Кшиштоф Войцеховський

«2, 4, 24»

виставка фото

«…збірка цих знимок створена поміж «серйозними»  свідомими проектами і щоденним  записом та з’явилася в основному під час моїх самотніх, і не тільки, прогулянок, часом у атмосфері наближеній до молитви, без конкретних планів використання  знимок», К.В.

Ця  риса «невикористання» знимок,  роблення їх з внутрішньої потреби є суттю творчості Кшиштофа Войцеховського, особливо у течії, яку можна назвати «особистою фотографією». Ці знимки стають метафоричним звітом з власних роздумів, часто досить поважної природи, входять у сакральний простір, але при тому не втрачають своєї звичайної, фізичної привабливості. Звичайна частинка травника, фрагмент чорної вінілової пластинки, … – інші найзвичайнісінькі картинки – але піднесені до рівня метафори і глибокого роздуму.                                                                                     

Марек Григель. «Декілька думок про фотографію Кшиштофа Войцеховського»

Кшиштоф Войцеховський  нар. 1947 у Варшаві.

Фотограф, автор мультимедійних проектів, перекладач.

На почаку 70-х років співзасновник легендарної галереї «Ремонт».

У 1990-2006 роках працював у галереї «Мала» Спілки Польських Фотографів – Центру Сучасного Мистецтва у Варшаві.

Від кінця 1970-х років учасник багатьох групових та індивідуальних виставок у Польщі і за кордоном – з останніх потрібно відмітити великі ретроспективи у Центрі Сучасного Мистецтва «Замок Уяздовський» у Варшаві (2009), Кіношколі у Лодзі (2012), груповий показ «Польська концептуальна фотографія» у Берліні (2011). Займається фотографією у метафоричному та парапубліцистичному напрямках.   

Wykonywane w tradycyjnej technice bromowej, bardzo skromne zarówno pod względem zaangażowanych w ich powstanie środków artystycznych, jak i wersji formalnej, fotografie te zaczęty powstawać w pierwszej polowie dekady lat siedemdziesiątych XX w. Często nie są zaty­tułowane, niekiedy opisane są tytułem będącym w pewnym świadomym powtórzeniem sfotografowanego obiektu. Przedstawiają „rzeczy zwykle”, takie, które są w potencjal­nym polu dotknięcia fotografa, obiektyw aparatu “ogląda” je tyleż nieselektywnie co czujnie i uważnie. Z jednej strony fotografowane są przedmioty codziennego użytku, na które nie zwracamy na co dzień szczególnej uwagi. Ich obec­ność wiąże się z oczywistą codzienną użytecznością, nie angażuje zatem percepcji. Dopiero podniesienie przed­miotów do rangi obrazu zmusza ją do tego. wywołując jed­noczesny efekt “rozpoznania”, bowiem to, co zostało pod­niesione do rangi wyższej poprzez zobrazowanie, jest powszechnie znane i rozpoznawalne. Tym samym, poprzez dublowanie, albo raczej wzmacnianie bodźców i aspektów rzeczywistości, osiągany byt efekt głębszej refleksji widza nad nią. ów efekt osiągany w tym momen­cie przez Wojciechowskiego jest bardzo bliski celom fotografii permanentnej, które zakładały między innymi, iż poprzez utrwalanie fotograficzne zjawisk nieważnych, codziennych rzeczywistość ujawniać będzie swoją złożoność i nowość. Rozpoznawszy specyfikę fotografi­cznego medium, Krzysztof Wojciechowski zbliża się w pewnym sensie, do idei fotografii permanentnej. Analiza warunków “formalizacji” rzeczywistości, która była istotna w poszukiwaniach Zbigniewa Dłubaka i Andrzeja Lachowicza, o czym wspomina Łukasz Ronduda i była również ważnym aspektem twórczości Wojciechowskiego.

Oszczędne w swojej formie fotografie są na poziomie wizualnym niemal ostentacyjnie paralelne do rzeczywistości. Jednak owa przeźroczysta bliskość między rzeczywistoś­cią, a nimi, zachodzi w oparciu o próbę wydobycia z fotografii jej najbardziej adekwatnych funkcji, co może być osiągnięte, dzięki wyborowi motywów, spełniających określone warunki. Określana mianem «czystej» jest taką, w aspekcie użytych środków i próbie wyeliminowania czynnika emocjonalnego oraz wyeliminowania w pewnym stopniu potencjalnych znaczeń, które niósłby za sobą bardziej czytelny kontekst, historia, ujęta fragmentarycznie, ale jednak niosąca możliwości spekulacji i potencjalnie budząca emocje.

Pozornie fotografie te zawiązały się na obiektach nie wybranych, lecz znajdujących się w zasięgu wzroku i wyni­kają z takiego sposobu fotografowania, który jest bardzo bliski mechanizmom i potrzebom zmysłu wzroku czło­wieka. W określonej przestrzeni spojrzenie pada na poszczególne jej fragmenty i służy do rozpoznania jak najszerszego spectrum aspektów tejże, zanim zatrzyma się na fragmentach już wybranych, po wstępnym oglądzie. Zapis prowadzony przez Krzysztofa Wojciechowskiego wydaje się być niezabarwiony jakąkolwiek intencją. Wskazuje na to pozorna nieselektywność odtwarzanych motywów (fragment zlewu kuchennego, wanny, zabrud­zonej ściany), co dodatkowo wzmacnia ich działanie, by przywołać choćby stwierdzenie Francois Soulages, iż cała moc fotografii wynika z jej amblwalencji. Wybierając wspomniane motywy Krzysztof Wojciechowski oczyścił pole między obiektem fotografowanym a fotografią i tym samym poddał samo medium głębokiej refleksji o jej źródła, prawa i możliwości.

Wojciechowski jednak nie stawia przed fotografią zadania niemożliwego, stawia natomiast pytania o fakty­czne możliwości medium fotograficznego. Owo pytanie uwypukla się, gdy obiektem fotografowanym stają się właśnie fotografie, wyeksponowane na ścianach. Zachodzi w tym wypadku swoista gra z potencjalnie mogącą kryć się w obrazie tego typu tautologią. Faktycznie Wojciechowski nie dokonuje jedynie powtórzeń, lecz reprodukując obraz przez kolejny obraz o takiej samej strukturze, wzmacnia pytanie o funkcje i kompetencje medium fotograficznego. Za ostentacyjnym fotografowaniem statycznych fragmen­tów stoi świadomość lub doświadczenie, iż realność w swo­jej całości jest niemożliwa do sfotografowania.

U podstaw estetyki fotografii leży odsłonięcie jej ograniczeń. Krzysztof Wojciechowski poprzez omawiane fotografie dokonuje adekwatnego odsłonięcia przemie­szczając się blisko tezy, która była tak istotna dla Philippe Dubois, a mówiącej, iż obraz fotograficzny jest wskaź­nikiem niezakodowanym i funkcjonuje jako znak istnienia Odsłonięcie ograniczeń medium twórczości Wojciechow­skiego prowadzi go następnie ponad nimi. bowiem “przed­mioty zwykłe” pojawiają się następnie w sekwencjach, przeczących pozornie funkcjom medium, w jakim powsta­ją. Wojciechowski, szukając odpowiedz na pytania doty­czące istoty fotografii, przekroczył właściwe jej możliwości, zasadzające się na funkcji rejestrowania form w prze­strzeni, ale poza czasem. Rejestrowanie przedmiotów zwykłych, które odbywało się z duzą uwaźnością, nabrało stopniowo cech rejestrowania bytu tych przedmiotów w czasie, z oczywistymi konsekwencjami, jaką była zarówno możliwość zarejestrowania zmian, które w wyniku upływu czasu i jego działania zaszły (powiększająca się smuga światła padającego na podłogę przez otwierające się coraz szerzej drzwi, zmieniający się zestaw brudnych naczyń w zlewie kuchennym), jak i tym. co było nemozliwe do zare­jestrowania i wydarzyło się poza polem rejestracji aparatu, ale co jest możliwe do zrekonstruowana przez odbiorcą bowiem jest prawdopodobne.

