кінцевому залі експонуються дві невеликі експресивні праці Павла Альтхамера з збірки   Muzeum Narodowego we Wrocławiu , які виконують обєднуючу функцію між колекцією Маркса та польськими збірками сучасного мистецтва в Павільйоні і ніби запрошують до діалогу.

Виставка триватиме до 22 січня 2017 року.

подяка виданню Rzeczpospolita

Знову ж таки , мотиваційно , поруч (в сусідній залі ) експонувалась медіа -інсталяція Катажини Козири  В мистецтві мрії стають дійсністю . Розлогі , костюмовані відео.  (Куратор  – Вальдемар Татарчук). 

В програмі ТАМу відбулись Дні та Школа адаптації  перфоменсу.

Фото Ірини Котерлін

Ґжеґож Кляман – польський візуальний художник, скульптор, перформер, президент Інституту Мистецтва Wyspa ( wyspa – в перекладі з польської – острів). Засновник і співзасновник багатьох інституцій в Ґданську, серед яких Галерея Лазня, Відкрите Ательє, Центр сучасного мистецтва Лазня, Фундація Wyspa Progress. Один з чільних представників польського критичного мистецтва. Його творчість міцно пов’язана з суспільними та політичними проблемами, теорією постгуманізму. Мистецький критик Малґожата Зволіцька назвала Ґжеґожа Клямана одним з найбільш «політичних» польських художників. У сфері творчих зацікавлень також нові медії та біо арт. Викладає в Ґданській Академії Мистецтв, очолює кафедру Інтермедій та Майстерню міждисциплінарної творчості. Автор численних групових та персональних виставок, серед яких: Монументи, Державна галерея мистецтва, Сопот, 1993;  Пневма, Міська ратуша Ґданська, 1996; Beckett/Implantate, Kunstlerhaus Bethanien, Берлін, 1998; POLEND, Галерея АТ, Познань, 2002; Fear and Trembling, Schmidt Center Gallery, Florida Atlantic University, Boca Raton, США, 2007; Crushing In, Nobel Museum, Стокгольм, Швеція, 2010; Суб’єктивна автобусна лінія,Textile Museum, Тільбурґ, Голландія, 2013.  

Розмова Ростислава Котерліна з Ґжеґожем Кляманом відбулася 21 серпня 2016 року в Ґданському Інституті Мистецтва Wyspa.

Ростислав Котерлін – Ти провадиш художню діяльністю вже понад тридцять років. І упродовж цієї великої кількості років ти є і художник, і куратор виставок, і директор інституції. Це певна міждисциплінарна діяльність. Отже перебуваєш і в середині мистецтва, і трохи так, збоку. Дивишся на мистецтво дещо збоку, з «острова». З цієї позиції, яким бачиш сьогоднішнє мистецтво Польщі? Якими є молоді польські художники? Чи роблять щось цікаве?

Ґжеґож Кляман – Знаєш, мистецтво ніколи не стоїть на місці. Воно змінюється так само, як міняється дійсність. Зазвичай, домінуюча група художників завжди має стосунок до дійсності. Ті, що займалися мистецтвом у 80-х, 90-х роках, можна сказати, втрачають своєрідну роль першості з очевидних причин. Бо молодші сильніше доносять власну експресію, власну творчість до свого покоління, яке є домінуючим, більш видимим, і задає певний тон. Це є більше питання про те, наскільки продовжуються певні істотні елементи, що мають ключовий стосунок до критичного мистецтва. Його постійно заперечували. А сьогодні більшість його не сприймає, вважаючи, що такий напрямок був, але вже скінчився, і був лише в 90-х, 00-х роках. А з моєї точки зору, критичне мистецтво не було напрямком, а було певним ставленням, способом огляду дійсності, і воно не може мати ні кінця, ні початку. Бо якщо є критичне ставлення, то художники його завжди мали, і деякі відверто про це говорили. Для мене наприклад таким критичним художником був Пазоліні. І багато польських художників теж були такими, хоч номінально не називалися критичними художниками. І я певен, що таке ставлення буде й далі. Але з другого боку є те, що супроводжує політичні і суспільні зміни, тобто ринок, капіталізм. Такі суспільні форми праці, які радикально змінилися упродовж останніх десяти років. Це такий глобальний ринок і усвідомлення того, що ми є периферією Європи. І тоді ти, або працюєш з периферією і свідомо це робиш, як художник, або відразу адресуєш свою творчість до такого ринку, що як відомо, знаходиться в Берліні чи Лондоні. І художники це усвідомлюють, тим більше студенти, котрі студіюють мистецтво.

Р. К. – Тобто виходить, що таких молодих художників, які мають критичне ставлення до дійсності не є багато. Чи вони є завжди?..

Ґ. К. – Думаю, що є чітка тенденція, коли ті, що хочуть співпрацювати з ринком трактують це як незворотність. Тобто – ринок, капітал, гроші, товар – є ключовими. Не якісь суспільні ідеї, революційні, екологічні, критичні, громадянські ідеї. Ні, видається, і це на мою думку є трагічний висновок, що ці надії зблякли, втратили дієвість, стали не атракційними для молодої генерації. Молодь просто в це не вірить.

Р. К. – Ти колись, ще в 1992 році, написав маніфест і зробив проект «Зворотна археологія». Тоді ти закопував в землю якісь теперішні речі для археологів майбутнього. А що в такому контексті варто було б закопати зараз?..

Ґ. К. – /сміється…/ Бачиш, я намагаюся описати реальність в такий спосіб, як вона виглядає. Думаю, що художник ніколи не повинен втрачати контакт з дійсністю. Хіба що сам розірве цей контакт. Я передусім говорю про мистецтво, що в якийсь спосіб впливає на дійсність. Або її коментує, або модерує, або товаришить, чи хоче змінити її. Тоді мистецтво має сенс. Якщо ж мистецтво стає тільки декорацією, пустою грою, товаром, продуктом, то таке мистецтво мене не цікавить. Таке мистецтво стає деградацією цього поняття за суттю. За витоком, мистецтво є цілість, що очевидно мусить підлягати певним механізмам. Я про це вже говорив раніше. Тобто хтось щось купує, хтось продукує, є інформація, обіг, обмін і таке інше. А з другого боку в підґрунті творчої діяльності є критичне бачення дійсності. І якщо художник його не має, то він є тільки проектант, виробник. Може собі продукувати скільки хоче дуже гарних творів мистецтва. Я ж говорю про те, що це є один з не багатьох видів людської діяльності, поза вірою в трансцендентність, коли ми можемо автономно, не підлягаючи ані політичному, ані економічному натиску, виконувати певні онтологічні жести. Такі жести, що не хочуть підлягати загальним правилам. І я вірю, що тільки таке мистецтво має сенс. І саме тоді воно є важливою категорією людської діяльності. Якщо люди робили це вже три – п’ять тисяч років тому, то значить для чогось це робили, мали необхідну мотивацію і не підлягали зовнішньому тиску. Не важливо, чи то був тиск ксьондза, чи диктатора, цезаря чи ще когось. Бо завжди проявляла себе та активна креативна діяльність. І вона пройшла через усі ці утиски політичні та економічні. І я бачу мистецтво саме таким, і такою є моя діяльність на «Виспі».

Р. К. – В 2002 році ти зробив дуже цікавий проект, що мав назву «Суб’єктивна автобусна лінія». Великою територією ґданської судноверфі їздив автобус, і був, напевно, скерований у пам’ять?..

Ґ. К. – Швидше мабуть скерований у перетворення мови.

Р. К. – Якщо б пустити цей автобус сьогодні на лінію, яким був би його маршрут?

Ґ. К. – /сміється…/ Знаєш, ситуація тут ще не змінилася. Ті дрібні модифікації, що настали, є швидше свого роду стиранням, замазуванням, деструкцією. Бо зникають матеріальні об’єкти, будинки. Те, що було промислом, водночас було певного роду суспільною пам’яттю. Не тільки технологічні документи, технічні інструкції, але люди, які тут працювали. Упродовж сорока років тут працювали люди. І вийшло так, що накопичення не тільки матеріальних речей, але передусім людського капіталу спровокувало революцію Солідарності. Бо, якби не людський капітал, не було б революції. Отже неможливо пізнавати ці речі окремішньо. Так їх розуміє забудовник, капіталіст, який купує ці будівлі. Йому байдуже, чи купувати судноверф в Ґданську, чи в Ризі, чи десь в Клайпеді, Одесі. Він купує сто гектарів землі, і його не цікавить, що там було раніше. Саме це ми маємо тут. Ці локальні події стали заручниками ринку, капіталу, легких грошей, приватизації, і в цьому проявилося безсилля. Тобто революція, яка викликала ці зміни, сама стала жертвою тих процесів, котрі викликала. Однак немає позитивної свідомості. Люди почуваються погано стосовно цих змін. Вони не хочуть з тим погодитися, бо почуваються скорені, використані. Ніхто їх не слухає. Але вони також не можуть це артикулювати, не мають мови. Автобусна лінія була своєрідною формою дискурсу, надання мови. Творення ситуації, коли мова сама може виникнути. Незапозичена, не штучна, не вигадана, але автентична, особиста, людська. Нажаль тієї мови ніхто не хоче чути. Для неї немає місця ні на телебаченні, ні в дебатах. Нічого подібного немає. Тож та автобусна лінія була платформою, де робітники, інші працівники судноверфі могли висловитися. Вони мені щиро дякували за цю можливість виговоритися.

Р. К. – Ця лінія зараз була б доброю для всього польського мистецтва в площині контакту з суспільством. Збігнев Лібера колись описав цей стан «холодної війни» суспільства з критичними художниками. Чи ця війна триває далі, чи не стала декоративною?..

Ґ. К. – Ця війна триває, але вона позбавлена емоцій, збайдужіла, пасивна. Деякі процеси відбуваються, але в позбавлений артикуляції спосіб. Тобто немає творів, немає скандалів, немає великих виставок, дискусій. Система це знищує, нівелює. Щось зникає, і це відбувається в тиші.

Р. К. – Система настільки справно технологічно працює, що стирає персональні, суб’єктивні висловлювання…

Ґ. К. – Ця система є настільки якісна і діє у настільки великому масштабі, що ти відчуваєш себе нездатним щось змінити. Ще десять – п’ятнадцять років тому ми в публічній сфері могли щось зробити. А зараз ніхто навіть не слухає /сміється…/

Р. К. – Я саме хотів запитати про голос художника в сучасній Польщі?..

Ґ. К. – Немає таких голосів, ніхто не хоче слухати. Але й художники не хочуть так говорити. Вони не хочуть говорити в суспільний чи публічний простір. Вони говорять конкретно: до клієнта, до комерційної галереї, до художніх аукціонів. Не беруться за проблеми суспільні, не хочуть робити цього. Ці, так звані великі наративи, не в моді. Це вже минуле. Люди дивляться на це, як на щось неактуальне, неуспішне.

Р. К. – Може просто багато цієї протестної енергії буквально виноситься в мережу, інтернет і вивітрюється там. Бо в мережі відбуваються і війни, і битви, але здебільшого там…

Ґ. К. – Ну так, але ці соціальні мережі типу Фейсбуку є видимі мережі. Очевидно, там є багато обміну інформацією. Ти добре зауважив, що мережеве суспільство є інакшим суспільством. Люди приходять, сідають, усі виймають смартфони, не розмовляють між собою, а тільки висилають один одному якісь упакування інформації.

