logoARTMEDIUM | цсм

Ростислав Котерлін . КНИГА НАТЯКІВ (8)

ДЕТЕКТОР ВИБОРУ

Отож якщо хтось вирішив стати інтелектуалом чи землеміром, артістом чи політиком (що часто одне й те саме), то єдиний достойний вихід з цієї кумедної ситуації – стати майстром. Довгий, болісний, радісний, нудний шлях. Головне розрахувати дихання. Творити, як дихати. Вільно. І самому не ставати в чергу.

Бл́я неодноразово бачив ці непристойні черги перед парадними дверима. Багато різних черг. Строкатих, гамірних чи на позір благопристойних. У тих чергах говорили по-різному. Найчастіше звучали аймґоїнґ та в́оќу, гоноровіше й пихато розливалися іхґеге, ідиш та євайс, подекуди чулися голоси єщеіде та Іжівот-мовами, а найголосніше, часом до свинячого вереску, звучала уйдуя. Іноді в закутках перешіптувалися туткая, підозріло оглядаючи всіх присутніх. Фактично всі ці черги вели до каси, але через кабінети великих і ще більших начальників, яких треба було переконати у відданому служінні тій чи тій ідеї або наміру. І вже йшлося про силу та форму переконань і переконувань. Ось стоять бородаті дядьки й хлопці, а також напружені дівчата і тьоті, вбрані хаотично, барвисто з пріколом у вусі, носі тощо. В руках тримають пакунки, дерев’яні кейси, папки, декотрі штовхають наперед великі ящики. У більшості туман в очах і неприступні пози, а дехто грає вар′ята. Це митці, і вони стоять, щоб показати свої творива заморським бойз&ґерлз (інакше звали їх, що несуттєво) − кураторам, що виставку готують раз на два роки. Митці, демонструючи, що вони творчо розвинуті і готові до слави світової й грошей немалих, показують кураторам усе, що наліпили в різних позах. Тут можна побачити багато рожевого м’яса, чимало блакитного калу, вдосталь утаємниченого шуму, що блимає з екрана всіма кольорами світу, не кажучи вже про голих дядьків, тіток і мальчіков в соїтії, а також модного лахміття, виразок і чиряків достатньо було, а ще статеві органи, гібридні і не зовсім, поголені й не дуже, людей усіх рас і тварин, комах усіх видів. Понад міру, багато було кольорових і чорно-білих об’ємних форм, рельєфів та пласких поверхонь про велике світове ніщо. Тут можна побачити таке, що мало хто де бачив. Відповідно ж поводяться й артисти. Одні з гонором, інші нахиляються, ще інні зачиняють двері на ключ, наближаються дуже близько, стоять міцно, бо міцно сперлися усіма кінцівками на підлогу, спинка прогнута, ротик ледь відкритий. − А оце я сфатаграфіровал, а оце спроектіровал, ай кен мейк еврисинґ, а оце я із золота вилив, а ось так вам буде дуже приємно, підсуньтесь трохи ближче, ах як вам приємно, правда ж?.. А я ще піджачки шию…

В іншій черзі прилаштувалися вже куратори, а черга інтимніша, мало хто й помітить. Вони заходять поодинці і красиво сідають перед дядьками й тітками в дорогих костюмах, вишукано всіяних коштовними перлами й обшитих ніжно та ажурно золотими ниточками. В перервах між чаюванням, копуляціями і зміною поз вони розповідають про м’яку і жорстку силу мистецтва, а головне скільки це коштуватиме. Добиваючись свого, відходять гордо.

Ось ще черга, тут усі в неприступних позах. Одягнуті по-модному, лаковані туфельки, бла, бла, в руках невеличкі портфелики з дорогих шкірозамінників. У кабінетах пропонують політ, і бізнес, і космічно-аграрні проекти, добиваються свого не всі, лиш ті, що горді й дешево не продаються. А ніхто ж не продається. Це просто бізнес, нічого особистого…

Далі черга з дівчат і жіночок біля дверей, що самостійно відчиняються, як тільки хтось там опиняється з наміром зайти. Тут одяг також є, але такий, щоб показати, буцімто його немає. Ляльковий макіяж, високі обцаси, ефір, просякнутий хлопською еротикою. Про пози тут не варто й говорити, а леґітимності досягають непристойністю, і то цілком пристойно. Ці дєвочкі найкраще знають хто, що, як і по чому?