Te fotografie zawierają nieuchronnie i niespodziewanie silny ładunek emocjonalny, który ujawnia w momencie, gdy przyjmujemy, iż utrwalony został proces w czasie, co nierozerwalnie łączy się z przemijaniem i zmianą Fotografia, po odsłonięciu jej niewystarczałności. została w pewnym sensie uwolniona i otwarta się na potencjał metafizyczny. Tak dzieje się na przykład w przypadku pracy Kamień w Białce czy Ślimak. Zapis smierci. Te fotografie zawierając już nie tylko pytania o istote medium fotograficznego, ale w sposób prosty i odważny stawiają podstawowe i najtrudniejsze pytania o istotę bytu. o trwa­nie i przemijanie.

Marika Kuzmicz

13.11 – 22.11.13

арт-центр Я Галерея у Києві

  Виставка приурочена до 100-річчя з дня смерті Хосе Ґвадалупе Посада (1852 – 1913) – мексиканського гравера, ілюстратора і карикатуриста, відомого своїми зображеннями жанрових сцен, гравюрами соціально-політичного характеру і зображеннями калавер (черепів), скелетів, у тому числі відомим зображенням «La Calavera de la Catrina» (череп модниці). Хосе Ґвадалупе Посада вважається народним художником, який живив свої роботи фольклорними образами мексиканського народу, до якого він звертався як до громади.

Творчість Ґвадалупе Посада тісно пов’язана зі святом Дня Мертвих, що має доіспанське походження і традиційно святкується в Мексиці 2 листопада.

15 листопада, п’ятниця, о 17:00 у галереї “Дзиґа” (Львів, вул. Вірменська, 35) відкриється проект  “Колекція” ужгородського художника Габріела Булеци. Експозиція триватиме до 30 листопада. Вхід вільний.
“Колекція” (коротко)

Мистецтво у пошуках об’єкту творчості, часто обходить увагою науку, хоча й користується винайденими нею знаряддям, скажімо, відеокамерою. Та наука теж може стати темою мистецтва, тобто алгебру можна перевіряти гармонією.

У цьому проекті побудована тотальна тлумачна система матеріального світу, що охоплює усі її явища, від ранкових, осінніх, грибних дощів, до порядку атомів у молекулі.

Ми створили музей матерії, в якому вона представлена у вигляді препарованої часточки, що є славою науці, і реабілітуємо алхімію, як першу спробу поєднання сухої науки з поезією. Пошуки філософського каменю є поемою.

Знаменита акула Херста, це тільки експонат зоологічного музею, в якому можна підгледіти за існуванням форми після смерті духу.

Навіть виставлена на  наших демонстраційних стендах червона фарба, яка імітує кров, кров’ю і являється. Чи усе ж вважати її підміною? У цьому є й інтрига процесу споглядання.

У своїй книзі про Пікассо, Брашшаї згадує, що метр цілком серйозно розглядав лайно  у якості художнього матеріалу. Проект «Колекція» це збірка матерії, де вона систематизується, класифікується, гуртується, як підсобний матеріал, підручник актуального митця.

Нехай нікого не вводить в оману така архаїчна деталь, як сірникова коробка. Це тільки модульний контейнер, для складування матеріалу, а білий планшет – нестандартний піддон. Наші терени загалом архаїчні, а те, що у нас закрили останню сірникову фабрику, не спинить процес пізнання світу.

  Ужгород, 2013 Габріел Булеца

http://www.ex.ua/263073569802

з 10 жовтня львів , вул. сербська , ” старі мури ”

music by general

– і це були дні Литви ( на чому Ми вмисне одразу  акцентуємо й використовуємо як цільовий базовий матеріал дійства).

Два артисти , що мали час в пятницю ( Бенас Шарка) та суботу ( Редас ДІржис) зробили тиждень ( при сприянні спонтанно набутих учнів).
Варварство язичників спровадило тиждень в несподіване -істину -чистота дихання перш за все …

Вони  були різними.
Коси ,włóczni та трава
Акт першого, зрештою , важко впхнути в якісь рамки стилістичні – скоріше це такий собі умовний симбіоз хореографічної композиції на тему театру кабукі та культури гашишу з відголосками віденської асоціативності. При огляданні цієї дії навертались раз у раз слова Джона Фогерті – бачу , росте поганий місяць , бачу, що нас нещестє жде … Однак при однозначно істеричній поставі та вибухово-емоційному провадженню , дійство було контрольоване автором – коси гострим лезом розрізали простір в сантиметрах ошелешених глядачів , які ймили віру настромленням пил , прищемленням плоті   włóczniami та іншим інструментом , що так артикульовано вживані артистою. Як гідний учень віденців автор глумився над своїм тілом – плювався , колов його , штрикав начинням – отримуючи найвишуканішу насолоду механічно-мазахістичних вправ . По перших віяннях аромату маріхуани складалось враження в зависі  артисти w przestrzeni на більш тривалий час – однак рівень є рівень й ніц тут не зробиш – практика …дія скінчилась як і розпочалась- миттєво , залишивши по собі розявлені писки учнів та тугу в очах прибитих гіпер-реальною буденщиною життя  . Це коли невротичні переживання стають фактом культури , стають не обіцяючи цього й можливо не претендуючи бути ним -така собі, буйна розмова з собою , що спровадилась в публічне озвучення. Дивні внутрішні ферментні процеси цього озвучення побуджують волю як початок буття-дії , спрямовують в протореності шопенгауерського ідеалізму , а залишки піря в скуйовдженому вбранні артисти втовчені в каміння вічним соромом та докором аванпостерів культурного суспільства  як вічне тавро – першоджерельна алюзія оголеності  .
(Його товариш( Редас ДІржис)мирно відсторонено спостерігав )
Sublimacja та Втома
В той же день (пятниця 6.09.13)відбулось ще декілька показів – і ось з бігом часу прагну щось пригадати , якусь хоча би легку емоцію вичавити ….запамяталась дія молодого артиста Василя Одрехівського – совання землі. Акт тривав довго , виснажливо для артиста та терпеливо-очікуюче для пацієнтів. Проблемі землі приділялось багато уваги завжди і як знак-символ використовувався багатьма художниками . В нашому випадку все відбулось класично-передбачувано – ніби відповідь на академічне завдання .  зроблено канонічно на відмінно  і  повість дії глобально-охоплююча й  працездатність та оперування простором та (й дальший текст стосується майже всіх на тиждні , принаймі кого спостерігалось)  як би воно ефектно  не виглядало (й не залежить чи хтось робив щось подібне в свій час чи ні , зрештою ідеї – ідеології завжди вічні й їх набір майже є сталим) – йдеться як і для чого , йдеться про форму  посилу , про інструмент , про вправність бути співзвучним зараз , про відчуття обєму дії враховуючи все попередньо відбуте і перетравлене . Нічого нового немає  – окрім як завжди можна відчути адекватність та рівень показуваного предмету , глибину знань чи чуттєвості , напругу й згвалтованість необхідності … щось комусь про щось плести . Як може молода людина мислити концептуальними категоріями віджитості-спрацьованости…Все нудно й стало , надуманість, несмак , втома поглинула тиждень… Ще одна причина спротиву – апель до глядача , не мало значення в якому контексті – чи як до пацієнта чи як до дохтора – в більшості випадків від елементарної психологічної невпевненості в особистому , в дії-перфомансі. Їм (глядачам-пізнавальникам) совали в писки дзеркала , кидали паперові літачки , щось писали на папірцях , водили навпомацки і тд…й не дивно , що ті (глядачі-пізнавальники)велися -бо самі були такими ж невпевненими як і апельщики … закрадалось взагалі питання -чи розуміють ці молоді люди , що таке перфоменс ?  деколи їхні дії нагадували ,в кращому випадку, практики студентів- театралів 1-го курсу або екстрималів з кулінарного училища…з святою вірою роблення мистецтва в безмежності перфоменсу … як от “мистецтво” старшої пані з ізраїлю , патроном якої є фройд , з псевдопалким заохоченням до сексу з роздаванням візиток  надії реалізу збочених уяв…