Р. К. – Окрім обміну інформацією, в мережі багато агресії…

Ґ. К. – Так, бо дискусію замінила зневага і анонімний вереск. Люди агресивні, безжалісні, жорстокі. Це набирає форм, позбавленої відповідальності агресії, і до того ж нічого не формує. Бо ніхто це не слухає, і тому неможливо брати до відома такі коментарі, адже вони завжди однотипні. Потворним є те, що хтось дозволяє собі такі випади, і пізніше його вже жодні аргументи ні в чому не переконають. Це все вбиває дискурс, відповідальність, формування мови. Немає справжнього діалогу, ніхто не хоче цього робити. Будь-хто може писати будь-що, і не несе за це жодної відповідальності.

Р. К. – Попередньо ми хотіли в цій розмові зачепити тему демократії. Англійський історик філософії Бертран Рассел бачив загрози для демократії не лише в тоталітаристських режимах, але й від надміру свобод, коли людям в демократичних суспільствах настільки добре, що ніхто не захоче зад підняти, щоб захистити свободу від якихось зовнішніх чи внутрішніх загроз. Сьогодні демократії загрожують не лише ці дві тенденції, але й певне вихолощення самої ідеї, мотиваційна пустка…

Ґ. К. – Ми всі це бачимо, увесь час щось таке підтверджується. Насамперед популізм. Адже є суспільства, які не пам’ятають того тоталітаризму. Зараз маємо виборців, котрим виповнилося 18-20 років, і вони взагалі не ходять на вибори. Але вони своїм не голосуванням все одно впливають на чийсь вибір. Можливо той досвід, історична пам’ять не були добре переказані молодому поколінню. Сьогодні керуються історичною політикою, наша країна почала в це гратися. До того ж немає жодних ефектних подій, загроз, воєн. У нас нема, але у вас є. Хоча якщо є у вас, то й ми до того близькі. Ми зараз це добре починаємо розуміти. Однак де факто ми маємо певний вид політики, що спирається на маніпуляції. В Польщі завжди так є. Але коли є демократичний дискурс, то з’являється наприклад шість позицій на тему злочинів на Волині, злочинів в Єдвабному чи Голокосту. Тоді ми це можемо довести, піддати критичному аналізу. Якщо є свобода висловлювань, є знаряддя для критики, інституції, що цим займаються, – тоді нема чого боятися. Але коли політика починає цим займатися, коли Путін каже, якою має бути історія Росії, як вони повинні нас сприймати, і що їм треба вставати з колін. З яких колін, курва!?.. Коли історія політизується – це дуже небезпечно. Бо замість істориків цим будуть займатися політики. Тоді не буде жодного критичного аналізу, який необхідний для нас. Кожне суспільство мусить це зробити, кожне. Проте і ми не зробили цього, і ви не зробили. Але без таких перетворень ці легенди, фантоми будуть нас переслідувати до кінця, поки все не закінчиться кривавим місивом. В кінці знову будемо собі різати горла. Я цього боюсь. І молоді люди абсолютно цього не усвідомлюють. Так легко піддаються маніпуляціям, що це мене вражає. Я спостерігаю одну декаду, наступну декаду. І те, що раніше здавалося цілком неможливим, тепер є реальністю. Я бачу молодих людей, крайніх правих, націоналістів, і не розумію, звідки у них ці погляди виникли. Зомбі?.. З костьолу, зі школи?..

Р. К. – Так, до цього дійшло, і зараз гасло твоєї інституції, як місця ідеї, стає дійсно островом. Ти фактично сам, як художник, залишаєшся тим островом посеред моря байдужості і нерозуміння. Але все одно потрібно якось діяти. Бракує мені в нашій розмові оптимізму…

Ґ. К. – / сміється../ Але чи ти мав оптимістичні тези?.. Ну що значить оптимізм? Я ж не можу собі дозволити колористичні висновки, якщо цього немає. Я хотів би, щоб вони були інакшими, дуже хотів би. Але на жаль мушу так стверджувати, бо це є факт. Занадто брутальний, щоб промовчати про нього. І для мене є шоком те, що всі ті речі, які логічно мали б постати, не настають. Ми маємо рефлексії, робимо висновки і повинні прийняти рішення, але не приймаємо необхідних рішень. Приймаємо погані рішення, політики приймають погані рішення. Люди, які працюють в міських урядах, радах, фірмах. Це не оптимальні рішення. Це рішення виключно під публіку, під популістські тенденції. І вражає, що це явище стало повсюдним. Я маю відчуття, що ми є в абсолютній меншості, абсолютній. До того ж я не маю романтичної візії художника, який веде людей, і є світлом для народу. /сміється…/.,  Мистецтво вимагає надто багато відречень, щоб не стати ринковим, і не залежати від системи. Воно є надто важкою діяльністю, щоб могло потягнути за собою маси. І мистецтво й не повинно таким бути. Той, хто говорить про такі речі, є ідіотом. Кожен, хто намагається таке мистецтво поширити, впхати повсюди – є ідіотом. Він робить кривду і тим, і тим. Цього не треба робити. Адже це є вільний вибір і право свідомої, самостійної людини, яка сама може рухатися в потрібному напрямку. Вона знає, що там щось знайде. Коли я бачу мислячу, вразливу людину, то вона не потрапить в пустку, її не спіткає небуття. Ключовим є те, що така людина знайде там подібних до себе. Найгірше, і важко з тим погодитися, що це не стало натуральним компонентом дійсності, не набрало сили. Що це й надалі є якимсь гібридом, виродком, дивацтвом.

Р. К. – Задаю собі питання, а чи не було в цьому художньому процесі якихось помилок з боку художників, інституцій?..

Ґ. К. – Очевидно, що так. Очевидно, що були помилки. Усі ці речі формувалися ще в 90-х, 00-х роках. Усі ті суперечки, те, що називали «холодною війною з суспільством». Тоді, слідом за мистецькими подіями, постали інституції, центри сучасного мистецтва, але насамперед люди. І тепер дуже легко перевірити, як вони поводилися. Адже ж директори тих інституцій цензурували мистецтво. Вони не захищали мистецтво. Я знаю таких прикладів дуже багато. Директор ЦСМ Замок Уяздовський в Варшаві цензурував мистецтво, директорка ЦСМ «Лазня» в Гданську робила те саме. Більшість таких галерей боялися, не показували робіт, не запрошували художників. Звісно показували чудові твори сучасного мистецтва, але не такого, що може наразити їх на клопоти. І той гіпокриз, те боягузтво тепер дає наслідки. Бо ці інституції не відпрацювали завдання. Вони тоді перелякались, а тепер вже й нема про що говорити. Тепер вже ніхто туди не приходить. Вони втратили свої позиції, і ніхто не трактує їх серйозно, розумієш? Ті інституції є й зараз, але що з того? Вони неістотні. Раніше люди приходили туди навіть для того, щоб захищати мистецтво, воювати за нього. А тепер? Так їх охолодили, так мінімізували, що вони стали ніякими. Стали тільки продуктом, який є повсюди, і є типовий. Це була зрада клерків.

Р. К. – Так, зрада клерків і водночас страх втратити тепле місце…

Ґ. К. – Так, але знаєш, що найгірше? Зараз немає жодної рефлексії, що проаналізувала б усі ті процеси. Я не чую голосів, які говорять, що вийшла якась лажа, і треба це змінити. На директорів вибираються люди, цілком позбавлені поглядів, які пасують для всіх і до всього. Вони аморфні, і тому мабуть «найкращі». Сидять на своїх посадах в музеях, департаментах культури, в міських урядах по 10-15 років. Але це люди без характеру, не особистості, і вони точно не підтримують художників у їхній боротьбі, починаннях, діяльності. Ці інституції останні місця, де знайдеш підтримку /сміється…/

Р. К. – Зрозуміло, що вони підтримують лише крісла, на яких сидять.

Ґ. К. – Це вже стало такою банальністю, що й не хочеться зайвий раз говорити. Так було з нашою «Виспою». Коли ми захищали художників, нас завжди викидали з того місця. Зараз ми захищаємо сточню , минуле, розуміння Солідарності, і знову нас викидають з приміщення. Знайшлися міжнародні забудовники, і теперішні ліберальні урядники продають нас. Ці урядники начебто демократичні, ліберальні, ідейні, але ідейні на папері. Вони й не збираються нас підтримати. Тепер ми знаємо, і це гіркий досвід, але так є. І найважче, коли я задаю собі питання, як ми маємо діяти далі? Наші дії розпорошуються, мінімізуються. Де факто, нас викидають з публічної сфери. Ані капітал, ані ринок не дадуть нам працювати в цій сфері. Немає тут настільки розвинутого суспільства, в якому хтось міг би нас підтримати. Може в старих демократіях це є. Ми начебто імплантуємо ті самі демократичні механізми, але це не те. До цього треба дозріти, пережити, зрозуміти.

Р. К. – Якщо пригадати Бодріяра, то маємо симулякри демократії.

Ґ. К. – Очевидно. Периферійні суспільства симулюють рішення, які виникають в центрі. Але чому певні рішення виникають в центрах? Бо вони є ефектом суспільного чи політичного процесу. Вони не відбуваються на показ, бо навіщо? Мистецтво там є таким, яким є розвиток суспільства, якими є люди. А якщо імплантуєш це штучно, тоді це є лише фікція. І тому маємо у нас фікцію.

Р. К. – Зараз ти працюєш зі студентами в Академії мистецтв, викладаєш. Маючи величезний життєвий і творчий досвід, що передусім намагаєшся донести до цих молодих людей? Кажеш їм бути критичними? Як вчиш їх діяти в теперішній реальності?

