У цьому ракурсі неясною залишається також позиція глядача. NO NAME не витримує милування об’єктами, більше того – він його заперечує. Гламурне і натягнуте СМАКування естетики тут відсутнє, воно поступається голому формалізмові технічного виконання: підрамник, натягнуте, проклеєне і заґрунтоване полотно, білила – мінімалістична база для того, що ми називаємо «роботою», «полотном» NO NAME художника, синонімами артефакту.”(NO NAME.роман ганкевич)…. зрілий текст зрілого мистецтвознавця , що візуалізувався зрілим художником…гідна робота….декларація – протест ,- та апель в нікуди , в пустоту , в світ панування “бабла” , де лагідними методами нівілюються , зводяться нанівець найсвітліші пориви . про це всі знають , відчувають присутність почвари “реальності” . все закінчується банальним – Скільки це коштує? власне – найсуворіше та найсуттєвіше запитання яке поділяє життя твору та його автора (відкритого чи прихованого) до і після -, як варіант залишається співжити в цій реальності принаймі гідно… завжди присутність спокуси буде як  і будуть  пошановувачі себе в арті з обох сторін, будуть торги “реальних цін” , мідні рури та шампана , банки артефактів і грошей, та арт , що  біля “грошей” , обслуговуючи їх  “гордо” тримаючи голову , “надбаність”  імітується успішністю з гнилим нутром ітд ітд та хіба це заради пихи і чи захланність робить справу…

 «NO NAME»

Минулого року на мистецькому ярмарку Art Miami скляну шафу наповнену хірургічними причандалами у «виконанні» Демієна Хьорста було продано майже 2,5 мільйони доларів, інші топові імена сучасного арт-ринку йшли з молотка за сумами з п’ятьма, а подекуди і з шістьма нулями. Цього року на шпальтах, звиняйте на блогах, українських онлайнових арт-журналів з’явилися оди і дифірамби ярмаркам, як здоровій альтернативі аукціонів. Український арт-бомонд тепер активно обговорює цю тему, проте, незважаючи на знамениті імена, прикладені до цих робіт та незалежно від їх артистичної цінності кожен свідомий спостерігач негайно задався питанням: «Табуретка, за півмільйона доларів? Давайдосвіданія!!!» Чому ж до холери мистецтво таке дороге?

Катерина та Валерій Кузнєцови, НАЗЕМНЕ, Епізод сьомий, колекція Багатоклітинні, 2012, дерево, пластик, метал, люмінісцентна лампа

«Докрашу завтра», за зізнанням авторів, є метафорою сьогоденного існування людини на межі між «минулим» і «майбутнім», «юністю» і «зрілістю». Бажаний стан незавершеності, молодості й легковажності натикається на жорстку вимогу «бути відповідальним» – перед результатами «вчиненого вчора». У проекті вимальовується декілька ситуацій – «це зародження нових багатоклітинних організмів, які рухаються і поглинають… І залишки сьогоднішнього дня – вечір, потім ніч, сновидіння …- і те, яким воно може бути «завтра». Ситуація незавершеності констатується у назві проекту «Докрашу завтра», вимагаючи не аналітичного сприйняття, а саме «переживання» моментів дійсності в просторі.

Арт-центр Я Галерея представляє фотопроект

ПОТІК . Валентин Бо / Іван Чернічкін / Марія Войнова / Юрій Салабай

Валентин Бо, БЕЗ НАЗВИ, 2011, c-print, дібонд, 50х33

«Люди, коти, квіти й сміття – в будинку або на вулиці – голі, білі й сірі, свіжі або, як зазвичай, на цвинтарі… позавчорашній обід на сніданок, машина без коліс приїхала, стоїть, сутінки, калюжа у ванній, море трави… бачиш?
Безглузді спостереження, фрагменти побуту, оточення чотирьох людей зі спільними інтересами.
Point and shoot, навести й зняти. Без кінцевої мети і прив’язки до «контексту».
Учасники проекту не вибирали тему, а пустили в один потік особисті, інтимні, емоційні взаємини й несподівані моменти повсякденного життя, події, спостереження. І в цьому потоці неможливо однозначно відповісти, яка фотографія цікавіша – вивірена чи випадкова.