( прекрасний вислів випадкових глядачів з вулиці “- Что там происходит ? – Какая-то хрень…” (це про виступ учнів британського вчителя) так воно і виглядало…) культура щитово організує вичерпністю сумірностей.
 судді ?
Весь тиждень нагадував психотерапевтичні вправи на Кульпарковій , але тільки вдавав , імітував провокуючи межу незвороту– де всі  пацієнти , а відповідно судді…
Чистильщик
Wymioty є чи не найвиразнішим образом очищення грунтовно спроваджуваного рефлекторним актом – засада домінантного опусу.
Понурі будівлі ТЮГу з  низько-опущеним гіллям ясенів , лип та вільх , з бляхою покриття шарами кольорів вимагаюче ходіння – скакання , затиснуті в спертий обрамок довколишнього кварталу(майданчики) разючий символізм упадку й ницості культури – системи обмежень людської натури . Обвислі ринви , занедбані конструкції-елементи декору свідки колишньої розкоші та блюзнірства – саме невдале місце проведення тижня сучасного перфомансу . Це не гра в контраст це гра в виживання . Стан ,що потребує смерті або очищення . Ця суїцидальна понурість вилазила з всіх щілин театру , з зруйнованого обшару малої сцени , з брами -порталу, з показово нових пластикових вікон  – всіх цих проявів сучасної української урбаністики естетичного жебрацтва до яких вже звикли й які приймають як данність.
Чим спонукався Редас ДІржис , що його інспірувало- чи образність театру чи огульний стан міста , та цей художник -язичник з бездонних литовських боліт дав однозначну відповідь на банальне і зовсім не риторичне запитання що робити? …- чистити!  душу та тіло організму …Чим він з успіхом й займався протягом декількох годин акції – шкрябаючи , порскаючи милом , вичищуючи дахи та ринви скидаючи купу бруду та гнилого листя вниз на голови  глядачів , заодно їх освіжаючи,- видраяв квазінові вікна та галереї й час від часу прилягав на краєчок даху чи балкону і поетично ригав протягом декількох хвилин(спроваджуючи умисну рефлекцію гостро контролюючи подразнюючі рецептори) Біла блювотина  промовисто контрастувала темній брудній масі гнилого листя та гілля ….заохочуючи учнів до роботи.

Вчителі
Тиждень перфомансу слід назвати тижднем школи перфомансу – відпаде багато запитань й непорозумінь . Молоді будуть розказувати про все , що було колись, навчатимуть на прикладах минулого з попередженням у непристойності копірайту й спонукатимуть до творчої та інтелектуальної адекватності(така собі перфомансна мала академія)
Або відмінити школу…-тоді вчителі залишаться без роботи…

п. с.

Януш Балдига показав три теми в одній дії – всі вони були самодостатніми й важко творили єдине полотно на що зрештою вказав попередньо автор, мотивуючи синдромом школи..

Вальдемар Татарчук не показував нічого.

текст та фото Олекса Фурдіяк

арт-центр Я Галерея у Києві, на Хорива, 49Б

У середині першого тисячоліття до Р. Х. містичний гравець числами Піфагор заснував орден, що залишив по собі ряд унікальних правил. Ось деякі з них: «Утримуватися від споживання бобів»; «Не піднімати того, що впало»; «Не відкушувати з цілої хлібини»; «Не обривати квітів із вінка»; «Вставши з постелі, згорнути й розгладити відбиток свого тіла».

Подібне можна було б сказати стосовно цієї виставки: «Переглянувши її, розгладьте відбиток побаченого».

Є образи, про які не треба говорити. Спроби проговорити, описати сенси закінчуються накопиченням слів, котрі ще більше заплутують зміст.

Що є істотне? У намаганнях відповіді на це запитання ми завжди будемо стикатися з протиріччями та обмеженнями. Перехід меж – це лише початок шляху, і можливо – лише початок суперечливої відповіді.

Ростислав Котерлін

арт-центр Я Галерея у Києві, на Хорива, 49Б

Глибокі й статичні мариністичні пейзажі відкривають в арт-центрі Я Галерея новий сезон. Літо-Осінь – це межа переходу, якої немає в світі моди, проте кожен її відчуває. Споглядаючи цю межу, Альбіна Ялоза і Андрій Дудченко пропонують те, що лишилося після пляжного сезону – безлюдні пейзажі. Обидва художники різні за темпераментом і технікою. У проекті сонячна сліпуча сієста полотен Дудченка контрастує із сірими сутінками покинутих берегів Ялози. Однак обидва автори географічно пов’язані з морем: Альбіна переїхала з Харкова до Одеси, а євпаторієць Андрій, навпаки, перебрався до столиці. Й попри всі канони, обоє доводять: мистецтво підвладне і часу, і сезону.

У рамках «Днів» відбудеться презентація трієнале «Український Зріз.Лиман», яка вдруге представлятиме сучасне українське мистецтво за кордоном.

«Український зріз» – це бажання, потреба, необхідність побачити себе з боку.

Першa трієнале «Український зріз» у 2010 році була спробою само ідентифікації.

в теперішній трієнале для нас є важливим процес самоаналізу. і в цьому контексті показовим є вибір теми цьогорічного «українського зрізу» – це лиман, яка є радше конструктивною, ніж ідеологічною.

лиман, на нашу думку – це теперішній символічний простір сучасного українського мистецтва. ми на виході з одного стану і на вході в інший. ми в середовищі дельти розпуття, в ситуації розточчя.

лиман – це мінливе явище, перехідний період і одночасно самостійний світ.

лиман – це безмежні і не прогнозовані можливості: перетікання, бродіння, консервації, застою, новоутворення, трансформація, плинності та мутації …

лиман – це гирла, протоки, тупики, естуарії.

Сама технологія експонування проекту також нагадуватиме лиман, і це буде одна велика та кілька окремих жанрово окреслених експозицій в різних галереях міста.

власне подія виняткова , як на огляд українських реалій – фінансове утримання та можливо майбутній розвій інституції править влада міста.

анонсується також  експозиція  робіт  , що були  подаровані з такої радісної нагоди  артистами міста і які започатковують , знову ж таки – майбутню , колекцію ЦСМ .

директор та куратор анатолій звіжинський

Цього року тема «Днів» означена, як «Лабораторія міждисциплінарності перфомансу». Фестиваль демонструватиме різноманіття форм перфомансу: від пластичного до текстового, від  музичного до візуального… Перфоманс розглядатиметься не тільки як самодостатній жанр, але і як  форма вираження, що пронизує всі види сучасного мистецтва.

У рамках «Днів мистецтва перфоманс у Львові» вже вп’яте відбудеться «Школа Перфомансу». Для українських молодих митців це досі єдиний шанс безкоштовно навчатися мистецтву перфомансу у авторитетних майстрів.