Ґ. К. – Освіта в Польщі стала такою, якою ЄС хотів її бачити. Ми запровадили Болонську систему, яка цілком відрізняється від попередньої. Раніше були майстерні, в яких найважливішу роль відігравала особистість професора, художника. Тепер такого нема. Тепер система більш проектна. Ми маємо так побудувати програму, щоб випустити на ринок праці художника. Він повинен вміти наприклад те, і те, і має бути прив’язаний до певних місць. І такі навички ти повинен йому дати. Ідея при цьому є неістотна. Випускник просто має бути готовий до ринку праці. Але який може бути ринок праці, якщо ми говоримо про ринок ідей. Ми говоримо про світ, про реальність, а це непередбачувані речі, це неможливо окреслити. Отже єдине, що я можу зробити – це дати тим людям критичну свідомість. Такий самокритичний механізм, щоб вони могли зреагувати на будь-яку дійсність. На щастя є та свобода, яка дозволяє формувати програму в індивідуальний спосіб. І це добре. Я закладаю систему, яка дає механізми виключно мислення, критичного аналізу, прийняття рішень і формальне застосування – чи то власного тіла, чи відеокамери, чи скульптури, чи інтервенції, це може бути будь-що… Тобто беремо висновки з усього, що діється в мистецтві. І зрозуміло, що усі ці поділи на малярство, скульптуру, відео і так далі – це є забавна історична конструкція, яка не має нічого спільного з реальністю. Але люди того потребують. Бо ти не можеш сказати людині, яка взяла книжку про Ван Гога, що ти нічого не будеш малювати, що ти повинен мати лише відкритий розум і застосовувати усе, що є навколо тебе /сміється…/ Бо тоді він загубиться, він буде вражений з того /сміх…/. Але я думаю, що цей метод сумісності є ключовим методом надання людині відкритого розуму. І тоді людина сама прийме рішення у що заангажуватися, і які засоби застосовувати. Головне – це здатність оглядати і критично аналізувати. Але студенти також мене вражають. Ми намагаємося дискутувати і раптом, через пів години розмови, студент мені заявляє, що мистецтво його взагалі не цікавить, і він не планує ним займатися. Навчається в академії, але не хоче бути художником. І мене то вражає, що вони не знають чого хочуть, їм все одно. Не мають ідей, не структуровані, подібні до магми, що розлазиться. Це таке виснаження від надміру. Маєш начебто все, чого ще треба? І в підсумку немає нічого. З одного боку це розшарування, а з другого боку величезна хвиля популізму, таких простих ідей. І тільки ці прості, навіть простацькі речі можуть людей сконцентрувати. Молоді люди ведуться на ті спрощені теорії світу, бо це не вимагає спеціального зусилля. Хтось слушно зауважив рефлексію стосовно сучасних медій. Медії говорять короткими новинами, спосіб подачі інформації довільний, інформації про культуру зовсім немає, здебільшого світова і локальна політика, спорт, розваги. І так працюють таблоїди. Дуже прості висловлювання, аби хтось щось запам’ятав. Щоб мати читачів, треба давати щоразу більше простацьких матеріалів. Бо люди не читають, не хочуть концентруватися, не мають часу. У нас кажуть, що в Польщі медії є публічні. Які вони публічні? Вони під публічку зроблені. Коли людина виховується Інтернетом, медіями, що безкритично вкидають ніким неселекційовану інформацію, тоді дуже важко щось зробити. Лише художники, вони єдині є шаленцями, котрі намагаються йти під напругу. Роблять речі, які ніхто не буде робити, бо то не їм виплачується. Хто це буде робити? Хіба такі, як я. Тридцять років працюю для суспільства, і за це мене викидають вже з четвертого місця, і ніхто не поважає моєї праці, за винятком невеличкої купки людей. Але це не є причиною того, щоб не робити. Чи філософ не має мислити? Чи Кант переймався тим, що його філософія не буде схвалена? Кожен має робити те, на що здатен. Але треба погодитися з тим, що оточуюча дійсність швидко змінюється, і ми також повинні змінити способи нашої діяльності.

Фото Ірини Котерлін з виставки «Wyspa 3.0» до 30 річниці діяльності інституції, Інститут мистецтва Wyspa, Ґданськ, 2016

просимо оглянути Lodzkiemurale.pl

(Fot. Agata Gwizdała) 

 28 серпня – 5 вересня 2016 року в пустелі Black Rock в штаті Невада.триває вогненебеспечний фестиваль Burning Man 2016

В черговий раз  учасники  фесту та гості  Black Rock City (в цьому році їх 70 тисяч)
мають шанс щось ефектно спалити .

різна штука від дванадцяти художників з Ґданська – викладачів місцевої Академії образотворчих мистецтв .

  Рафал Борковський . Даніель Цибульський . ЮзефЧернявський . Роман Гаєвський . Х’югон Лясецький. Пшемислав Лопацінський .Адріяна Майдзінська.

Тереза Мішкін .Чеслав Подлєсни . Кшиштоф Польковский . Яніна Рудницька .Томаш Собіш

DIGITAL CAMERA

На знак пошани до його Генія ця книга присвячується Натаніелю Готорну

Розділ 1
Перші обриси

Можете звати мене Ізмаїл[63]. Кілька років тому — байдуже, коли саме, — з’ясувалося, що в моєму гаманці майже порожньо, а на землі не лишилося нічого, що могло б мене цікавити; і тоді я вирішив сісти на корабель і трохи поплавати, щоб побачити світ і з його водного боку. Для мене це перевірений засіб розвіяти смуток і покращити кровообіг. Щоразу, коли я помічаю похмурі зморшки в кутику свого рота; щоразу, коли на душі в мене настає вогкий, холодний листопад; щоразу, коли я спіймаю себе на тому, що почав зупинятися перед вітринами гробарів і проводжати кожну жалобну процесію, що потрапила на очі; а особливо тоді, коли іпохондрія заволодіє мною настільки, що лише мої суворі моральні переконання, що ними я керуюся в житті, не дозволяють мені свідомо збивати на вулиці капелюхи з перехожих, — я розумію: час мені рушати в море — і мерщій. Це в мене замість кулі і пістолета. Катон[64] з філософським виглядом кидається грудьми на меч, а я спокійно піднімаюся на борт корабля. І в цьому немає нічого дивного. Люди цього не усвідомлюють, але багато хто якоїсь несподіваної миті починає сприймати океан майже так само, як я.

Ось, наприклад, місто-острів Манхеттен, наче атол — кораловими рифами, оперезане портами, за якими вирує прибій торгівлі. Зайдіть у будь-яку вулицю цього міста — і вона неодмінно виведе вас до води. А комерційний центр міста і його кінець — це Беттері[65], звідки величезний мол простирається назустріч хвилям і вітрам, які лише кілька годин тому шумували у відкритому морі. Погляньте на юрми людей, що стоять там і дивляться на воду.

А надвечір святої неділі, коли все довкола застигне в дрімотному спокої, обійдіть місто довкруги. Ідіть від закруту Корніелс до Коентійських доків, а звідти по Уайтхоллу[66] — на північ. Що ви побачите? Навколо всього міста, наче безмовні вартові, стоять незліченні купки людських істот, занурених у споглядання океану. Одні спираються на поруччя пристані, інші сидять на самісінькому краю молу, ще інші зазирають за борт корабля, який приплив з Китаю, а деякі навіть видерлися нагору по вантах — напевно, для того, щоб іще краще роздивитися морський простір. А це ж усе люди сухопутних професій, цілоденно ув’язнені в чотирьох стінах, прикуті до стійок та лав, зігнуті над бюро. Що це з ними діється? Хіба на суходолі немає зелених полів? Що роблять тут ці люди?

Та погляньте! Нескінченний людський потік струмує туди, підступає до самої води, наче збираючись пірнути. Диво дивнее! Вони не заспокояться, поки не підійдуть до межі суші; їм не досить просто посидіти у тіні пакгаузу. Ще б пак! Їм конче потрібно підступити якомога ближче до води, так близько, аби лиш не впасти в море. І вони стоять там, розтягнувшись на цілі милі, на цілі ліги упродовж берега. Мешканці суходолу, городяни, вони прийшли сюди зі своїх закутків і провулків, вулиць і авеню — з півночі, півдня, заходу і сходу. Але тут вони згуртувалися докупи. Поясніть мені — може, це стрілки всіх компасів тягнуть їх сюди своєю магнітною силою?

А ось інший приклад. Уявіть, що ви за містом, десь у гористій озерній місцевості. Оберіть одну з незліченних стежин, ідіть нею, і ставлю десять проти одного, що вона приведе вас до зеленої долини внизу і зникне тут, саме в тому місці, де струмок перетворюється на невеличке озерце. У цьому є якісь чари. Навіть дуже неуважна людина, заглиблена в роздуми — якщо поставити її на ноги і злегка підштовхнути, щоб надати руху, — без сумніву, приведе вас до води, якщо тільки вода є десь поблизу. Може, вам колись доведеться знемагати від спраги посеред Великої Американської пустелі; отоді й зробіть цей експеримент, якщо у вашому каравані знайдеться хоч один професор метафізики. Атож, усі знають, що вода і роздуми довіку пов’язані між собою.

Або візьмімо, наприклад, живописця. Йому заманулося написати поетичний, тінистий, спокійний, чарівливий романтичний краєвид, який може бути в долині Сако[67]. І що ж він зобразить у своєму пейзажі? Ось дерева, скрізь поточені дуплами, ніби в кожному з них сидить чернець-відлюдник із розп’яттям; ось дрімають луки, ось дрімає стадо, а он неквапно лине в небо димок із димаря. На задньому плані змушуючи дрижати від страху найзухваліших учнів. Запевняю вас, перехід із учителів у матроси[70] дуже болісний, і потрібний міцний цілющий засіб із суміші Сенеки та стоїків[71], щоб ви могли витримати це з посмішкою. І навіть цей засіб згодом втрачає свої властивості.

Та й яка біда, коли якийсь старий бурмило-капітан накаже мені взяти мітлу і підмести палубу? Хіба то велика ганьба, якщо зважити її на терезах Нового Заповіту? Ви гадаєте, що я чимось заплямую себе в очах архангела Гавриїла, коли спритно й уміло виконаю наказ старого буркотуна? Нумо, хто з нас не раб? І якщо це так, нехай старі капітани попихають мною як їм заманеться, нехай дають мені стусанів та копняків — я втішатимуся думкою, що все це річ звичайна, що кожен потерпає приблизно однаково — звісно, або у фізичному, або в метафізичному розумінні; отже, всесвітній стусанець переходить від одного до другого, і кожен член суспільства відчуває не лікоть, а кулак сусіди, і цим ми мусимо вдовольнитися.

Знову-таки, я завжди плаваю матросом тому, що в такому разі мою працю вважають за необхідне оплачувати, а щодо пасажирів я ніколи не чув, щоб їм заплатили хоча б півпенні. Навпаки, пасажири мають платити самі. А різниця між необхідністю платити і можливістю одержувати платню — неабияка. Акт оплати — це, гадаю, покарання, найгірше серед тих, які нам доводиться терпіти з вини двох любителів поласувати чужими яблуками[72]. Та коли платять тобі — це незрівнянна втіха! Привітність, з якою ми приймаємо гроші, є просто дивовижною — якщо зважити на те, що ми всерйоз вважаємо гроші за джерело усілякої скверни і віримо, що багатій нізащо не зможе потрапити до Царства Небесного. О, як весело миримося ми з вічною погибеллю!

І зрештою, я завжди плаваю матросом ще й через те, що фізична праця на відкритому повітрі півбака є вельми корисною для мого здоров’я. Адже в нашому світі вітер частіше дме з носа, ніж з корми (звісно, якщо не порушувати Піфагорових настанов[73]), і тому комодор на юті найчастіше дістає свою частку свіжого повітря завдяки посередникам — матросам на баку. Сам він гадає, що вдихає його першим; але це не так. У подібний спосіб простолюд випереджає своїх панів і багато в чому іншому, а ті про це й гадки не мають.