Юрій Салабай, БЕЗ НАЗВИ, 2011, c-print, дібонд, 50х33

Іван Чернічкін, БЕЗ НАЗВИ, 2004, c-print, дібонд, 50х33

Ні більше, ні менше. Ось чим є молода фотографія сьогодні. Утішно простежувати, як змінюється, зміщується фокус погляду поколінь. У цьому все менше і менше соціального пафосу, «великих тем» і повчальності. Виявляється, немає межі фрагментарності погляду, звуження фокусу, перемоги «вихопленої» з контексту деталі – від меншого до ще меншого: світ продовжує ділитися далі на фрагменти й фрактали – це пророцтво Бодріяра сьогодні справджується на всі сто. В об’єкті зображення все частіше з’являється і проявляється «лушпиння» життя. Дрібне, незначне, повсякденне, що витікає, як пісок крізь пальці. Життя складається з дрібниць, побачених ковзним і пустим поглядом того, хто проходить повз. Валентин Бо, Іван Чернічкін, Марія Войнова, Юрій Салабай у проекті ПОТІК спостерігають його, але не втручаються. Точніше, спостерігають не затим, щоб втрутитися, але, як кажуть, «від нічого робити». Не переслідуючи далекосяжної мети соціального «піару» чи «анти піару», а просто фіксуючи, констатуючи факт. Не те, щоб холодно чи аналітично, намагаючись зрозуміти і розкласти по складових, – ні, це зовсім інший, млосно-ледачий, потоковий погляд…

Вікторія Бурлака

The ‘Apex Predator Shoes,’ a pair of Oxfords designed by a British fine art duo, are complete with 1500 dentures on the soles.

These shoes bite.

Fine art duo Fantich & Young list the shoes on their website with the killer description that “Apex predators are predators with no predators of their own, residing at the top of their food chain.”

The shoes pair perfectly with the ‘Predator Suit’ made of human hair and glass eyes.

 

The viral success of Apex Predator allowed the work of fine artists fantich&young to catch the attention of design, fashion, technological, medical and counter culture web zines that then crossed over to mainstream media that included NBC Washington, New York Daily News, Metro Ru and ABC Good Morning America. These traditional Oxford shoes whose soles are decked out with over 1000 denture teeth remind one of Meret Oppenheim Object in their subversive skewered surrealism. They share a creative dialogue with Modern Flint by the design duo Ami Drach and Dov Ganchrow in an amalgamation of the contemporary and the primeval.

 

The art practice of fantich&young address’s parallels between social evolution and evolution in the natural world. Nature as model or nature as a threat. Apex Predator was inspired by Charles Darwin’s theory of evolution and natural selection and then subverting this with supernatural elements of pagan rites and ceremonial rituals. The concepts of nature and super-nature and viewing nature as model or viewing nature as a threat are instilled in their work. Fantich and Young view this process as Darwinian Voodoo, in terms of the logic and belief systems evident in science and magic this is contradiction, but contradictions create tensions and tensions create creativity and as artists they look for creative tension. The shoes were chosen for their style and size; the shoes reflect aspects of the political philosophy (“survival of the fittest”) of Herbert Spencer’s Social Darwinism and the financially related Economic Darwinism theory. Apex Predator was created in 2010 in response to 2008 financial crisis. The work was created as a Fine Art sculpture in 2010 that accompanied a Savile Row hand made suit that was made of human hair, glass eyeballs, bones and a canine denture teeth.

 

• Read more: http://www.nydailynews.com/life-style/fashion/fang-footwear-shoes-teeth-soles-article-1.1192331#ixzz2APyinjIp
• View the Washington Post interview with the artists fantich&young: ‘Artists make clothes from teeth, hair’ 
• www.fantichandyoung.co.uk

 

У давні часи італійці казали, що «ілюзії – це багатство бідних». Вони ж дали світові надзвичайно високе мистецтво, напрочуд витончене у своїй ілюзійності та вітальності.

Слова, як і люди, з віком розбухають значеннями і тлумаченнями, набувають нових репрезентацій. Зі значенням омани, «ілюзія» потрапила з латині у французьку мову. В другій половині ХІХ сторіччя у Франції вже словом «ілюзіон» називали накидку з кружева або тюлі. Пізніше під «ілюзіоном» переховувалося явище, яке ми сьогодні називаємо кінематографом.

Цитати, яких не обійти: «Мистецтво – це відточена ілюзія, гіперболічне дзеркало». […] «Ілюзії пов’язані з секретом, таємницею. Твори, позбавлені таємниці і здатності породжувати ілюзії, – приречені на фіктивне існування, на візуальну ефемерність, приречені бути рекламою самих себе». ( Бодріяр, зі статті «Естетика утрати ілюзій» ).