− А почьом ваша капуста, а морквочка, а бурачки? − А от та брошка в формє звьоздочкі, там єщьо дєдушка в пенсне какой-то нарисован. А сколько стоит? − В цій черзі шваркотять беззубими ротами й нарікають, шо жить стало очень і очень невесело, бо очень дорого! − А когда було дешевше? − питають інші, а от було колись. Вони вже майже не бавляться намірами, бо сил не вистачає, але чергу дуже люблять. Дуже люблять чергу. І часом непомітно намагаються протиснутися перед кимсь наперед. Якщо ж хтось з нахабнючих молодиків чи молодичок, як слиз, прагне впхатися поперед черги, то в хід ідуть лікті, костури, а на фінал слівця не дєтскі.

А ще стояли там гуртки, що прикривалися вивіскою «європейські інтелектуали». Не ті розумники, хто завжди був шанований у Старому світі і багато про що міг сказати або промовчати. Не ті, плоди чиєї розумової діяльності втілювалися в дуже корисні справи та речі для всіх-всіх. Ті не ставали в чергу, вони писали книжки, бавилися у Касталію, і хто хотів – той міг пізнати. Належачи до єдиної почесної касти інтелектуалів, вони всіляко уникали штучних поділів і гучних етикеток. За вивіскою «європейські інтелектуали» здебільшого ховалися європуйські розумники. Європуйці мали велику і ситну годівничку, яку потрібно було пафосно відпрацьовувати на екранах. Щоб виглядати гучніше і переконливіше, вони мали щодня демонструвати натхненну боротьбу. Боротьба за все нетрадиційне вже давно стала для них традиційною. Вони ревно захищали трударів і трудівниць від захланного капіталу, про що самі трудящі могли ніколи і не здогадатися. Вони любили себе на трибунах і збуджено подорожували від однієї конференції до другої, щоб професійно захищати все обділене і незахищене. Скажімо, любителів солоно-перченого чаю від шанувальників традиційного чаювання. Європуйські інтелектуали, наприклад, вважали чай з молоком буржуазним вибриком. Підсолоджений чай був для них надто традиційний і викликав неприйняття, чай без цукру нецікавий і гордий, а чай з горілкою вони мали за істинно пролетарський і тому значно поважніший. А ті, хто пив підсолений чай з перцем, викликали їхній найбільший інтерес. Бо це був справжній відхід від традиції, подібно до сексу з безхребетними, і про це вже можна було говоріть і навіть написати кілька інтелектуальних томів. Якщо ж хтось для деуйдукізації хотів тутка валити великоуйдукських ідолів, вони захищали ідолів як великі естетичні досягнення колишнього Уйдустану. Якщо ніхто цього не робив, вони кричали, що нічого не робиться і немає жодних змін. Провокувати поділ порожнечі було головною справою їхнього життя. Іноді вони так багато знали, що через той розумовий баґаж уже не знали, що робити. Тож вони просто перекладали його з поличок на полички, носили цей тягар на конференції, прикладали до екранів і говорили тільки для того, щоб посперечатися. Можна було лише здогадуватися, хто підсипав у їхню годівничку сяючі крихти з батона кольору жовтого металу. А це був і не зовсім Пý. Годівнички щедро наповнювали і філантропи, і мізантропи. Туди досипали корпорації, ложі й касти з чистими і не дуже намірами, бо так капітал позбувався різкого запаху худоби, відмивався від людських сліз, крові і слини. А над усіма була Rana, тобто Жаба, і вона дбайливо обслуговувала кожного, хто дуже цього хотів.