Але з якого дива мені, після того як я не раз плавав матросом на торгових суднах, забаглося цього разу попливти на китобійці — це краще за когось іншого зможе пояснити невидимий офіцер поліції Долі, який тримає мене під невсипущим наглядом, потайки шпигує за мною і керує моїми вчинками. Поза всяким сумнівом, моє плавання на китобійному кораблі було складовою частиною великого плану, розробленого заздалегідь. Воно являло собою немовби коротку інтермедію і соло між більш значними номерами. Мабуть, на афіші це виглядало б подібним чином:

ЗАПЕКЛА БОРОТЬБА ПАРТІЙ

НА ВИБОРАХ ПРЕЗИДЕНТА СПОЛУЧЕНИХ ШТАТІВ

ПОДОРОЖ ІЗМАЇЛА НА КИТОБІЙНОМУ КОРАБЛІ

КРИВАВА БІЙНЯ В АФГАНІСТАНІ

Я не можу сказати точно, чому режисер-доля відвела мені таку мізерну роль на китобійному судні; адже інші отримували чудові ролі в урочистих трагедіях, короткі й приємні ролі в мелодрамах і веселі рольки у фарсах. Я не можу точно сказати, чому все сталося саме так, але тепер, пригадуючи всі обставини, я нібито починаю помалу прозирати потаємні мотиви, які, поставши переді мною в замаскованому вигляді, спонукали мене взятися за цю роль та ще й уклінно переконали мене, ніби я зробив це на власний розсуд, з доброї волі і розумних міркувань.

Головним із цих мотивів була всепереможна думка про самого кита — величного і величезного. Таке моторошне і загадкове страховисько не могло не збудити моєї цікавості. До того ж буремні моря, по яких пливе, погойдуючись, його подібна до острова туша, смертельна і незбагненна небезпека, прихована у всьому його єстві, і незліченні принади патагонських берегів, їхні мальовничі краєвиди та багатоголосні співи — усе це лише посилювало моє бажання. Можливо, декому такі речі не видаються надто привабливими, та мені завжди нетерпець побачити щось нове. Я люблю плавати в заповідних водах і сходити на далекі береги. Небайдужий до добра, я гостро відчуваю зло і водночас можу легко співіснувати з ним — адже доводиться жити в злагоді з будь-ким, хто стане твоїм сусідом.

З усіх цих причин я радо вирушив би в подорож на китобійному судні; широкі шлюзи, що відкривають шлях до країни чудес, розкрилися переді мною, і в юрмі химерних видінь, які вабили мене до мети, щільною ланкою виринали з глибин моєї душі нескінченні кити, а серед них — один величний гостроголовий привид, що стрімко здіймається догори, наче скеля, вкрита снігом.

Приходит уставший Иосиф Виссарионович домой и садится жрать. Садится – а на столе ничего. Смотрит – а в холодильнике пусто. Заглядывает в кухонную мебель – а там только пачка старого недоеденного печенья «Tuc». Ладно, думает Сталин. Выпивает стакан воды и идёт слушать музыку. Одевает наушники и слушает, чего он вчера ночью с инета накачал.

Включил сначала группу «Bacon, Bananas & Bread». Первая песня вроде ничего, но следующие пять – как жёлтое дерьмо с жирными прожилками. Данунах. Сталин удаляет весь альбом.

Дальше – «See You Next Feeck». Первая песня хоть и называется Next Fuck, но размазня полная – будто плюшевый крот трахает плюшевую божью коровку. А после двадцати секунд второй песни Сталину понятно – delete.

Следующая банда. «Dear Sir Or Madam». Начало обнадёживает. Хотя немного затянуто. Что? Иосиф Виссарионович смотрит на список произведений – самая короткая песня длится 5 минут 34 секунды. А остальные по 6, 7 и даже 9 минут. Сталин перескакивает на «короткую» вещь и через полминуты нервно удаляет весь альбом.

Так, смотрим дальше. «Field Hospital». Очень жёсткие. Сталин доволен. Вторая вещь тоже хороша. И третья. А вот после пятой они чото начали кашу варить. Сами в ней завязли, как в окопных трупах, да ещё и слушателей за собой норовят увлечь. Ладно, первые четыре песни оставляю, остальные в жопу.

Что там у нас ещё? «Ox and Oxygen». Но, нажав play, Сталин повторно почувствовал сильный голод и музыку просто не услышал. Глубоко вздохнув, подумал, лучше бы кусочек этого окса был у него в духовке, чем в player-е. Делать было нечего и он написал Кагановичу имэйл.

«Надо разобраться. Пройдись по музыкальным сайтам – по моим любимым, и настоятельно сообщи, чтоб херню не выставляли. Я уже кучу времени на них просрал. А те сайты, где эквадорских индейцев выставляют – вообще позакрывай, пусть идут на радио полы мыть. Поясни им музметод товарища Сталина. Если обложка не нравится – вытираю нахер. Если не доверяю группе – нахер. Если не в настроении – нахер. Если название дурацкое или не отвечает жанру – не знаю, надо подумать, но на всякий случай – нахер. Если слишком длинная первая песня – то же самое. Если слишком уж заумно выёбуются – в жопу. Если пидарасы – даже не включаю. Если бабы – сразу половину песен в жопу. Типа две сиськи разделить на два ))) Если умничают и стишки бормочут – капут, удаляю прямо с сайта. Об узконациональных всяких группах сам додумаешь. Понятно тебе? Скажи им, я люблю, чтоб коротко, быстро и жёстко. Musik Macht Frei ))) Всё. Потом доложишь.

ЗЫ. Новое чото скачал?»

foto Juri Bakaj

Вы любите продавцов? Вы знаете, зачем они нужны? Продавать, конечно. А мы, соответственно, нужны, чтобы покупать, да.

Но почему мы не можем прийти, взять нужный товар – без продавца – и оставить в кассе деньги, сколько нужно? Я серьёзно. Ну, почти серьёзно.

Потому что человек человеку и, тем более, магазину – вор. Вор с большой буквы. Он возьмёт гору нужного и ненужного товара, а денег не оставит. И выгребет из кассы всё до копейки. Вместе со жвачками. Особо вместительные воры нажрутся вдобавок мартини, виски, икры и чипсов. И насрут в холодильник с мороженым. Или в ящик с  эквадорскими бананами. Драться воры тоже будут – как мальчики в библиотеке.

Вот для того и нужен продавец, чтоб всего этого мы, покупатели, не сделали. Как только исчезнут все-все-все продавцы мира, в тот же день начнётся война. Война Воров. Вор War. Во всех странах одновременно. Ну, кроме скандинавских разве что.

И владельцы магазинов это прекрасно знают. А посему наличие продавца – это прямой намёк на глубокую неискоренимую порочность человечества. На мою и на вашу. «Я здесь, потому что ты вор и без меня нассышь в дырки в швейцарском сыре».

Продавцы таким образом вносят посильную лепту в спасение мира. Хотя никто из них и не догадывается об этом. Считается, что мир спасают Bruce Willis и James Bond. Которых придумали, чтоб покупателям и продавцам лапшу на уши вешать.

Хитрые голливудские буржуи. Сами бы посидели за кассой восемь часов.

фото Юрій Бакай

фото Юрій Бакай

З 14 квітня в Івано-Франківському ЦСМ чергова виставка Ростислава Котерліна

foto juri bakaj

деякі зображення з виставки УКРАЇНСЬКИЙ ЗРІЗ: переТВОРЕННЯ

та  медійного проекту

відкриваємо elementarz

олекса фурдіяк

2 . обєкти

Koordynator: Eliza Nadulska

з 12 лютого 2016 львівська  галерея Гері Боумена запрошує відвідати виставку робіт Михайла Красника  . живопис та графіка .

фото юрій бакай

арт-центр Я Галерея у Києві, на Хорива, 49Б
Нова виставка Миколи Малишка  «Дистанція»

Куратор проекту: Олексій БЕЛЮСЕНКО.

Група СИНІЙ ЖОВТЕНЬ є неформальним творчим об’єднанням шістьох київських художників для проведення спільних проектів.

Склад групи: Олена Придувала, Ахра Аджинджал, Олексій Аполлонов,

                        Олексій Белюсенко, Матвій Вайсберг, Борис Фірцак

ANNO DOMINI–2015 в галереї Дзиґа є вже другою експозицією в рамках щорічного проекту «Anno Domini», що презентує українському глядачеві твори, які були створені художниками групи впродовж минулого року. Кожна виставка цього циклу проводиться в іншому місті України.

Реалізовані проекти групи:
• Художник як модель (2014)
Портрет та автопортрет. Галерея «КалитаАртКлуб» (Київ, Україна)
• De Rerum Natura (Про природу речей)
Виставка натюрморту. Із циклу “6+” спільно з Темо Свірелі. Галерея «КалитаАртКлуб» (Київ, Україна).
• Anno Domini – 2014. Виставка творчої групи “Синій жовтень”. Галерея «Наша» (Суми, Україна)

Крім означених проектів, у серпні 2014 р. група повним складом прийняла участь в міжнародному XXI пленері ім. А. Самуоліса у Пажайслісі (Литва) – Tylos ekspresija (Експресія тиші). Організатори проекту – Каунаське відділення Спілки художників Литви (Каунас, Литва) та галерея “«КалитаАртКлуб» (Київ, Україна)

Вищий текст з прес-релізу події . Від себе додамо – вистава пройнята надзвичайною чистотою реляції та легкістю дихання . Пленер , який відбула група в Литві , сугерує атмосферу прибалтійського арту 60-70 років минулого століття  , такого окремішнього та прогресивного одночас в дивні совєцькі часи . Група занурилась в ту дзвінку камерність безапеляційно в своєму розвитку …. бажаємо їй успіху  в дальших проектах.

фото та комент. текст  Олекса Фурдіяк

Вибір розвинувся в окремий артистичний акт . Як зазначено в коментарі , невідомо хто на кого полював під час довгих блукань по складах – чи Лібера на речі чи речі на Ліберу . В результаті зявилась вистава ” Тo nie moja wina, że otarła się o mnie ta rzeźba” , що триватиме з  22.11.2015  до  20.03.2016

Ця  екслозиція  охоплює роботи скульпторів різних періодів , технік та стилів і все це різноманіття обєднуть рисунки , знимки  та коментарі Лібери .

Артисти : Jerzy Bereś, Marian Bogusz, Albin Maria Bończa -Boniecki, Wanda Czełkowska, Xawery Dunikowski, Matthew Frere-Smith, Magdalena Gross, Władysław Hasior, Zuzanna Janin, Maria Jarema, Jerzy Jarnuszkiewicz, Anna Kamieńska- Łapińska, Alfons Karny, Kijewski/ Kocur (Marek Kijewski i Małgorzata Malinowska), Katarzyna Kobro, Edward Krasiński, Henryk Kuna, Leopold Lewicki, Zbigniew Libera, Ludwik Lille, Mika Mickun, Gaetano Motelli, Olga Niewska, Maria Papa Rostkowska, Theodore Roszak, Henryk Stażewski, Alina Szapocznikow, Alina Ślesińska, Iza Tarasewicz, Henryk Wiciński

Kuratorka wystawy: Joanna Turowicz

дякуємо Muzeum Rzeźby im. Xawerego Dunikowskiego

Прослідковується спроба переосмислення спадщини концептуалізму в сучасній фотографії в контексті зацікавлень  покоління художників швидкого  перетворення  натури в цифру  до зникаючих фототехнологій – фактично рематеріалізації фотографії в поетичний образ поза рамкою.

дякуємо Solomon R. Guggenheim Museum

TĘŻNIA będzie stała przed Zamkiem Ujazdowskim od 2 listopada 2015 do pierwszych roztopów 2016.