Сучасні художники взяли на себе багато місій. Хтось деміург, хтось шаман, хтось ревний критик капіталізму і захисник знедолених, хтось витончений декоратор, інсталятор, хтось навіювач снів і еротичних візій, хтось брендовий салонний мазило чи маніпулятор масових смаків. Про ролеві ігри художників і результати їхньої діяльності написано томи. Як наслідок, мистецтву приписують занадто багато з того, на що воно дійсно здатне. Так чи інакше усі мають справу з ілюзіями. Як з власними, так і з чужими.

Я не вірю у так зване соціальне, політичне, суспільно-корисне, тобто – мистецтво з прикметником. Художник може проводити певну політичну діяльність, але це вже інше поле. Політика – це ж лише «мистецтво можливого». Якщо створене художником є мистецтвом, воно завжди буде і соціальним, і політичним. Ніколи невідомо, яким чином проявить себе у різних контекстах той чи інший твір.

Довкола нас щодня масово, у промисловий спосіб, продукуються образи, створені методом поверхневого синтезу мистецтв. Технічні можливості дозволяють легко маніпулювати таким поняттям, як художня форма. Сотні і сотні тисяч візуальних образів, на які ведуться маси, які красиво завуальовують оточуючий світ. Водночас ніхто на заперечить того, що зовнішній світ із префіксом «гіпер», творений численними медіями, все одно є хаотичний і фрагментарний.

Художник може вихопити цілісність світу лише з певної точки зору у певному світлі. І це світло раптове і короткочасне, як спалах блискавки. Іншого не дано. Неможливо схопити об’єкт тотально, це не людська справа. Для присутності магічного достатньо одного виміру. Живопис – тонка матерія, надто тонка для однозначних трактувань. До нього не надто пасує слово «проект», первинне значення якого з латині «кинутий уперед». Кинуте уперед дзеркало швидше за усе розіб’ється.

В ситуації постмодернізму складається враження, що з ілюзіями покінчено, іронія і скепсис перемогли, нічого справжнього нема, а якщо тобі щось таке бачиться, то це чергова твоя ілюзія. Проте виявилося, що в постмодерні людина потрапляє в пастку мегаілюзії, вважаючи, що ставлячи щось під сумнів і над чимось хихочучи, вона нібито звільняється від омани, стає вільною. Несподівано виявляється, що таке звільнення – це шлях до нестерпної самотності, порожнечі, зневіри у будь-яких формах соціалізації. Людина не може без «омани». Ця річ настільки первісна, як ландшафти, що оточують нас і оточували наших предків багато тисяч років тому. Їхня структура незмінна, просто на поверхні понаскладали багато великих скляних і бетонних коробочок. Інакше людина просто опиняється глибоко самотньою серед мільйонів собі подібних, а навколо лише «холодне зоряне небо над головою».

Ілюзійність повсюди. Дони ХХХуани шепочуть на вушка жінкам лоскотливі слівця. Ті не вірять, але ведуться. Найуспішніші політики використовують ілюзії у грі з масами. Якщо поглянути на твори, що витримують у двобої з часом, хоча б 50-річної давності, то насамперед у свідомість западають ті, що ілюзійні. Просто розумні, документальні роботи здебільшого потрапляють на полиці архіву. Парадоксально, але уже багато сотень років художникам за допомогою ілюзійності вдається виривати у простору правду про світ. Ілюзії лежать в основі цілих культур та цивілізацій, маючи неймовірну здатність до матеріалізації. Те, що на початку ХХ століття могло виглядати, як «обмани» фантастів, наприкінці цього ж століття вже було дійсністю. Ті, хто заявляють, що абсолютно позбавлені ілюзій, – або не до кінця правдиві, або ж перебувають в полоні обману, який парадоксально можна назвати «ілюзія втрати ілюзій».

Зрештою, чому ми інколи не можемо зрозуміти ірраціональні вчинки здавалося б розумних, просунутих, досвідчених, раціональних людей? Що керує ними в момент неочікуваних, парадоксальних діянь?

«Обман» – не просто частка, це велика частина людської природи, – природи загалом. Ми позбуваємося ілюзій лише тоді, коли закінчуємо земне життя. Можливо окремі, дуже наполегливі особистості, втрачають ілюзії, переходячи у стан надлюдини. Але водночас вони самі стають тотальною ілюзією. Художнику залишається лише це бачити і пам’ятати, що ілюзії є надто сильною дійсністю. Він може актуалізувати будь-які «обмани», може розвінчати практично усі ілюзії, за винятком власних.