 Загалом у  акціях  візьме участь більше п’ятдесяти митців з України, Польщі, Ізраїлю, Литви та Великобританії.

 Кураторами «Днів мистецтва перфоманс у Львові» стануть Тамар Рабан (Ізраїль), Януш Балдиґа (Польща) та Володимир Кауфман (Україна).
Локації Днів: галерея «Дзиґа», Львівський палац мистецтв, Перший Український театр для дітей та юнацтва, галерея «Єфремова 26», галерея «Iconart», Музей історії книжки,  ЛНУ ім. І. Франка  та інші території міста.

У візуальній культурі співпраця в середині мистецьких об’єднань рідко є чимось злагодженим на зразок музикальних колективів, де кожен із учасників процесу виконує свою чітку ділянку, наповнюючи при цьому простір цілісно. Музичне мистецтво і сьогодні, здається, з легкістю переживає відповідь на питання власної функції, обходячи питання модерністського і постмодерністського погляду на епоху. Перенести подібний досвід на виставку можна лише завдяки спеціальній домовленості, так впродовж підготовки проекту задум трансформувався у завдання, котре вивчає досвід колективного творчого співіснування, спробу розширення власних меж за рахунок співпраці.
Дослівна нерозривність експозиції обумовлена “вимкненим” кольором для кожного із учасників. Хоч, на перший погляд, цей підхід схиляється до концептуалізації, в той самий час вивільняє роботу із нарочитої інтелектуальної замкнутості. Тільки формат, матеріал, текстура і рельєф вирізняє підхід авторів, акцент переходить на біологічний пульс, найприроднішу із зон у методі художника (через спосіб нанесення фарби, отримання текстури) і не протистоїть безпосередній майстерності, вмінню.
«Континуум» знаходиться в межах традиційної виставки із картинами, набором звичних атрибутів, але разом із тим – це спроба проникнути на виставку іншим шляхом, не епатажно змітаючи все на шляху, а акуратно серфуючи проявляючи толерантність і спільність в галерейному середовищі.

Кружка Есмарха

Олег Сусленко

Віктор Мельничук

Михайлo Ходанич

Руслан Тремба

Iван Небесник

(2012)

одним з цих проявів є експозиція в музеї ідей (вул. валова) . звучить вона – три виміри . три просторових мовлення в одному посилі.

просимо до оглядання

подаємо експозиційні фото в двох частинах .

Drastycznym i skrajnym testem ludzkiego postrzegania czasu jest śmierć. Wydarzenie śmierci jest w każdym z tych porządków czymś zupełnie innym. Domański w swoich pracach eksperymentuje z ostatecznością końca. Eksponuje wyparte lub odrzucane ścinki materii poszukując opowiedzi na najważniejsze dla siebie pytanie: czy sztuka może być fizycznym przedłużeniem życia?” (galeria Awangarda, BWA Wrocław)

Здебільшого прислів’я та приказки сприймаються як сталий текстовий елемент. Ці фрази ми застосовуємо у розмові ніби автоматично – не візуалізуючи та не задумуючись. Наприклад, вислів «під три чорти». Я лише недавно зрозумів, що мова йде про чортів, та ще й трьох. Тобто мозок не намагається їх розшифрувати, а використовує як своєрідну константу. І від цього вони стають ще більш символічними. Тому мені було дуже несподівано й цікаво візуалізувати прислів’я і розглядати їх не лише як текст, але і як сюжет. А сюжети, як виявилося, можуть бути дивними та неоднозначними.

Приповідки – короткі притчі, а цей проект по своїй суті є ілюстраціями до них. Я намагався розглядати прислів’я як свого роду сценарій. Це не виключає його моральну складову, а навпаки – повинно підкреслювати ідейну значимість. Тобто картинка має слугувати доповненням до тексту і сприяти глибшому його осмисленню, а текст залишається основним елементом творення зображуваного.

Приповідки – один із найдавніших жанрів народної творчості. Це текстові символи, які передаються багато поколінь. Ми, наприклад, вживаємо ті самі вислови, які вживали наші предки багато століть тому, ще до появи писемності. Вони містять у собі елементи давнього світогляду, релігії та магії.

У наш час, як і в часи минулі, прислів’я та приказки є часто вживаними в мові незалежно від категорії населення, віку та соціального статусу. Не зважаючи на те, що ці фрази прийшли до нас із далекої давнини, вони не втрачають актуальності та змісту, бо є вичерпними стислими думками, які, до того ж, легко адаптуються, трансформуються та можуть набувати нового значення.

Андрій Хір, 2013

]]> http://artmedium.com.ua/archives/4213/feed 0 http://artmedium.com.ua/archives/4157 http://artmedium.com.ua/archives/4157#comments Fri, 31 May 2013 21:51:43 +0000 http://artmedium.com.ua/?p=4157

69 Reasons

You put Me on a pedestal and pull it away
You criticize my life you should be looking away
You’re stealing all my toys and then you ask me to play
You push me down the road and then you stand in my way
You quenching all my thirst and then you turn me to clay
Demanding tits and ass and then you tell me you’re gay

You’re taking off the bars but I’m not running away
You’re taking off the bars but I’m not running away

69 Reasons
I’ve got 69 Reasons….

You ask me have I seen it then you don’t give a damn,
You’ve jelly for a spine and then you think you’re the Man
My fingers in your wound but you don’t notice my hand
Protect the super thief and then you cut off my hand
Push me down the road and then stand in my way
Quenching all my thirst and then you turn me to clay
Demanding tits and ass and then you tell me your gay
You’re taking off the bars but I’m not running away
You’re taking off the bars but I’m not running away
I’m Damned I’m not running away…

I’m Damned I’m not running away…

I’ve got 69 reasons

I’m not running away

I’ve got 69 reasons

I’ve got 69 reasons

I’m not running away

I’m freezing…with 69 reasons

Carpet Burn

I sabotage causes with unseen forces
Little Mama weep and your babies I’ll keep
I’ve a house in the sun and one in the shade
And the boys on the run from the deals I’ve made
I’ve got a maybach car and that’s not joke
from the cleaners I’ve raped to the judges I poke
I’ve bought the WHO and the IMF
With Satan’s army on my left,

I’ll break your back for income tax
Informants whacked for Goldman Sachs
I left the judge with all you earn
And left you with a carpet burn
Your on your knees your here to earn
I’ve got you with the carpet burn

The Carpet Burn

I brought you here you’re here to earn
I left you with the carpet burn

Carpet Burn

Carpet Burn

Carpet Burn

I live a life of vat regret
I’ll jump on your grave whilst the paints still wet
Steal all I want from kids to sex
Got tits to fit and a new rolex
I’ll cut your throat for half a nickel the federal dollar or the golden sheckel…
Heavy Dollars in stiff little fingers
Shake my hand and the stink still lingers
Post your accounts to the russian firm
I’ll leave you with the carpet burn
You hear us scream you hear us squirm
You feel the heat as the carpet burns

I own the banks, I own the pope
I walked little saddam to his rope
I bought the who and the IMF
With satans army on my left
I bought you on your knees to earn
And left you with the carpet burn

The carpet burn

The carpet burn

The carpet burn

JACK BOOTS

Jack boot Jimmy walking down the street
Jack boot Homos walking down the street
Jack boot Lazarus walking down the street
Is that all you can eat buy one get one free

Jack Boots
Jack boots
Jack Boots
Jaccck Boots

Jack boot Homos walking down the street
Jack boot Homos walking down the street
Jack boot Neocons walking down the street
Is that all you can eat buy one get one free