„Tężnia jest konstrukcją zbudowaną z drewna iglastego, systemu różnych łączeń, drewnianych podpór, ale przede wszystkim jest zbiorem przedmiotów i urządzeń powystawowych, gromadzonych przeze mnie od 13 lat. Zbiór ten jest posegregowany wedle rozmiarów oraz w układzie monochromatycznym, towarzyszy mu też spis inwentarzowy, charakterystyczny dla prac i zbiorów muzealnych. Konstrukcja Tężni jest zaprojektowana pod kątem określonych doznań wizualnych oraz wzrokowej percepcji widza śledzącego zmiany, jakie zachodzą w obserwowanym obiekcie. Jest to praca dedykowana otoczeniu, świadomie przez nią zagarniętemu. Eksponowane w Tężni przedmioty, bliskie stosowanej przez mnie morfologii, również przechodzą proces pewnej przemiany: z obiektów magazynowanych zmieniają się na wystawiennicze, skupiając na sobie uwagę i wywołując nostalgię (poprzez świadomość niszczenia tych prac i pewnego ich końca). Ten zestaw niepotrzebnych mi już artefaktów pozwala na ich rejestrację, tężenie sztuki, zgrupowanie ich w celach estetycznych i badawczych. Podobnie jak w przypadku obiektów solankowych ogromny wpływ na ostateczny wygląd tężni artystycznej będzie miała pogoda. Barwne przemiany na korodujących przedmiotach, grawitacyjne zacieki na wzniesionej konstrukcji drewnianej i inne zachodzące tam zmiany będą kształtować jeden, nierozerwalny w swojej strukturze twór. To inhalacja sztuką o charakterze przypadkowego zbioru, wyprowadzoną z magazynów i pozostawioną na zatracenie w przestrzeni publicznej….

Robert Kuśmirowski

фото Юрій Бакай

————–

Маю три  дні

три вільних дні

з них

перший

другий

та третій

2. тло

3.

4.під берег старою дорогою , за ним кущі та   дерево сухе , далі стежкою

———————————————-

5. книжку взяти з собою

6. читати голосно три

і знову пять

потім зворотньо

7.пять

три

два

вісім.

Интересно, каково это – шататься пьяным в спортивном костюме? Не шляться-тусоваться, а именно шататься – когда вестибулярка барахлит.
Никогда не пил в спортивном костюме. Голым, в пальто, в плавках, в школьной форме, в платье, в парике, в маске пьяным был, а в спортивном костюме не довелось. Хочется верить, во всяком случае.
А ведь, наверное, удобно. Чувствуешь себя полубогом – движения полны свободы, силы и куража. И танцевать с мафоном на плече удобно.
Так что не совсем понятно: почему это спортивный костюм есть, а пьяного костюма нет? Почему это для спорта придумали миллионы удобных прибамбасов, а для пьянства – нет?
Да и какие там у пьянства прибамбасы – стаканы, бутылки, штопоры, дозаторы, бармены, огурцы. Раз-два и обчёлся. Нечестно. Дискриминация по признаку здоровья. Пьяных людей же намного намного намного намного намного больше, чем спортсменов. Чем молодых спортсменов, старых спортсменов, усталых спортсменов, бывших спортсменов и даже укуренных спортсменов. Если честно математически подсчитать – то в любой момент времени суток на планете живых нетрезвых людей значительно больше, чем живых и даже мёртвых спортсменов. Не учитывая, занимаются ли они в этот самый момент спортом и мучает ли их крепотура. А если уж совсем точно – каждую секунду 0,7 процентов населения планеты пьяны. Google подсказал.
Так что насчёт алкоспортивки дизайнеры затупили. С модельерами и лёгкими промышленниками заодно. Выгоды своей не понимают.
Хотя вот кажется мне, что если специальный алкостюм появится завтра в магазинах, он будет чем-то напоминать спортивный. Задачи ж у них одни и те же – чтоб удобно, чтоб не рвался при резких движениях, чтоб хранил тепло во сне и давал дышать телу.
Бля, да это ж адидас получается.

 

відкриття 16.00 год. 17 грудня 2015 року.

13 картин від маловідомої в місті та поза ним художниці й дебютом не назвеш. Вже було три персоналки (1999, 2000, 2003) у Львові, невдалі спроби творчого спілкування з Франківською богемою, і ось нарешті авторка наважилася на виставку. Це вже третя спроба у Франеку – може на цей раз вийде? Каже, що визріла та їй імпонує атмосфера невимушеного розгільдяйства, що панує в цсм (за котру сварені від багатьох поважних шанувальників містечкового арту).

Інфернальний світ персонажів актуальний для сьогоденної шизофренічної ситуації в котрій живе країна/де живемо ми.

Артистка іноді посилається на Девіда Лінча, Френсіса Бекона (художника) або Yoshitomo Nara хоча завжди малює-інтерпретує натуру з моделі. Так навчена і не наважується збочувати.

Окрім назв – нуль інформації, відсутність наративної сюжетності та додаткових деталей аксесуарів, увага концентрується на живописній пластиці. Скупа львівсько-лондонська дощово-туманна палітра, мінімалізм жесту та рухів, максимально спрощена конструкція образу – набір засобів для творення відповідного похмурого настрою. Важкість спрацьованих типажів інколи нагадує пластику Григорія Крука, з її показовою приземленою грубістю, простотою робочих рухів, викличною відсутністю метафізичної загадковості.

Настій зовсім не передсвятковий, але настрій є. Сумувати, радіти чи залишатися байдужим – справа особиста.

A.Z.

,

photo uri bakai

чи буде голова говорити

чи буде вона спроможна говорити

чи матиме це прагнення

відкрити рот наповнений піском і цементом

і говорити

очікуючи

чи скаже голова слово

речення або два

що складуться в маленьке оповідання

історію

яку можна послухати

послухавши

принаймі спробувати

почути те що є ще не сказане

що тільки очікується

почутись

і  дізнатись

про спробу

запитати її

про що буде мова

очікуючи

чи буде голова говорити

слово

про слово

що ще не сказане

чи буде голова говорити

чи буде вона спроможна говорити

те

чому голова не скаже цього

принаймі

голосно або тихо

—————-

це диво

це диво почути те

те що

голова не хоче

хотіти могти

те

що могла б

—————

ми можемо запитати

чи буде голова говорити

і можливо почути

чи буде вона спроможна говорити

ось так

фото юрій бакай

ЗАПИТАННЯ з реальності і ВІДПОВІДІ з тіні
(2000 років після правильного питання)

Алегорія Печери Платона

“Деякі люди з народження змушені сидіти в темній печері, прикуті за шию, обернені спиною до входу. Ці люди також не можуть повернути своє обличчя, вони бачать лише тіні тварин, інших людей і речей, що транслюються на стіну печери, завдяки світлу, що пробивається зі входу. Пізнання ув’язнених є чуттєвим і базується на основі візуальних та слухових даних, іншими словами, на основі образів на стіні печери. Один з в’язнів зумів вибратись з печери і побачив джерело тіней. Він не повірив власним очам. Як важко вириватись з ілюзій, полишати старі звички. Скоріш за все він не зможе остаточно звикнути до нового стану речей, а те, що він бачив, сидячи в печері, буде здаватись йому більш реалістичним. І коли він повернеться в печеру, він почне оповідати те, що бачив, але неможливо переконати ув’язнених в тому, що образи на стіні є лише рефлексіями.”

Художник повинен бачити, розуміти і знаходити спосіб пояснення світу ідей та правди. Але як?

В наші часи в людей майже не виникає питань, але завжди є мільйон відповідей під рукою. І ці відповіді зазвичай продиктовані системою. Метою системи є запобігання виникненню унікальних питань в людей. Якщо хтось задасть унікальне питання, система не зможе на нього відповісти і змушена буде змінитися. Тому протягом всієї історії людства виникає конфлікт між системою та мистецтвом і філософією.

В цьому перфомансі ми вишукуємо правильне питання, спираючись на алегорію Платона про печеру. Необхідно мати знання, щоб поставити правильне питання, але які саме знання?

Чому Платон? Приблизно 2500 років тому Платон у своєму “Міфі про печеру” визначив, що знання є єдиним способом винайти правду, визначити права та гідність людини. А також зазначив, що методом отримання знань є ставлення питань.

Чому мистецтво? Мистецтво завжди намагається побачити та ідентифікувати об’єкт з іншого боку. Завжди намагається зробити зрозумілими для інших не лише об’єкт, а й відчуття та думки. Тому мистецтво зазвичай задає більше питань, ніж філософія.

З 4 по 24 грудня в галереї Гері Боумена  Юрій Соломко презентуватиме персональну виставку «Старі новини».

Відкриття виставки 4 грудня о 18.00

За адресою:

Мистецька галерея Гері Боумена

Львів

вул. Наливайка 18

W projekcie bierze udział 25 artystów związanych z polskimi uczelniami, którzy zaprezentują rzeźbę, obiekty, instalacje artystyczne, sztukę video. Choć niektórzy są jeszcze na studiach, a inni zupełnie niedawno je ukończyli, ich prace i projekty cechuje wysoki poziom profesjonalizmu, co zdecydowaliśmy się zaakcentować tytułem wystawy – Kunszt. Jest to niezwykle interesujący przegląd utalentowanych młodych artystów, którzy często przed rozpoczęciem kariery artystycznej poszukiwali innych dróg życiowych. Ukończyli uczelnie techniczne, architektoniczne, psychologię czy szkoły muzyczne, a dopiero później zdecydowali się na sztukę wizualną, co często owocuje interesującymi efektami przekonującymi o dużej dojrzałości ich autorów. Podejmują oni w swojej twórczości ważne polityczne i społeczne problemy, wykazując zaangażowanie godne aktywistów czy ekologów.

Eulalia Domanowska

фото юрій бакай

Український варіант був показаний у Львові в вересні 2015 року .

Експозиційних локацій було декілька.

Galeria Dzyga, Muzeum Ikon, Muzeum Idei – Lwów

3 września – 3 października 2015

Uczestnicy: Sylwia Aniszewska, Marta Antoniak, Natalia Bażowska, Michalina Bigaj, Aleksandra Chciuk, Marcin Fabiński, Miłosz Flis, Natalia Janus – Malewska, Janusz Jasiński, Urszula Kluz-Knopek, Mikołaj Kowalski, Agata Kus, Adam Laska, Katarzyna Leszko, Daria Malicka, Justyna Mędrala, Ewa Pawlata, Urszula Pieregończuk, Agnieszka Piotrowska, Szymon Popielec, Dominik Risztel, Artur Rozen, Urszula Sępkowska, Anna Siekierska, Martyna Szwinta

Kurator: Leszek Golec

Koordynator: Jarosław Pajek

фото Юрій Бакай

Поетичні візії Мирослава Короля

Нині вкраплення архітектурних елементів у конструкції поетичних рядків, строф вже, здається, стає нормою. Хоча ще з давніх часів вірші, просто слова, передавали малюнками. У древніх рукописах Слово і Літера виливалися в картинки. Поет, як і архітектор, мислить образами. Візуальному зображенню віршів, приміром, японці приділяють значну увагу: як вони розташовані, навіть якими чорнилами написані. Тому не випадково, що при перекладі танку на українську зникає картинність вірша, бо це не просто відтворити. Таїну зорових віршів розгадує архітектор, поет, художник Мирослав КОРОЛЬ.