Ростислав Котерлін

Юрій Яремчук    (Львів)

Ігор Слободян    (Львів)

Олег Воронко     (Лондон)

Олекса Фурдіяк   (Львів)

ЕКСЦЕС  |||   анонсує тему року , що звучить – ЕКСЦЕС ,  та запрошує авторів до представлення своїх робіт , текстів ,  декларацій , авторських тлумачень тощо -, які видаються гідними до оприлюднення…  Просимо до контакту через рубрику ІНФО

( фото Юрій Бакай )

Існує певний універсальний простір, в якому кожна людина якусь частину життя проводить, де без різниці, в якій ти географічній точці і часами навіть без різниці, хто ти. [Яна Фірсенкова, 2010].

 «Я почав знімати “Універсальні Простори” як складну історію про самотність, як пафосну і безнадійну спробу розкрити цю одвічну гамлетівську тему. Про якусь абстрактну і космічну самотність, якоїсь усередненої людини, у якомусь усередненому сучасному світі. А зняв про себе. Приходьте на мене подивитися у львівську галерею “Дзиґа” у чистий космічний четвер 12 квітня о 17.00».

Костя Смолянінов

ГМО  Сьогодні усі хочуть, щоб було «БЕЗ ГМО».

Принаймні упаковки продуктів харчування рясніють таким маркуванням.

Проект ГМО – цілком інша історія, хоча абревіатура викликає однозначну асоціацію.

ГЕРМЕТИЧНО МАРГІНАЛІЗОВАНА ОБРАЗОТВОРЧІСТЬ – до такого єдиного чинника можна звести мистецькі реалізації художників з Івано-Франківська.

Станіслав (автентична назва Івано-Франківська до 1962 р.) проектувався і будувався як ідеальне місто-фортеця. Географічне положення та базова ідея зумовили те, що місто і в радянський період було закритим військовим стратегічним центром, забороненим для в’їзду іноземцям. Закритість, ізоляція, герметизм істотно позначилися пізніше на художньому процесі. Цей герметизм жодним чином не стосується окультних практик чи якихось масонських лож. Йдеться передусім про заборону чужих впливів. Дозволеними були лише соцреалізм, вторинного розливу, народні промисли та декоративно-прикладне мистецтво (зараз гордо іменоване дизайном). У цьому обмеженому середовищі не було жодних передумов для творення традицій,  виникнення школи (подібної до закарпатської, львівської чи одеської), з’яви несподіванок.

Ситуація суттєво почала змінюватися в часи «пєрєстройкі», а особливо з 1989 року, коли в Івано-Франківську з великим успіхом пройшла перша міжнародна бієнале мистецтва «Імпреза». Згодом були «Імпреза 91», «Імпреза 93», «Імпреза 95», «Імпреза 97». Ці виставки якісно розворушили місцевий художній ландшафт, оскільки представляли модерне мистецтво дуже високого рівня з більш ніж 40-ка країн фактично з усіх куточків земної кулі. Водночас поряд з офіційною, респектабельною, причесаною «Імпрезою» почали проходити альтернативні виставки, акції та навіть почав видаватися мистецький альманах. Це стало потужним імпульсом для розвитку у місті актуального мистецтва. Але, як засвідчив час, це були герметичні (швидше для місцевої публіки), самодостатні (замкнуті на вузькому середовищі споживачів), космополітичні (багато з них вперше демонстровано за кордоном) проекти. Ми мовби стояли обабіч процесів, що проходили в Україні. Залишалися сторонніми.

Спостерігачами.

Критиками.

Ця відстороненість не була обрана нами за тактику. Це не було хитромудрою стратегією. Так сталося. Тому ми сміливо можемо говорити тепер, що ситуація котру ми переживаємо є віддзеркаленням більш масштабнішої – місця укрсучмистецтва в світі. Герметизм, маргінальність і зрештою провінційність притаманні майже усьому створеному в Україні. Поодинокі приклади, що заперечують це, лишень підкреслюють даний стан речей.

Але герметизм дав нам і позитивні результати.

Насамперед автентичність.

Мистецтво, представлене в проекті ГМО, попри рефлексивність, інколи пафосність, або суб’єктивність може заповнити актуальні лакуни у ще молодій історії сучасного українського мистецтва. Через нього ми пропонуємо іншим учасникам артперегонів подивитися на себе з позиції «іншого», глядачам ознайомитися з маловідомими іменами, критикам покритикувати такий стан речей…

Олекса Фурдіяк.

Соціальний експеримент, який експлуатує інстинкти людини з метою отримання бажаного ефекту аудиторії. Дана робота реагує на метод управління суспільствoм шляхом залякування і насильствa.