Jack Boots
Jack boots
Jack Boots
Jaccck Boots

Jack Boots
Jack boots
Jack Boots
Jaccck Boots

Jack boot Jesus walking down the street
Jack boot Homos walking down the street
Jack boot Lazarus walking down the street
Is that all you can eat buy one get one free

Jack Boots
Jack boots
Jack Boots
Jaccck Boots

Jack Boots
Jack boots
Jack Boots
Jaccck Boots

Jack boot Trannies walking down the street
Jack boot Homos walking down the street
Jack boot Lazarus walking down the street
Is that all you can eat buy one get one free
lyrics by pia arber

album cover by alva bernadine

Вельми дивна, але доволі симптоматична виставка-жест розпочала свою роботу в галереї «Арт на мур» Івано-Франківського ТЦ «Бастіон». «МоЯ ТАЄМНИЦЯ» здивувала більшість відвідувачів вернісажу своєю провокативною ніжністю. Відсутність звичних мальованих чи фотографованих образів, чіткого асоціативного візуального ряду, надмір малочитабельних статистичних текстів витворювали драстичну порожнечу в залах де звикли бачити, ну якщо не кондовий фігуратив чи «прогресивну» абстракцію, солодкавий салонний портретизм чи «терапевтичну» графічність маніакального сюрреалізму, відвідувачі спостерігають матові типографські плівки А3 формату з надрукованими на них текстами CV митця, маніфестом та схемою експозиції. Це все? Пощо така зарозумілість? Здавалося, ера концептуального мистецтва давно канула в Лету і подібним ходом думок нікого не здивуєш і не зачепиш. А задекларовані художником навернення до понять довіри і відповідальності, хіба розсмішать обивателя. В часи, коли зраджувати, розводити, кидати стало нормою не те що життя, а державної політики та будь-якого притомного бізнесмена та добропорядного обивателя, говорити про «декоративні» християнські чесноти, хіба хитрий спосіб надурити вас ще раз. У чому ж тут мистецтво? Що можна купити з цієї виставки? І скільки воно вартує?

Яремак через статистичні таблиці звітує перед нами про пророблену ним більш як за двадцять років роботу художника-концептуаліста. Підсумовує створене. Перелік виставок, перелік перформансів, перелік нагород та відзнак. Він жартує? Звітуючись перед глядачем у дні свого п’ятдесятиліття, митець мовчки запитує у нас, чи ми так само плідно і динамічно розвивали свої смаки та інтелект, змінювалися духовно, цікавилися життям і мистецтвом, щоб зараз адекватно його розуміти і реагувати на артефакти. Стерильний, холодний мінімалістичний roomspace виставки нагадує лікарню. Або лабораторію. Клініка, одним словом. Нездоровість стану. Хворобливість ситуації в якій живемо.

Як сприймати сучасне мистецтво в країні де воно ніби і є, але ніхто не зауважує. Відсутність державних музеїв, галерей, нагород чи стипендій (за винятками, що підтверджують правило – Арсенал, ІПСМ) залишають його на маргінесах. Зрештою, як і мистецтво взагалі, в убогій країні. Та реакція перших глядачів виставки вселяє сподівання на краще. Пацієнт радше хворий, аніж мертвий. Найбільше обурених і невдоволених було серед колег по цеху. Найбільше зацікавлених – серед знайомої і незнайомої молоді – багато запитань, зауважень, спроб зрозуміти що це, щире бажання відвертого діалогу. Можливо, не все так кепсько в королівстві датськім?

Мирослав Яремак вже давно працює з темами, що провокують створення взаєморозуміння між митцем і соціумом, між творчим началом і прагматичністю побуту. «Альтернативний мер», «Ходить гарбуз по городу», «Вісім запитань до художника М.Яремака» та ін. – мистецькі акції, що досліджували місце художника в цьому світі, в цьому місті. Еnfant terrible, блазень, мудрець чи декоратор дійсності? Етика чи естетика, що важливіше сьогодні. Яка роль ідеології в таких вчинках? А яка ідея? «Навіщо поет в цей убогий час» питав колись Гьорделін.  Можливо, «МоЯ ТАЄМНИЦЯ» привідкриє для когось завісу перед невідомим.

Насамкінець, потрібно зауважити, що дана виставка є римейком однойменного проекту виконаного для Тижня актуального мистецтва у Львові в 2009 році.

Виставка працюватиме 12 днів по три години на день з присутністю автора. Можливі зміни в експозиції. Можливі зміни в концепції. Та, чи врятують художники світ від краси?

фото та текст Анатолій Звіжинський

Річард Волл  малює більше 50 років.

Народився в 1936 році , виріс у католицькій Північній Ірландії, яку він покинув у молодому віці .

Жив в Лондоні і за його межами .  Був моряком , мандрував світом ,- далі  навчався в художньому коледжі в Манчестері.

Потім, в 1972 році, (після мотоциклетної аварії ) він переїхав до Нової Зеландії, де розпочав новий цикл робіт. В яких відображаються особисті переживання  бурхливого сімейного життя , його  спротив соціальному імперіалізму , – несприняття  політики влади до «тубільців», будь то ірландці або маорі.

На початку 90-х,  він вирішив, що повинен повернутися до Ірландії і “робити те, що повинно обовязково бути зроблено” – почати кампанію , викласти особисті питання до «білої кістки”, до нинішніх політичних і релігійних еліт  Ірландії стосовно найбільш важливих питань  особистого буття людини , негативного впливу католицької церкви на процеси в ірландському суспільстві в цілому . Він називає  цей період -” місією“.

Зараз артист живе один, і продовжує малювати в горах Майо в Ірландії. Його котедж вміщує роботи всього його життя. Фільм вище, це стисла оповідка про його життя та роботи.

текст та фільм Ділан Берн (2012)

фото та текст Олекса Фурдіяк

Marcel Duchamp &JohnCage

артист даною серією  спроваджує нас в  новий ракурс , інший погляд на речі та процеси які вже здається набули статусу встояності , аксіомності й до прояву яких в розумінні та вживаності  є відношення буденне – само собою чинне . подразнення ж встояного найкращий каталізатор зсуву , коли вносячи в простір правки , оперуючи ними , висуваючись в рівень надбудов і надбудов користуються інструментарієм становлення якого не було однозначним , але спонукало зміну до сприйняття арту в цілому – первинне заперечення наррації провокує її зрощення в нових часових витках філософічних трактувань та практик , хоча тоді , в час  її відкидування та творення «нового світу» предметної безпредметності , в час маніфесту «ready-made» чи пошуків нових мов в музиці ці процеси набували сублімативних рис ,- інша пластична естетика як і новаторство в музиці ,  в своєму надпартитурнім звучанні зрештою безапеляційно вкрутилися і в сучасну візуальність , таким чином знаходячи можливість вести оповідь базово означену.