• Як ти прийшов до вираження візуальних чи зорових віршів?
• Передували цьому передусім виникнення графічного підходу до самого слова, спостереження за творчістю багатьох поетів, зокрема Величковського, Довгалевського, Логовського. Помітно вплинула на мене поезія Миколи Мірошниченка, який, як на мене, першим відродив зорову поезію у 60-х роках минулого століття. А вже пізніше виникли групи «Геракліт», «ПУП» (Планетарного Управа Паліндром). Всі мої розвідки базуються на графіці візуальної поезії. Приміром, книжка «Час достиглого каміння» має різнобарвний колорит жанрів зорової поезії. А всього їх існує близько сорока. Це окремий вид мистецтва, який відрізняється від традиційної поезії, відмінний частково від графіки, побудований на стику графічного, живописного, можливо, скульптурного варіантів зображення тексту.
• Ти назвав Миколу Мірошниченка й інших корифеїв цього жанру. А яке твоє ставлення до відеом Андрія Вознесенського?
• На мій погляд, його відеоми базуються на американській візуальній поезії. Власне, після поїздок до США він і звернувся до них.
• Чим відмінна українська школа зорової поезії від інших?
• Це окрема гілка, першоосновою якої є бароко та авангард 20-30-их років. Також сучасна зорова поезія заявила про себе на Конференції візуальної літератури в Едмонтоні у червні 1997 року. Там зустрілися саме ті, хто займається візуальною поезією, було показано твори учасників багатьох країн світу.
• Ти маєш контакти з іноземними поетами цього жанру?
• Безпосередньо контактував з найвідомішим колекціонером візуальної літератури Сакнером, який придбав для своєї колекції багато робіт, книжок моїх друзів й зокрема моїх. З ним і надалі підтримуються стосунки, ми неодноразово організовували регіональні виставки. Він – колекціонер, що збирає поетичні речі від найменших форм, зокрема екслібрису, до персидських килимів, тобто великих об’єктів живопису.
• Як ти вважаєш, ієрогліфи – це мистецтво і чи можна його відносити до графічного, а, може, й до поетичного?
• Наскільки мені відомо, вміння малювати, паралельно зображуючи ієрогліфи, у східному мистецтві є безсумнівною вимогою для поета.
• Серед зорових поетів переважна більшість за складом образного мислення архітектори. Це притаманно саме їм?
• Часто архітектори зосереджують свою увагу або на музиці, або на інших видах мистецтва. Багато є музикантів, які за фахом – архітектори. Приміром, учасники груп «Pink Floyd», «Машина врємєні». Якби я не зустрівся з людьми, від яких одержав обширну інформацію, то все те, що було написано на сірникових коробочках у далекому минулому, потім не з’явилося б на досить гарному папері у книжці. Моїм першим графічним зображенням став зоровий вірш «Небо я земля», надрукований в архітектурному альманасі Ярослава Яновського «Ландшафт». А пізніше слово вийшло за межі, де з’явилися різноманітні жанрові і стилістичні вирішення, спостереження, знахідки притаманні візуальній літературі.
• Тоді, коли дивишся і читаєш, відбувається дивовижний синтез. Виникає багато асоціативних речей, коли закінчення слова перетікає у початок наступного. Як ти можеш пояснити ці речі?
• На мій погляд, будь-який текст при графічному зображенні його споглядальний. Якщо це прозовий чи віршований текст, то, кинувши оком тільки на сам його контур, можна передбачити, наскільки він цікавий чи нудний. І відповідно – метафорична шліфовка, власне, до самої поетики. Я споглядав нюанси і виконував неодноразово графічні роботи саме на газетах, де текст існує. Може бути навіть і нечитабельним, але при цьому відбувається синтез втручання в саму схему написання.
• Якщо це можливо, поясни технологію, як художній ілюстратор вимальовує образи?
• Можливо. Віршований текст, якщо він багатий метафорами, поетичними образами, діями і подіями, можна зобразити дослівно. Я ілюстрував збірку віршів “1999” Ярослава Довгана. Це були навіть екслібриси до тих чи тих віршів. Більшою мірою я беру саму назву, обдумую, як зобразити її по-своєму. Мої ілюстрації, насамперед, повинні подобатися самому автору віршів (текстів), а вже потім мені. Це є діалог. Бо вдале оформлення книжки – це вже половина справи. На жаль, нині в Україні переважна більшість видань супроводжується малюнками Босха, Брейгеля, які не мають жодних спільних нюансів з Україною. У такому разі краще звернутись до українського живопису і книжкової графіки.
• Чи можливо порівняти діалог художника і автора тексту, приміром, з діалогом режисера і сценариста? Бо іноді спостерігаємо невідповідність тексту і фільму.
• На мій погляд, це певною мірою так. Водночас це зовсім інші співвідношення, інший діалог.
• Щодо екслібрису. Чи можна його віднести до зорової поезії?
• За формальними ознаками він відповідає нюансам самої персони. Ужитковий екслібрис – коли людина приклеює свої знаки на книжках власної бібліотеки. А колективні – це здебільшого виставкові варіанти. За тематикою це можуть бути літературні персонажі, твори різноманітної тематики. Різна специфіка самого бачення автором певної теми, сприйняття.
• Ти розповідав, що книжка «Час достиглого каміння» була підготовлена до друку ще 1998 року, а побачила світ тільки 2003 року.
• Була складність з підготовкою її, а потім з виданням. Така книжка переважно ілюстративна, потребує великих витрат часу, зусиль і коштів.
• Чи є у тебе наміри продовжувати рухатись у цьому жанрі?
• Я дещо змінив підхід до техніки зображення тексту. Я архітектор і моє завдання займатися архітектурою. Після видання книжки я несподівано винайшов для себе нові жанри, наприклад, вірш, де рима або набір слів накладаються одні на інші. Тобто писати чистою римою. Хоча багато хто відмовляється взагалі від рими, маю на увазі верлібри. З другого боку, є перекотислівні тексти. При цьому вірші мають багатоповторювальні нашарування певного слова або декількох слів, літер можуть з’являтися нові комбінації, приміром, «трава… трава… трава» виникає «ватра». Але це треба вміло графічно подати. Можливо, з’являться спостереження, ідеї, оскільки я багато знайшов подібних слів. Щодо наступної книги, то все залежатиме більшою мірою від видавців. Щодо мене, то я зацікавлений займатися архітектурою…
• Попри всі моменти, ти все ж спостерігаєш за нинішнім станом цього виду. Що заслуговує уваги в українській зоровій поезії?
• Є “Ще не вмерла Україна” Миколи Сороки, “Періодична система слів” Івана Іова, «Око» Миколи Мірошниченка. Фактично приблизно до десяти чоловік серйозно займаються візуальною поезією. Зокрема сім з них є фундаторами Міжнародної асоціації, у яку входить близько 250 осіб з усього світу. Є певні традиції, вони зокрема дуже поширені у США, Бразилії, Італії, Німеччині.
• І насамкінець…
• Незабаром має вийти друком книжка “Поезеографія: сучасна зорова поезія українською мовою”, яку зібрала і укомплектувала Тетяна Назаренко – відома дослідниця і науковець у цій царині. Готується до друку «Антологія паліндромного вірша» Миколою Мірошниченком.

У вас случается немотивированный рвотный рефлекс?
Ни с того, ни с сего, обычнейшим утром. Ещё не активированным мозгом вдруг вспоминаешь, что рвотный рефлекс существует. Что хватает одного лишь приближения щётки к зубам мудрости. И можешь хоть сто раз внушать себе, что зубная щётка – это не два пальца, рефлексу плевать.
До собственно рвоты не доходит, но зубы остаются нечищеными.
На следующее утро зеркало в ванной напоминает о вчерашнем рефлексе и всё повторяется. И так неделями. Хотя если чудом удаётся подумать о хрустальных бокалах, рефлекс отступает.
Любовный треугольник мысль-щётка-рефлекс был моим первым личным опытом, научно доказывающим, что всё находится в голове. Как и цепочка слабых звеньев, ведущая от «иностранки» до красивых ног двоюродной сестры.
Вторым научным доказательством стал кухонный кран. Раньше он стоял нормально: красный вентиль – горячая вода, синий – холодная. При переселении на другую квартиру его установили наоборот. Горячая вода посинела, холодная покраснела. Мини-переворот сознания.
Я думал, запомню и привыкну.
Но случилось не совсем так. Мозг не хотел зубрить новое правило: «то, что раньше было горячим, сейчас холодное».
Он, без моего разрешения, самостоятельно подогнал цветные ярлыки под температуру воды. И выстроил этому типа логичное объяснение. Моим кухонным рефлексам извращённая цветовая раскладка вскоре показалось абсолютно естественной. Я перестал ошибаться.
Сейчас, обезвреживая бомбу, я уже точно не перепутаю синий проводок с красным.
Зубная щётка, рефлекс, кран, вода и цветные пимпочки на вентилях. Далеко не полный, даже фантастически скромный перечень того, что вмещается в простой человеческой голове.
А ноги сестры помнятся уже смутно. Слишком давно я их не видел. Даже не вспомню, которая из них нравилась больше. Женские ноги, левая и правая, далеко не одинаковые по красоте, знаю точно. Хотя этому нет научных доказательств.
Кажется, в ночном клубе «Извилина» опять тусня. Надеюсь, родственников там сегодня будет не слишком много.