Ще пихатіша за інші була окрема колійка, де фігури з різних черг перетинались між собою. Усі вони, хто по блату, а хто по заслугах, чекали в тій черзі свого часу, щоб поговоріть. Потрапивши в екранну таблетку, що балакає, можна було швидко досягти успіху. З’явились персонажі, що могли поговоріть дуже професійно. І вони переконливо казали, що ніхто й ніколи не буде начальником, захисником трударів, інтелектуалом чи артістом, поки про нього не напише або його не покаже дуже відома таблетка в столиці світу Ó. Навіть якщо якась маловідома сільська таблетка напише, от лише тоді можна буде про щось поговоріть. Інакше ніхто не є кимсь і ніхто й не був. І в такий спосіб формувалася системна ієрархія, що була на поверхні, але всі робили вигляд, що не помічають її. Так от ієрархія ця вела начальників, артистів, землемірів, інтелектуалів, політработніков – усіх, хто прагнув, – а прагнули всі, – усіх вела химерним кроком. Усі велися на таблетку «Парадиз», жонґлюючи фіктивними намірами й пурхаючи в солодких мареннях. Система ця швидко зміцніла й укріпилась, бо майстри поговоріть досягали такої високої майстерності, що могли це робити і вдень, і вночі, уві сні і наяву. Ґлобальна культура стирала всі межі, тож стирався перехід поміж днем і ніччю. І незабаром усі солодко спали і говорили про все. І ніхто не був винен у тому, бо всі хотіли, щоб їх погладили по голівці, похвалили, дали цукерок – багато цукерків, а ще грошей – багато «Ббк», а потім вознесли у славі, хвалі. Всі хотіли, щоб їх хвалили не раз на квартал, а щодня, а ґаджети вимагали похвали щосекунди. Хвали, не хули хотіли всі користувачі світу цього. А ґаджети зробили розумниками і артістами всіх, і всі були начальниками власних ґаджетів. Тож усі вже хотіли все одразу ж біля каси. А коли каси стали віртуальними, то всі зразу ж мали все щомиті. Менше, однак також чимало було й таких, котрі хотіли, щоб їх били по дупі. І щоб за це хвалили і також платили гроші. І кожен день! Коли вже рука боліла від того шльопання, вони несамовито вимагали ЩЕ! Іщьо раз, іщьо раз, іщьо много-много раз!.. І от коли вже ДЛЯ ВСІХ БУЛО ВСЬО, система дала збій. Сни ставали чимраз тривожніші. А найстрашніше було те, що зникло відчуття свята, хоча воно − Свято! − ніколи не припинялось. День змінювався ніччю, ніч − днем, а воно тривало. Коли воно вже тривало завжди, всі відчули, що свято їх покинуло. Почастішали випадки самогубств. Незрозуміло звідки виникали нестерпні звуки. І тоді порятунку шукали в різноманітних гуртках за інтересами, а найпомічнішими були сеанси хорового співу.

Найдовше опиралися сонливим станам в окремих, вибраних місцях.

Бл́я бачив таємні кабінети за сімома замками із таємними сек′юриті, звідки «Ббк» беруться для розмноження політики, мистецтва, брошок чи бурячків на Марсі, а ще для всіх таблеток. Бачив, як гордовиті тьоті чи дяді знімають своє коштовне вбрання і, залишаючись у спідньому, дістають із сейфів, замаскованих під шафу, найдорожчі свої таблетки – золоті черепи з діамантами замість зубів; затим ставлять їх во главє стола, вклякають і пристрасно запитують: «Что дєлать?»… А далі дівчата з ляльковим макіяжем або ж хлопчики зі шкіряними портфеликами відповідають їм в усіх позах на це питання. Іноді, зрідка, в хвилини відчаю, вони запитують мене, що ж, їм, бля, робити… Та нічого… краще було не робити нічого.

Було ще багато не черг, а зібрань різноманітних, які проходили багато разів на день. На тих зібраннях лише шепотіли між собою і тільки слухали. Півколом, рядами, колонами, масовими хаотичними скупченнями, окремо чоловіки від жінок і всі разом, стоячи, сидячи, на колінах, у поклоні, годинами й годинами мовчки слухали різними мовами, мовами світу цього, іноді знову перешіптуючись, підспівуючи… Слухали і зіставляли себе з еталоном. Часом виникала тиснява, бо більшість хотіли бути ближче до голосу. Часто не всі вибирали правильну дистанцію між еталоном і собою, що породжувало хаос. Хаос породжував протистояння еталонів, затим − миттєво − недовіру та ментальні війни. В кожному зібранні виникали фігури, які надміру накидали еталон на себе. І тоді виникали гарячі війни. Але завжди був вибір, і це було найтяжче випробування.

Несподівано з кимсь із зібрання, кабінету чи якоїсь із черг могли статися раптові незрозумілі для оточення зміни. І відбувалося це не під дією гормонів чи таємної хімічної речовини з піґулки. Інакше то було. Спочатку натяк, доторк, щось в житті не так… а далі – різка переміна – і пішов ще трохи далі чи всередину чогось, вмить, або ж повільно забуваючи про себе.

Багато каверзних питань може задати детектор вибору майбутнім інтелектуалам чи пісатєлям, артістам чи політикам, а ще топ-начальникам чи їхнім начальникам, і хлопчикам, і дівчаткам, усім-усім. Бо треба бути готовим до всього, підготовленим до ефективних та реальних дій у будь-якій черзі цього гібридного світу. А якщо хочеш бути заслуженим артистом ібо народним? То дуже круто! Треба йти далі, далі… І ще далі. А далі пошол вон!..

В́он!..