2

Фотофіксація скульптурних обєктів відбувалась в лабораторії-студії автора .  Кожна річ в цьому інтерєрному предметному нагромадженні має чітко відчуте місце простору.- незримі сили взаємовпливу-(відштовхування та притягування) зсували ці предмети , надавали їм нової координати , примирювали рівноважучи можливість оку різнити їх й тим часом цехувати як одне ціле  – довершене обєднання  , що звільнилось від свого тиску , від свого нутра . Їх сутність  не належить ужитковості чи естецтву – вона є в іншій екзистенційній площині – предмет переміг сам себе ,став надпредметом . Обєкти вийшли з цього середовища , ним народженні . В цьому просторі персональний нарратор веде свою оповідку устами самодостатності твору ( ) – це фабрика форми тіла звуку , слова – мови в лінійно-еволюційному розвитку вибудови середовища , й вибуху революційності пластики форми духу – коли з нічого( з пустоти ) народжується все –розуміння . При всій мімікрійності довколишності , адаптації  – елементарного чуттєводоречного виживання суспільного з його багатоголоссям , ця фабрика вишліфувала свою лапідарну мову , чітку й зрілу. Оповідка плине переконливо , окреслюючи синусоїдні оберти , набуваючись та надбудовуючись згідно конструктивістичній формулі утверджуючи авторську нерозривність звуку та форми . Слід зауважити , цей синтез включає  алеаторичні елементи як одні з складових в творах ,  партитурою яким є емпіричність процесу де досвід є іраціональним експериментом. Чи можемо ми відкинути момент випадковості процесу чи знехтувати школою оперуючи постмодерністичними набутками та означеннями , їх холодноіронічностями , – це було б несправедливо й претензійно . При всій діловитості постмодернізму він зберіг цехи віри в належне до споглядання -сприйняття  – хоча масковане й доведене частково в подачі до абсурдності й пихи . У нашому випадку твори не є симулякрами , що немають нічого спільного з буттям-процесом , це не імітованість пройденого шляху – це оповідка – ремінісценція , репліка  наповнена прихованих алюзій . Розвиваючись poziomo-pionowo композиція цієї наррації досягає позавимірної довершиності – час спрацював відсікаючи зайве , можливо первинне ефектне шумовиння (похідне -прагнення) знову ж таки відштовхуючись від межових чинників – попередньо можливо не завжди успішних чи бажаних , але завжди своїх з означення та колективного явного – підсвідомого.

титули

Слід звичайно говорити про етапність – роботи , що створені в дуже стислий проміжок 2013 року, групуючи , концентруючи в собі емоційночутливі згустки  ставлять певну фіксацію – марку в чергомову витку де починає дзвеніти пронизливо пікабіанський дзвоник побудки  . Зрештою ми зобовязані бути готовими , вправно розрізняти ту іншість й не ототожнюватись з написаним , відбулим – нам не слід зависати в часі  моделюючи квазі свою візуальність , адже  слова- мова з бігом набувають іншості , інтерпретуються при ніби сталому інструментарії візуального висловлення ,- відбувається умовно-часовий люфт , темна щілина поглинання впевненості знання – такий собі супрематичний колапс , що одразу ж стає сам предметом дослідження  . Іронія , самоіронія чинники , що є рятівним шансом здавалося б збаналізованих обставин , оперування якими , чутливість можливого , обємність вислову – реалії сучасся та горизонтів наступності . Назви робіт своєю акцентованістю відкривають двері в  світ  тильний , іноді конкретно-векторний , іноді доуявлений , але – « …Титули ті мали завдання скерувати думки глядача в інші , більш вербальні (літературні) шляхи…» писав Марсель Дюшан ніби абстрагуючись від предмету й визнаючи його вторинність , «не оригінальність». В нашому випадку це оригінальні  , викінчені праці з елементом«ready-made» де титул є одним з складових дискусії , а не фальшивим імформатором напрямку дези кожного поруху вільної особи…

від 23 березня до 6 квітня у галереї “Дзиґа” (Львів, вул.Вірменська) тривала експозиція проекту “Зріз Контекстної Присутності” . дія скінчилась – відсуваючись набік пропустила вперед експозицію художниці з харкова ( судячи з анонсування соціальностурбовані колажі ). ми не надармо зголошуємо цю обставину – між цими подіями існує (саме існує) комплексний з означення історично-культуральний звязок ,( сполучення неосмислене й непередбачуване ні одним  з дієвих осіб цієї мізансцени )- зустрічі похідних компонентів памяті , відголоску років важкої праці на ниві культивування словянства , його “месійності” з відчайдушним бажанням втиснути свою “таку безмежну духовність” в стилістично холодні набутки  артреального західного світу . Вступ ніби узагальнюючий. Однак необхідність такого узагальнення категорія нарративного трактування як єдино можливого в процесі балансування між заборонами , маркуванням та вільною оповідкою , що лиш спроваджує до остаточного відхилення критики -інструменту реаліста та ворога вільності звуку . Що нам робити з символами , з умовно замаскованими слідами індивідуального “обєктивізму” ? Переживати чуже пережите , пробувати в котрий раз запорпатись в чуже дитинство чи фобії творячи свої індивідуально-субєктивні правди , що в протиріччі одна одній шукають змісту присутності їх обох – знак , що закладається з підсвідомо егоїстичних побуджень важким каменем лягає в струмок обєктивізації процесу розмови ніби перечить легітимізації порозуміння кресових , антагонічнокультивовано означених мов. 

Виставка

«усе, що є людським, ми повинні дозволити собі висловити»- сказане Гансом Гадамером надзвичайно пасує до нашої теми,- експозиція проекту осмислено й ситуативно  навязувала висловлювання  декларовано поліфонічне-, хоча база перетину зацікавлень цих висловлювань була монополізована з чітко прописаними марками субєктивного розуміння викладу проекту ( як проявив час -відсутність потреби вільної оповідки або   зумовили демарші – зсуви, які найбільше тішать й вселяють  оптимізм). Все ж таки , артисти мали певний люфт вислову та можливість “вжитися” в запропонований образ, образ знайомого , друга , колеги , випадкового зустрічного відрізку- плину споминів запахів дотиків , жмутку спонукаючих до смутку думок минувшини ,- все , що поміщається в означення память , та посідає певну мову  відому лише їм . Ця мова є однією з безлічі відтінків універсальної  адаптованої , вжитої в місцеві реалії ,- знову ж таки за мудрою людиною Гадамером ( істина і метод )- відновлене , повернене з відчуження життя не є тим же самим життям початковим,- що має безпосередній вплив на мову опису чи оповідки. Друге питання -який інструментарій використовується , яким чином і в якому рівні володіється уникненням означення знаку – цього банального спокусника минувшини, спокуси контексту “сучасного” вислову ,-  вже відчуженого , а отже признаного допущеною естетично-схваленою візуальною мовою,- мовою якою дозволено спілкуватись на кресах , европизуючи словянство .

Всі та Павло Павлович

мовчання сфінкса набуває рис контрапункту , величавого стовпа в закутку експозиційного простору.  товстим фоліантом лягає , втискує здмухуючи пилюку років, безапеляційно означуючи круг недоступу . елементи формалізації , брутального привязування до теми ( сказати стилістично – сказати мягко) видурювання чутливості скляних музейних вітрин з дактилоскопічними відбитками ошелешених спостерігачів є лишень алюзією присутності цього самодостатнього приборкувача екранів . Це спроба змузеювати і є  аберацією бажаного – пес існує в проміжку від скрині до скрині і не більше. далі лиш мовчання та глибокі тіні тунелю.

пожовкле листя

“початок написаного нижче не буде вказаним”(з програмного тексту) – бажана потреба нескінечності брунькування виростання фотосинтезу тріпотіння опадання гниття  , листок як обєкт( знову повернення до символу) дослідження , насильна деструкція – в імя силуетності стилізованого . Суха гілка з пожовклим листям рефлексія прожитого в мить , з кавалками вражень розкиданих в просторі галереї з  відчайдушною спробою зліпити , втримати , надати рис неприсутніх , орбіти без центру тяги все умовно плинне . Холод кристалів солі вороже зберігає надану форму зневаги до всього живого – сухе дерево пластикові пуделка пусті слова з під руки панянки уроки композиції академізму присутність w przeszłości як мотивація .