– Сучасне мистецтво, стає все більш герметичним в сенсах і зашифрованішим для масової публіки. На твою думку, ця неадаптація – це спроба просвітництва, бажання виразити себе максимально органічно чи війна митця з навколишнім примітивним сприйняттям світу?
У певній мірі з самої сутності того, що ми називаємо сучасним мистецтвом, падає відраза й нехіть до «нормованих» устроїв встояного світу. Принаймні, так мало би бути в цій діалектиці, коли заперечення провокує народження чогось, що є ніби кращим, вишуканішим, тим, що зробить завтра з будь-кого суперестета в гармонії з натурою. Але цього не стається , на земній кулі панує безлад чергової зміни самого світу, сказав би, зміни чуттєвого крайобразу. З «традиційно-нормованого» вилазить дивне споживацьке створіння. Арт вліз в цю споживацьку масову культуру, перетворив у фарс і пробує нав’язати цей продукт як нову світоглядну догму, але таку іронічну, недбалу, від якої завжди можна відмовитись.  Це вже було багато разів і це є нудно. Залишається чиста форма як естетичне начало і зміст, наратив для монологів.
– Твій геппенінг 1997 року «Трансильванський пес» на вулицях Франківська зчинив тоді немалий шум і реакцію як підтримки мистецьких просунутих кіл, так і тотального нерозуміння консерваторів і обивателів. Наскільки сприйняття радикального мистецтва змінилось зараз, у 2015 році, і що на це впливає?
Таке гарне запитання до порівняння соціальних естетичних зсувів. Як на вік одного покоління – яскраві позитиви: споживачів арту стало менше, однак це не відобразилось якось разюче на плин того нурту. Вважаю, що все є абсолютно вмотивоване: змінився світ, маємо інші потреби. Кого вразить палаючий у середмісті Пес в час глобальних сіток?.. На кінець країна стає нормальною .  Такий собі лакмус настроїв та бачень.
– Кожного разу твої нові роботи і виставки – це певні меседжі. Що лежить в основі твого звернення до світу через творчість, що мотивує, служить поштовхом, як народжуються ідеї?
Мене якось запитали, чому використовую образи Псів, Вовків, Свиней та Людей і більше нікого – якийсь обмежений звіринець. А для мене, найперше, важливим є їх характер, що дає екзистенційний шанс вистояти , дати собі раду. Чи є вони хижі? Очевидно. І Людина не є винятком, а зворотньо вміщує риси всіх інших. І, власне, про неї то все, і всі ті свині та пси – то є люди. Є обмежена кількість людських діянь, теж є обмеженість в помислах та почуттях, але інтерпретація того всього необмежена і завжди знайдеться щось, що тебе інспірує. Скажімо якась остра риса . Приклад ,- важливим є нонконформізм в деклараціях і діях артистів , що спільно творять культуру урбаністичну в країні. Правдиву культуру міста, а не сурогат совково-люмпенський, яким інфікувалися .
У Львові протягом місяців молодь боролась за збереження скверу, на місці якого мав постати пам’ятник Андрею Шептицкому. Гідна, Висока Людина, просвітлена, – він сам би був шокований таким прогинам ура-патріотів у бажанні «зробити файно». Зараз бачу щось подібне у Франківську – маса форм в екстазі заповнила тісний простір міста. Якась гидотна .Що робиться в головах цих людей, яких годі назвати артистами. Як можна в одному закритому просторі вмістити декілька стилістично, змістовно різних форм!? Йдеться, знову ж таки, про майдан Шептицького. Спільнота мусить відбути еволюцію і хай відійдуть ті люди у своєму хамстві. І це є тільки одна з мотивацій до змін, до сприйняття «синдрому Гомбровича» на нашому тлі. Маємо шанс , унікальну можливість досвіду стислого розвитку. Країни гуманізовані творили «урбаністику» в модерний час під впливом пресовим лівацтва, ми ж засунулись в постмодернізм без жадних «гуманістичних ідеалів». Та ще плюс глобалізація і війна. Вся надія на «здоровий нігілізм»
– Наскільки ти відчуваєш себе почутим і чи важливо це тобі?
Дивно з тією почутістю . Розмовляли якось з колегою про декларації російського аукціоніста, що палив двері ФСБ та колись прибивав геніталії до бруківки, впало запитання, чи щось аналогічне могло статись в нашій країні й мати такий медійний резонанс , донести свою ідею . По дискусії прийшли до висновку, що ні. Маємо іншу естетику (постмайданівську), ми є витонченіші в реляціях, сепаруємо піарство від арту. . Подібні естетичні практики з тілом провадили артисти віденської асоціативності 50 років тому, але там закладалась інша мотивація протесту з іншою етичною складовою. Хоча, що в першому випадку, що в другому, артисти донесли свої посили і, мабуть, були почуті, якщо ми про це мовимо. А для артиста звичайно має значення місце-час, переконаність самого автора в потребі, його едукація, рівень інтелігенції. Зашивали собі рот вже багато хто, дзюравили тіло, катували себе й інших публічно… Чому терористи халіфату використовують артистичний інструментарій – публічно мордуючи жертв ,- використовується ефект шоку й естетику хижака та жертви – ніби досконала візія , а однак по ту сторону лінії , межі зла . Зрештою такі атракції працюють тільки в тоталітарних заляканих суспільствах і під чутливим оком органів .Можливо цьому артисту , дії якого безумовно гідні , дозволили це зробити й пережити  . Невже його не «пасли» , не контролювали агенти вже пісня перших його публічних акцій ,- не обійшлось там без російської пропаганди . Нашим артистам цілком недавно ще вистарчало лише словесної декларації щоб зникнути з життя .
– Остання твоя робота, яка експонувалась в Центрі сучасного мистецтва «Piggy Bank» (Електросвині) зроблена ще в 2009 році, і має, як на мене, досить чіткий політичний мотив, який є актуальним і нині. Ці прозріння і вангування – це вгадане чи прояв присутності вищого в творах митців?
Цей проект повстав як реакція на похідні явища глобалізації, на всі системні страхи, що огортають суспільство. Явища, які пропонуються декларативно, ніби є корисними та в потребі індивідума, а генерально руйнують онтологічну сутність людини бути вільною. Твориться суспільство примітивної залежності. Споживацтво, знаком якого є «Piggy Bank», стає новою ідеологією змови. Йдеться про банки та ласі слова, про світову мережу завису (почитай, напиши та оціни, дай нам свій час), сітку картки, що контролює… Символіка напруги, струм, що протікає скрізь об’єкти є засторогою. В пастці є всі – і люди, що обслуговують ці системи, і звиклі в наївності. Соціальні проекти є важливими зараз.
– Чого у твоїй творчості більше: раціо чи емоції?
– Різні категорії буття – не будеш казати ні коли випадає сказати так і не інакше , бо так вже визначено як єдине можливе . Емоція, а не емоційність є квінтесенцією завершеності. А щодо емоційності, то це риса середовищ зродження іншості.

Розмовляв Влад ТРЕБУНЯ

Он увидел на полке «Робинзона Крузо» и хотел взять. Но один мальчик опередил его и схватил первым. Подрались. Книга досталась Марселю.
Хорошо, что мы не подрались с ним из-за магнитофона. Несомненно – Panasonic достался бы ему. Он ведь на дзюдо ходил. На дзюдо, на лыжи, в библиотеку и на авиамодельный кружок. Разносторонний, сука. И с дураками Марсель тоже не дружил. Баловень судьбы, короче.

фото анатоль звіжинський

фото анатоль звіжинський

робота була зроблена в 2009 році й показана вперше на львівському тижні см . власне там вона була повноцінно інстальована тобто під напругою 220 ,- як і має бути для електросвиней .

у всіх подальших експозиціях з різних причин проект був позбавлений току  пропонував тільки візуально-естетичні алюзії що може й не було так зле .

про що робота.

мова йде про банки глобалізацію всього масовий медійний психоз про пірамідки маленькі і великі  про кредитні картки про візьми і тобі буде добре про консумпцію відбирання новин вибори війни вевненчні і зевненчні про жарівку в очі і знову про банки і банкірів та їх дівиць великих і маленьких переселенців та емігрантів про моралізацію свиней-накоплювачів  ради нема всіх лупить током тримайся далі 220 якщо можеш

цсм івф 14. 10. 2015

photo anatol zwizynski

Коротко кажучи, мистецтво через відсутність важелів впливу на нього починає паразитувати. Це відбувається у риториці, наративі, репрезентації. Гіперсенсовністю наділяють буденні форми та об’єкти. Кілометрові концепції перевантажуються тисячею термінів, які з’являються в описах через те, що звучать малозрозуміло першому зустрічному. Це спроба замаскувати беззмістовну ідею бар’єром термінології, та здатися глибшими. Омана глядача і автора, неспроможність до діалогу. Страх критики та радість її відсутності.
До цього процесу призвела нас критика, точніше її стан – відсутності. Стан відсутності критики дозволяє робити на сцені сучасного художнього процесу все що завгодно. Назвати перформансом дію, яка висловлює твою політичну думку або документацію подорожі – окресленням території. Мистецтво створює тепер кожен, і воліє надати сенсу будь якій своїй публічній діяльності. Але у цих діях не проглядається ані дійсно чутливої реакції на життя, ані будь якої критичної або ж аналітичної діяльності. Адже на критичну думку спроможний той, хто має цей дар.
Ми потрапили у таку собі пастку, що художній процес схожий на ситуацію в класі, коли вчителька вийшла, а учні самі придумують собі предмет. І багато з них вірить у свої 5 хвилин слави та хоче що би цінили його ідеї, інтелектуальну діяльність. Проте це не та ситуація коли кількість неодмінно перейде у якість.
Митцю не обов’язково бути інтелектуалом, для його діяльності це не суттєво. Проте інтелектуал не повинен бути митцем. У цьому парадоксі багато хто заплутався.
Я думаю,що мистецтво не любить помпезної величі своєї назви, воно там, де його шанують не іменами, а ідеями та діями.

фото Анатоль Звіжинський

Kuratorka: Eulalia Domanowska

20 czerwca – 25 października 2015

fot. Jan Gaworski

Magdalena Abakanowicz

Tomasz Górnicki

Ryszard Grzyb, Andrzej Kwietniewski, Andrzej Świetlik

Adam Myjak

Sławoj Ostrowski

Marta Pszonak

Tomasz Skórka

Kurator: Leszek Golec

Galeria Oranżeria

20 czerwca – 6 września 2015

performance . 20 czerwca 2015

projekt Dziedzictwo

Kuratorka: Eulalia Domanowska

Jarosław Kozakiewicz Przejście 2015 . Inauguracja projektu na stawie Rolina . Centrum Rzeźby Polskiej

foto  Olexa Furdiyak

Instalacja video Anny Orlikowskiej odnosi się do koncepcji bryły architektonicznej pałacu Brandta rozumianej jako rzeźba, jako „granica” rozdzielająca przestrzeń na wewnętrzną – pałacową oraz zewnętrzną – przestrzeń otaczającego go parku. Praca bada owe dwa, w sztuczny sposób wydzielone i nieprzystające do siebie, światy oraz momenty ich wzajemnego przenikania się. Autorka odwołuje się do cytatu z Kompozycji przestrzennej. Obliczenia rytmu czasoprzestrzennego Katarzyny Kobro i Władysława Strzemińskiego:

Każda rzeźba w granicach swoich zawiera pewną określoną część przestrzeni. Dlatego możemy powiedzieć, że rzeźba zamyka przestrzeń w sobie. Jednocześnie granica rzeźby jest granicą, która zamyka przestrzeń znajdującą się poza rzeźbą i przedziela ją od przestrzeni zawartej w rzeźbie. W ten sposób granice rzeźby możemy rozpatrywać zależnie od swojego nastawienia – albo jako granicę kształtującą przestrzeń wewnętrzną, albo też jako granicę, która kształtuje przestrzeń zewnętrzną.

Kuratorka: Eulalia Domanowska

2015, instalacja video, projekt „Dziedzictwo. Patrząc na Brandta”,

На думку Джеймісона, історія постає перед нами як накопичення текстів (цей погляд характерний взагалі багатьом представникам постмодерністського дискурсу), представлених в оповідальній формі як соціально-символічний акт. Першочерговою метою читача є адекватне розуміння тексту; це передбачає його інтерпретацію, яка для Джеймісона є діалектичною процедурою осягнення змісту тексту засобом розкриття взаємозв’язків структури твору, суспільного ладу, за якого текст було створено, історії загалом.

Тексти культури – літературні, художні, музичні твори, архітектурні витвори, кіно тощо – повинні розглядатися в історичній перспективі, яка, за Джеймісоном, є перспективою розвитку капіталістичного суспільства. Трьом його фазам (національний капіталізм, монополістичний капіталізм і мультинаціональний капіталізм) відповідають три художні стилі – реалізм, модернізм і постмодернізм. Мистецтво реалізму намагається бути істинним засобом пізнання світу. Мистецтво модернізму проголошує домінування індивідуального стилю й автономію автора. Постмодернізм же декларує неможливість цілісного бачення світу й авторського стилю. Людина в системі постмодернізму, на думку Джеймісона, втрачає смисловий зв’язок з історією і замикається в колі інтенсивностей.