Проект симулює витiк побутового газу методом наповнювання приміщення запахом етилмеркаптану.

(етилмеркаптан – природня речовина , що широко використовується як одорант для природного газу).

Старіння – це функція часу, його не можна зупинити. Старість і смерть – неминучі. Тільки з роками приходить реальне розуміння неможливості двічі вступити в ту саму ріку. Те що колись було легким, драйвовим і здавалось нескінченим, енергія що перла назовні, ідеї, концепти з часом приходить все важче і важче, і вражає все менше і менше. І ти зовсім не стаєш мудрішим. Навпаки, ніби розпорошуєш набуте, тупієш. З’являються хвороби. Чуєш вже не так гостро, бачиш вже не так глибоко, кількість зубів вже не відповідає ліміту відведеному природою. На зміну одним страхам приходять нові, маразматичніші. Починаєш боятися щоб з тебе не сміялися (ти ж для когось авторитет), боїшся не відстати. Від чого? Інколи намагаєшся зрозуміти про що було життя. Намарно. Сумуєш.

Римський філософ Теренцій Публій вперше висловив думку, що «старість – хвороба», а Сенека підкреслив, що старість – «невиліковна хвороба». Гален був переконаний, що старість – це не хвороба, а особливий стан організму і в той же час це не здоров’я, характерне для молодості. Він розміщував старість на півдорозі між хворобою і здоров’ям. Френсіс Бекон вважав, що старість представляє собою хворобу яку можна лікувати.

Так, старість у першу чергу асоціюється з хворобами. Але хворобливий стан надає людині можливості усвідомленіше віднестися до свого тіла, прислухатися до нього, а через нього замислитися що поза ним, поза матерією, про вічне, одним словом. І тут на допомогу приходять діти. Коли бачиш їх безпосередність і радість розумієш, що десь колись щось проїбав, щось пішло не так, і ти, так і не пізнав щастя життя, яким би розумним не видавався сам собі.

На схилі літ люди рідше переживають радість здивування, багато з них втрачає почуття гумору, інтерес, допитливість. Вони часто відчувають тривогу, пов’язану з очікуванням смерті, з хворобами, самотністю, фізичною неспроможністю. Їхня тривога, як правило, не має конкретної причини. У ній страх поєднується з гнівом, почуттям вини, соромом. Хворі, частіш за все далекі від просвітлення, жалість до себе любимого поглинає можливості поспостерігати за собою уважніше. Нам тільки здається, що ми себе знаємо, та запитання лікаря застають нас зненацька. Зрештою, слабує переважна більшість населення, але намагається приховувати це занятістю, або тим що так має бути.

Старі і хворі не викликають поваги. Наше суспільство ставиться до них по діловому прагматично, як до непотребу. Старим тут не місце. З їхньою думкою не рахуються. Їх досвід не вважається важливим. Поняття харизми приписується молодим, успішним та нарваним. Ненадовго. Дуже швидко і вони стають нецікавими іншим. Лисина, згорбленість, зморшки відправляють вчорашніх хедлайнерів на склад.

Діти захоплюють своєю безпосередністю, відкритістю і щирістю сприйняття дійсності. Хоча й вони не усвідомлюють себе. Та для них це не дивно – скільки навколо всього нового, незвіданого, незвичного. Світ відкривається без упереджень, шаблонів, остраху. Реакції живі, відкриті без зависань над морально-етичними нормами, чи замисленим спогляданням зоряного неба в калюжі. Але, якщо маєш час, зможеш побачити як вони навчаються дурити, хитрувати, підлабузнюватись. Бо, період дитинства – пора найбільшої цензури та втручання в життя. Мова дитсадка, школи, лікарні чи культури іграшок виявляється репресивною і проблематизує «батьківські настанови» та «суспільну стурбованість», що тяжіє над ними. Незважаючи на комплекси набуті в дитинстві всім приємно згадувати його експлозії, відкриття та емоції. Впасти в дитинство вдається інколи поетам. Ненадовго. Якщо ще буваєш безпосереднім. Хоча й це може бути імітацією, фейком, блюзнірством, грою.

Як бути мудрим? Як себе не дурити?

Знайти, зачепити, відобразити точки, моменти, періоди змін, що викривляють нашу свідомість, формують ментальність, ліплять Еґо.

Світ старих, слабких і дітей – пограничний стан, що минає. Один світ різних форм буття. Побачити його – пізнати себе?

Анатолій Звіжинський