Всі та Туріна

маленька незграбна фотографія при початку з часовою фіксацією – обєкт не був внесений до експозиції , відбув своє поза дверима , – вклякаючи незримо  . те що народилось в несподіваний спосіб , і є натхненним овочем тих довгих в переліку років( )в які зрештою спроваджувались  куратор інші автори та Стас Туріна .

2007 році працюючи в Івано-Франківському художньому музеї М. Джичка намалював посмертний портрет Віктора Мельника, мистецтвознавця, ідейного натхненника експозиції сакрального мистецтва Галичини і мого хорошого приятеля. Вже в тому портреті художник застосував прийоми та елементи, що він використовує і тепер – чітка, холодна графічність рисунку, надуманість композиції, умовність колористичної палітри, використання допоміжної символіки, написів чи пов’язаних з внутрішньою ідеологією героя предметів. Для створення портрету використовувалася фотографія з відкриття постійної музейної експозиції «Сакральне мистецтво Галичини XV-XX ст.» від 18 серпня 1993 р. з одним з найцінніших артефактів музейної колекції «Розп’яття з пристоячими» сер. XVI ст. із с. Грабівка що на Рожнятівщині (і мабуть, крім цього фото, художником була використана ще якась пізніша світлина з В.Мельником). Тоді цей портрет викликав у мене несприйняття. Він породжував протиріччя. В житті Віктор був не таким, був не схожим на портретованого. Та чим більше минає часу, чим примарнішими стають у пам’яті деталі стосунків, тим призвичаюєшся до образу створеного художником. Стає зрозуміло, якщо колись комусь доведеться досліджувати праці Мельника, вивчати його життєвий шлях, то його образ швидше творитимуть з цього портрета, або з нечисленних фото випадкового характеру, чи з текстів і книжок, що залишилися по ньому (чи буде хтось-колись дошумовуватися схожості портретованих з тим якими вони були в житті?)

Отож, навіщо портрет? Можна пригадати незрівняного Платона Білецького: «Портрет незалежно від його призначення слугує справі самоутвердження, самоідентифікації людської особистості і ширше – громадської групи, що заявляє на даному етапі історії про свої достоїнства та права» (Платон Белецкий. Украинская портретная живопись XVII-XVIII веков).

А ще, якщо ми вже заговорили про художній музей в Івано-Франківську, пригадаємо незвичну ікону з Колегіати, де тепер розміщується храм мистецтва. «В бароковому ансамблі монументально-декоративного оздоблення Колегіати роль головного «програмного» твору виконувала центральна вівтарна композиція на полотні «Непорочне Зачаття Діви Марії», створена біля 1737 р. (тепер міститься в костьолі «на Гірці» у польському м. Ополє). Представлений в іпостасі «митця» Бог-Отець малює у ній звичайним пензлем картину з Дівою Марією. Знизу цю «картину в картині» підтримують Йоаким та Анна – батьки Богородиці. Небокрай замикається краєвидом, що нагадує Карпати. Сюжетна схема фокусується у трьох рівнях: верхньому (теургічний акт творення); середньому (ідея Боговтілення та символіка Небесної церкви в образі Марії) та нижньому (земний світ). Другий завуальований план композиції приховує фундаторські амбіції ктиторів Колегіати. Отже зовсім не випадково образи батьків Марії наділені тут суб’єктивними портретними характеристиками в традиціях «сарматських» парсун XVII-XVIII ст.» (Віктор Мельник. Сакральне мистецтво Галичини XV-XX ст. в експозиції Івано-Франківського художнього музею).

Свідомо чи ні Микола Джичка продовжує традиції малярства, що були закладені ще при творенні і розбудові Станіславова його засновниками. При цьому спостерігаємо і новітні тенденції, що сміливо вводить у мистецький обіг художник. Перш за все, портрети створюються не на замовлення, а за власним вибором портретованих митцем. Це його друзі, колеги, знайомі які формують, на його думку, теперішній genius loci міста. Відповідно, художник не скований жорсткими канонами чи вимогами, а отже самостійно творить іконографію згідно котрої розкриває характери портретованих. На відміну від релігійної метафізичності сакрального живопису чи пафосності парадного портрету, майже у всіх роботах, про котрі ми ведемо мову, присутня нотка іронії чи грайливості, елемент що приховано-ненав’язливо вказує на зв’язки портретованого з соціумом. Метафорична символіка, що супроводжує майже кожну роботу, заміняє аристократичну геральдику барокових парсун.

У Анатолія Звіжинського (Макдональдс на маргінезах) – це МакДоналдс (іронічна назва місцевого Інституту мистецтв) та Маргінеси (чомусь написані, як Маргінези), незалежна галерея сучасного мистецтва котрою він опікувався. Мабуть у цьому має прочитуватись протиставлення офіційної зашкарублої школи і новітніх митецьких пошуків. Іронічно невпевнена усмішка і погляд повз об’єкт говорять про невизначеність. Що слугуватиме рятувальним колом?
В Яреми Стецика (Лицар кольору) – лінійка спрямована вгору, в майбутнє, а прищурене око художника- дизайнера намагається якомога точніше відслідкувати напрямок розвою. Бути на вістрі. Одразу пригадуються пленери, фестивалі «Вгору серця», а «Говорить Івано-Франківськ» нагадує про  позивні місцевого радіо, гіт «Перкалаби», і культову каварню біля Ратуші, та ще багато інших проектів придуманих, і втілених невгамовним Яремою. Складні, різноманітні фактури фону демонструють широту фантазії портретованого щодо власних малярських експериментів. Герой приміряється до нового задуму. Отже, далі буде.

У Любці Чернікової (Квітуча містика) – несподіване місцезнаходження малярських пензликів у зачісці (мода майже по-японськи) та різнокольорові клубки ниток у кошику, що нагадують палітру художника і слугують живописною підтримкою барвистій еспано-циганської хустині накинутої на плече протистоять темряві тла, настороженому поглядові, дещо затиснутій позі дизайнерки одягу, а в даному випадку, моделі. Таємнича глибина майже монохромного фону та еротична оголеність жіночого плеча вибудовують ще одну бінарну опозицію, примиренням для котрої слугує одяг.
В портреті Болеслава Полнара (Слона за досягнення) – репрезентація іграшкового артефакту сперечається зі вченою серйозністю, та навіть пафосністю виразу героя. Сухе письмо, локальність колориту розбиваються об м’яку, невимушену посмішку мудрого літнього чоловіка. Будьте простішими, станьте дітьми…

В той же час портрет доньки художника (Катрусині сни) дещо випадає з цієї серії портретів. Малу дитину важко впіймати і прив’язати до певного стереотипного образу. Тут відсутні тексти, підтексти, образ подвоюється, виходить за межі логічного. За допомогою сюрреалізму й абстракції простіше ілюструвати підсвідоме, малювати сни.
У Наталки Голомідової (А що там?) – гра з газетним лого і домашньою прив’язаністю до таємничих тварин – котів, ніби розділяє/об’єднує образ знаної журналістки зі спокійною приватною атмосферою хатнього спокою, тиші (подушка, шкарпетки, чай, ледь застебнута блузка) і роботи (ручка і напружена уважність погляду говорять про народження нового сюжету).
В портреті дружини (Генерал повітряних сил) – парадний костюм та паруючий в повітрі кашкет офіцера Люфтваффе слугують текстуальним фоновим відтіненням для самовпевнено-самозакоханого образу зберігача/володаря сімейного вогнища родини художника. Руки-крила художника, що з’являються з поза рами картини і підтримують головний убір льотчика слугують надійним захистом. Своїм жестом правої руки, Галя, як жінка привертає увагу і на цінності матеріальні, й на їх красу, пошуком котрої усе життя переймаються митці.