У постмодернізмі Джеймісон констатує відсутність парадигмальних моделей, проте постмодернізм, за Джеймісоном, завдяки своїй руйнації класичного розуміння суб’єкта може вийти за межі капіталізму, створити нову колективну суб’єктивність. Джеймісон передбачає виникнення після капіталізму нового історичного етапу, на якому соціальність переживатиметься індивідом безпосередньо, а не опосередковано, в естетичній формі. Іншими словами, капіталізм має перспективи для свого розвитку. Для здійснення цього розвитку Джеймісон висуває ідею “культурного картографування” світу пізнього капіталізму. Для сучасного західного суспільства з його ідеями “кінця історії”, неможливості людства створити бездоганнішу фазу свого розвитку, ніж капіталізм, погляди Джеймісона не зовсім характерні. Не зовсім характерне для цієї культури пристрасне звернення Джеймісона до марксизму як універсальної парадигмальної моделі знання. Перспективи розвитку капіталізму Джеймісон виводить за допомогою марксистської методології з її ідеєю поступової заміни одного способу виробництва іншим.

Близьке Джеймісону і марксистське ставлення до культури. Він наголошує на тому, що культура займає центральне місце в структурі суспільства, а проблеми культури в сучасному капіталістичному суспільстві не відокремлені від економічного, політичного і соціального життя. Культурна сфера перетинається і взаємодіє з усіма іншими соціальними сферами, слугує умовою їх поєднання, забезпечуючи первинні механізми посередництва.

Основа поглядів Джеймісона на культуру полягає в існуванні її тісного зв’язку з проблематикою репрезентації. Ф. Джеймісон наслідує К. Маркса, підкреслюючи, що форми і структури, які визначають сучасне суспільство, недосяжні для емпіричного аналізу. Безпосередньо ми можемо розглядати лише те, що Маркс називає проявами капіталістичного способу виробництва. У цьому сенсі вся соціальна теорія, навіть наука, є проблемою інтерпретації. Іншими словами, ми не маємо доступу до суспільства безпосередньо як до об’єкта дослідження, а лише до його репрезентацій. Наше знання, за Джеймісоном, завжди сформоване інтерпретацією того, що репрезентується.

Погляди на культуру взагалі у Джеймісона розширюються його всебічним аналізом культури сучасного суспільства, культури постмодернізму. Американський філософ, як зазначалося, пов’язує виникнення постмодерну з появою пізнього транснаціонального капіталізму, тоді як двом попереднім етапам в естетичному плані відповідають реалізм і модернізм.

Новий міжнародний порядок – неоколоніалізм, молодіжна революція, комп’ютеризація, розповсюдження інформатики – привів до формування нового типу суспільства – постіндустріального, чи суспільства споживання. У ньому присутні нові типи споживання, проникнення реклами, телебачення та мас-медіа в найглибші прошарки суспільства, планується зміна одних поколінь речей іншими тощо.

На останній стадії капіталізму відбувається перетворення на товар будь-яких проявів соціального життя, зокрема найціннішого – мистецтва, а також природи, людської душі. Тому постмодернізм знаменує собою кінець стилю в мистецтві та руйнування класичного суб’єкта.

Джеймісон виділяє декілька основних ознак постмодернізму: пастиш – як специфічну форму постмодерністського досвіду простору; шизофренію – як особливий пост модерністський спосіб прийняття часу; візуальність – як базовий спосіб існування сучасної культури; теоретичний дискурс сучасної культури; теоретичний дискурс сучасної науки. Джеймісон відзначає наявність у постмодерні культури іміджу і симулякру, послідовне послаблення історичності, виникнення форм індивідуальної темпоральності, нових типів базисних емоційних станів.

Пастиш, наявний у культурі постмодернізму, на відміну від пародії, яка має сатиричний імпульс, не містить іронії, не критикує наявного стану речей, а лише покликаний показати віртуозність того, хто його виконує.

Щодо розуміння часу в постмодерністській культурі Джеймісон зазначає, що постмодерністська людина втрачає здатність осмислити, збагнути й організувати своє минуле та майбутнє і замикається в колі теперішнього.

Ще однією особливістю постмодерністської епохи є зміна глибинних моделей (діалектика, герменевтика, семіотика тощо) на новий вид дискурсу, який поглинає всі наукові дисципліни гуманітарного циклу, але не представляє жодну з них. Цей новий вид дискурсу, на думку Джеймісона, є свідченням кінця філософії як такої.

Специфічність сучасної культури Джеймісон вбачає також у її виключно візуальному характері. Візуальність і кінематографічність стали базовим способом існування культури “пізнього капіталізму”, загальним принципом структурування її продуктів. На думку Джеймісона, свідомість сучасної людини не здатна охопити всю мережу класичних наративних (розповідних) текстів, тому візуальна форма, як така, що фрагментує, протиставляється розповідній формі, що об’єднує. Відтак візуальне мистецтво більш притаманне постмодерній культурі, яка провокує нові конфігурації суб’єкт-об’єктних відносин у мистецтві.

Таким чином, на думку Джеймісона, в сучасній культурі відбулося глибинне перетворення предметного світу на сукупність текстів, або симулякрів, видозмінилися конфігурації суб’єкт-об’єктних відносин у мистецтві й естетичній сфері взагалі. У час постмодернізму суб’єкт переживає період радикального розпаду.

Sergiy Petlyuk, „Bez tytułu”, 2015, instalacja video, projekt „Dziedzictwo. Patrząc na Brandta”,

Вы тоже их видели?
Да, я понимаю, футболка – она как бумага, она всё стерпит. Но вы понимаете, почему девчонка, не взрослая ещё, но уже с сиськами, живущая в панельном доме или хрущёвке носит майку «London»?
Или почему полупрыщавый чувак, явно не равнодушный к своей внешности, носит майку «New York»?
Что они бля хотят этим сказать? Они что, рекламируют мегаполисы? Или наивно врут, что побывали там? Или им тупо нравится, как звучат легендарные слова? Или они мечтают пополнить ряды эмигрантов?
Тогда почему бы им не заявить и об остальных своих мечтах?
Хочу миллион бабла.
Мечтаю о любви с Дашей со второго курса.
Тысяча и один joint.
Шкаф-купе, забитый платьями от Fashion&Week.
Красный порше, фаршированный тёлками.
Цистерна немецкого пива каждый weekend.
Тысяча блоков безвредного мальборо.
Волшебная палочка со встроенным айфоном.
Тазик безхолестериновых пельменей каждый вечер.
Семнадцатикомнатная квартира с бассейном ослиного молока в центре города. Плюс две кофеварки Krups с автоматической декальцинацией.
Или не знаю, о чём там ещё мечтают молодые люди.
«London» и «New York», написанные на груди человека – хочет он того или нет – сообщают о нём кое-какую инфу. Даже если человек об этом и не догадывается.
Помню, лет в 13-14, перед сном, я мечтал, чтоб все-все мои друзья жили в одном доме. И чтоб все девушки, которые мне нравятся, тоже там жили. И чтоб все ходили друг к другу в гости и было весело. Обычно во время перечисления тех, кто будет жить в этом прекрасном доме, я засыпал.
Утром, приходя в школу, я смотрел на одноклассниц – а надо сказать, красавиц у нас в классе хватало – и, если одна из них относилась ко мне не так хорошо, как хотелось, я еле сдерживался, чтоб не сказать:
– Я ж тебя, сука, в самом лучшем доме города поселил, вместе со всеми нами, а ты…

rzeźba . projekt dziedzictwo 2015.

Orońsko. Centrum Rzeźby Polskiej

kurator Eulalia Domanowska

29. 07. 2015  ЦСМ Івано-Франківськ

29. 07. 2015  ЦСМ Івано-Франківськ

instalacja . projekt dziedzictwo 2015.

Orońsko. Centrum Rzeźby Polskiej

kurator Eulalia Domanowska

Великий інстинкт самоспалення,котрий приходить вночі ( в секунді між сяйвом і тліючою темрявою) і приносить смак ще не вигаданих слів і смислів.
Крехтить
Шкребе
Бах!
Я чую тріск
Голови
Бах!
Знову
Вже не мій
І знову
І знову
І знову
Вершник
Чорний, як мої зіниці….
Задоволення
Страх
Задоволення
Тріск
Я відчуваю кігті і тепле нутро
І тисячі
Тисячі
Тисячі
Тисячі
Відомих з невідомих
Тріск
Тріск
Гррррр
……………..
………………………………..
…………….
…
Штиль, який буває лише перед великою війною або
Шшшшшшшшшшшшш
Шшшшш шшшш шш
Ш ш ш ш шшш
Я чую море
Червоне.
Мертве.
Фітіль марш
Герой погас
Арррарх
Аррааааррх
Камаахх
Жеваххххх
Амор
Мор
Морі
Мор.
Хвиля і квиління.
І знову ці тисячі
Висячі в повітрі каплі несказанного
Час між нами
Час
С с с с с с сссссссссс
Клок
Адарм
Знову марш
Ехо
Ехо
Мм ммм ммммммммм
Білий шум
Енн еннннннн нннннннн
……………………………………………………………………………………………..
Можливо, між страхом і насолодою немає тріщин, лише нитка червона розмови душ обривається…і цей тріск
Тихий
Кр
Крр кххх ххххх
Падай ниць
І дозволь зіницям розширитись до розміру вибуху всіх страхів і тих самих насолод
Бо ми
( бо вони)
Як лики Януса
Нероздільні
І……

Great instinct of self-immolation, which comes at night (in second between radiance and glowling of dark) and brings the taste of unknown words and meanings.
Groaning
Scratching
Bam!
I hear crackling
Of head
Bam!
Again
Already not
Mine
Shy
Again!
Again!
Rider
Like butcher
Black
Like my pupils
Pleasure
Pressure
Fear
Pleasure
Crackling
I feel claws and warm bowels
And thousands
Thousands
Thousands
Thousands
Well known
From unknown
Crackling
Crackling
Hrrrrrrr
……………..
………………………………..
…………….
…
Calm, which is just before the great war or
Shshshshsh shshshsh shsh
Sh sh sh sh shshsh
I hear the sea
Red
And dead.
Wicks/march
Hero fades
Arrrarh
Arraaaarrh
Kamaahh
Zhevahhhhh
Amor
Mor
Mori
Mor.
Wave and sighing.
Again, these thousands
Hanging in the air drops of never spelled
Time between us
These bells
Time
S s s s s s ssssssssss
Tick
Drop
tick
Alarm
Again march
Echo
Echo
Mm mmm mmmmmmmmm
White Noise
enn ennnnnnn nnnnnnnn
……………………………………………………………………………………………..
Perhaps between fear and pleasure are no cracks, only the red thread between souls conversation is cut … and the crackling
Quiet
crrrr
crrr khhh
Fall prostrate
And let the pupils to expand
to the size of the explosion of the same
fears and pleasures
Coz we are
(Because they are)
As the faces of Janus
Never apart
And ……
Nnnnnnnnnnnnnnnnnnn………..
………………………………………………………………………………