У всіх цих посилах простежується відверта, неприхована наративність живописних студій, літературна канва превалює над концептуальним дискурсом, а отже про кожну роботу можна ще довго говорити. Це підкріплюється нарочито бароковими назвами робіт. Поза тим, майстерно прописана фактура матеріалів одягу, ван дейківська увага до кистей рук портретованих, вміле об’ємне моделювання облич не може не викликати захоплення глядача. Міцний, впевнений рисунок передує усьому. Фігури посаджені на його каркас міцно і в той же час невимушено. В цьому і приховується своєрідна майстерність – перед усім художник досягає декоративних ефектів, що підкріплюються невибагливою, притишеною жестикуляцією портретованих.
Портрет Юрія Боринця (Дитяча суворість) один з найцікавіших щодо колористичного вирішення та композиційного лаконізму. Образ молодого художника подано у вигляді замисленого мудреця-філософа, з поглядом спрямованим на глядача і в той же час ніби крізь нього. Цим самим створюється поле для своєрідної гри портретованого з глядачем, ми стаємо свідками фрагменту розмови художника з портретованим, а звідси виникає діалог художника з глядачем. Розхлябане живописне тло з аляповатими буквами «Б.Ю.» ніби цитує «розхристаний» живопис Боринця, що завжди підкреслюється виразними сигнатурами. Як на мене, це один кращих живописних портретів серії,  колеги по фаху, хорошого друга ще з часів навчанні в інституті та одного з найцікавіших художників нового покоління.

Американський критик мистецтва Дональд Кашпіт (Donald Kuspit) на початках нового століття ввів у науковий обіг поняття «Нові Старі Майстри» (New Old Masters), тим самим підвівши риску під феєричною і спекулятивною епохою постмодернізму в мистецтві Заходу і початком утвердження новітньої естетики, що апелює до класичного, ремісничо-міцного,  матеріального відтворення і новітнього формотворення. «Тепер, коли мистецтво модерну упредметнило само себе, коли «нове» стало «нео», як пишуть деякі теоретики, час повернутися до традиційного мистецтва. Повертаємося не безсвідомо, не безмістовно, не механічно, але творячи з фантазією; в такий спосіб, котрий навертає справедливе, бо давнє мистецтво завжди приховує свіжість і завжди залишається актуальним для сучасного життя» (Дональд Кашпіт. Нові Старі Майстри: Чому зараз?). Творчість Миколи Джички (незважаючи на те, що він не знайомий з цією теорією) органічно вписується в декларовані Д. Кашпітом постулати нової течії, а впевнено набрані оберти продукування цієї серії, говорять про очікувано швидку з’яву нових персонажів його робіт, героїв сучасності і творців повсякдення. Відображаючи сьогодення – пишемо історію.

юрій яремчук – сопрано-саксофон , бас-кларнет.
fred lonberh-holm  – віолончель електрична.
ігор гнидин – перкусія.

текст та фото Олекса Фурдіяк

У новому проекті Антона Логова – переосмислення явища Символу, від логотипів торгових марок до сакральної символіки. У першій частині проекту художник розмірковує про бренди, майстерно вписуючи елементи масової культури споживання в мистецтво, працюючи з художньою складовою бренду. Винесений за рамки “продукту” і реклами, в абсолютно непобутовий контекст, бренд “очищується”, відбувається “розбрендення” символу. Інша частина проекту досліджує головний сакральний символ християнства – хрест, що ставить крапку на нескінченній низці знаків сучасної епохи.

Apex predators are predators with no predators of their own, residing at the top of their food chain.

Materials: Jimmi Choo Empire Shoes, Size UK6, 500 teeth dentures.

• www.fantichandyoung.co.uk

текст та фото олекса фурдіяк

10 лютого 2013 в галереї “арт на мур” (провулок фортечний 1 в івано-франківську) о14.00 відкрилась виставка  графіки влодкауфмана  “риботерапія” . в певному часі автор показав також програмний перфоманс . інсталяція графіки триватиме місяць. куратор ірина гаймус .

фото юрій бакай

Сонце бідних

Р.Е.П.

/Арт-центр Я Галерея  у Дніпропетровську/

22.01 – 07.03.2013

Ксенія Гнилицька/ Нікіта Кадан/ Жанна Кадирова/ Володимир Кузнєцов/ Лада Наконечна/ Леся Хоменко

Із самого початку спільної діяльності наприкінці 2004 року група Р.Е.П. зверталася до діагностики стану українського суспільства. Сферами інтересу художників були майданні «демократичні ритуали» Помаранчевої революції та соціальна апатія наступного періоду, патріотична офіціозна репрезентація та «сліпі зони» виживання зубожілих громадян, трудова міграція та продаж землі, одночасне прагнення до культурної самоізоляції і бажання поверхово зімітувати найкращі «світові досягнення».

Намагаючись виявити у численних відеороботах, вуличних акціях, інсталяціях, перфоменсах, настінних розписах, реалізованих художниками за останні вісім років, якусь спільну рису – вектор, на який нанизуються різноманітні форми – ми знаходимо повторюваний акт розривання пострадянської декорації. Ця декорація – Потьомкінське село, Євроремонт, «подарунки» влади й капіталу суспільству – вирізняється крайньою нестійкістю, економією на несучих конструкціях, короткочасністю існування. Невідповідність репрезентації і споду стає ключовою характеристикою українського життя.

Якщо ж говорити про метод, котрий поєднує роботи групи різних років, то, окрім колективного авторства й відходу від будь-яких форм персоналізації вкладу кожного з учасників у спільну роботу, більшість проектів Р.Е.П. мають серіальний характер. Такі проекти як «Патріотизм», «Медіатори», «Євроремонт», тягнуться через роки, послідовно реалізуються у безлічі частин-випусків у різних країнах. Ця фундаментальність, довгостроковість, акцентована програмність, у певному сенсі протистоїть «євроремонтній» позаісторичності умов, створених залежним, наздоганяючим розвитком українського суспільства, а відповідно, й культурно-мистецької ситуації.

Виставка «Сонце бідних» включає документацію акцій та відеороботи 2005-2012 років, а також нові інсталяції, створені спеціально для Дніпропетровська. Значною мірою виставка інспірована ситуацією самого міста, де впадають у вічі розриви між публічним простором, що руйнується, і енергійно-амбітними приватними ініціативами, між тріщинами, що заповнюються сміттям, пустотами спільно-«нічийного» і сяючими «подарунками місту» від процвітаючих громадян – міста, де багатство оспорює у бідності саме право на видимість, перебуваючи при цьому в найближчому сусідстві.

Арт-центр Я Галерея  у Дніпропетровську, Гусенка, 17,

У «Дзизі» виставка Стаса Туріни – патики , ящики з ябками , муха дрозофіла та її родина , пастки для цієї родини , лави , коци потерті з виразним ароматом розлогості сільських маєтків , уявні сіна ,  дивні амнезійні списки баняки путні збірник води зрюдло бактерій , календарик зерно вічності в черговому особистісному ностальгічному сентименті . тут публіка то екран пустий й не потрібний . можливо автор не є ним і автором має декларуватись особа якій є присвята – тоді алюзії зайві ,- первинне джерело “натхнення” , подразнення і є правдивим екраном та адресатом в всепоглинаюче екзистенційне спровадження як стан , в протиріччя предметно-речового екстазу…

Video installation – a subliminal propaganda film that skewers signs, symbols, sound, words, images into a dystopian clockwork orange assault. The work questions historical interpretations of information and misinformation.

2013

The Sequence according to: prussian7, ProtoNorse, brakeLaw.