 

Ай ан

Сценічні революціонери… Владолюбці! Владоборці! Могуча купка!.. Вони розповідають зі сцени телевізійні новини. Люто стискають кулаки, гнівно зиркаючи понад головами людей. Обурюються, закликають, пафосно борються. Вклякають молитовно, співають гімн, знову вклякають, говорять натхненно, послідовно зриваючись на крик, а ми, а ми, а ми їх… а ми їм!.. А а! Знову палко промовляють, вклякають, знову співають гімн. Обурюються, потрясаючи руками. Молодці!.. Молодці!.. Ще раз молодці!.. Перерва на розподіл каси. У той час Олігх́ать погладжує яйця, перекладає їх справа наліво: свої, а ще горобцеві, динозаврові, ведмедеві, вовкові, лошадіниє і багатьох-багатьох зайчиків. Свої до свого, інні до інного, інші інні знову до свого кошичка, багатьох кошичків, із чістово золота, бачили?.. А зверху, для прікритія, рушничок, вишитий хрестиком, нуликом та коштовним бісером. І то було файне прикриття, зважаючи на головне посланіє Олігх́ать до л́юбого народу – Ви мнє всє должни! – Всє помнітє о прошлом, ібо всєх на ноль умножу! А єслі нє умножу, то подєлю єщьо на одін ноль!.. Всє помнітє, понятно, да?.. – Вот вам таблетка вкусная!.. Нєдорого!.. Потім посадка в броньовані авта і від’їзд до наступного дня. І так триває…

 

ЦЕЙ СВІТ

Таблетки істотно змінили картину світу, і всі бачили – начебто в цьому блядському світі є все, а в цьому священному світі немає нічого. І так було далі, бо історія тільки розпочиналася. Бл́я точно знав, що то була лише зміна картинки, бо невидимі сутності залишалися сталими й надалі. Отож так було далі…

 

ВЕЧІР

Упродовж останніх двох літ та осеней майже щовечора мені вдавалося бачити однакову картину. Про себе я назвав її «Дві сонячні істоти»… Ввечері, повертаючись зі студії, я рухався зазвичай одним і тим самим маршрутом. Обминав, придивляючись, кілька черг. Проходив, прислухаючись, повз декілька зібрань, далі ринок, ботанічний сад, і виходив на стару биту дорогу, що вела додому. Зазвичай сонце на ту мить починало котитися до землі, заливаючи вогняним світлом усе довкола. Просто-таки урбаністично-пасторальний пейзаж… Раптом назустріч пес, якого ніколи там раніше не зустрічав. Раптом за нею  (а то була вже доросла сука) хлопчик, схоплений синдромом Дауна, весь сонячний і в промінні вечірнього сонця. Вони біжать до мене з дивними звуками − то був сміх – я за мить зрозумів це. Cука-дворняга чорно-білого окрасу з дивно висвітленим, кольору слонової кістки, носом. Окрім сміху, вона стиха прогавчала щось нібито «му» чи «жож», і то напевно був елемент усмішки. Від щастя її хвіст обертався, як крило вітряка. Від щастя хлопчика аж трусило атональним сміхом. І вони бігли до мене, щоб поділитися. За кілька митей уже бігли назустріч комусь іншому. Це щастя пробило, як електричний струм, з’єднавши мене з ними, зробивши їхнім спільником на кілька років, а потім назавжди. Цього майже ніхто не бачив, і мало хто робив спроби приєднатися до нас. Навколо було багато екранів, що продавали таблетку «Парадиз». Пізніше я бачив чимало людей, котрих багато хто не помічав у їхній щоденній, щоденно-буденній, але радісній, як виявлялося, роботі. А робили вони те, чого інші не хотіли не те що робити, навіть бачити. Щодня мити немитих, стригти вошивих, годувати немічних, обмивати рани скалічених, заспокоювати покинутих і хворих дітей, співати глухим пісень, малювати сліпим картини, прихистити гнаних і бути поруч з тими, хто не витримував тягаря душевних мук, − і любити їх всіх. І це було радісно-тяжко. Бо мук тих áдський світ наплодив понад міру, а любов прагнув продавати в таблетках. Багато серед тих людей співало про любов беззубими ротами, і мало хто знав про брошки й «Ббк». Вони не чекали на «Дякую!», бо все вже було сказано наперед.  І найдивніше, що ніхто з них ніколи й гадки не мав прикладати себе до еталона. Або вони ним були, або по-справжньому знали ціну радості життя. Чи це був їхній єдиний намір, чи це був намір над ними? То була таємниця життя, шлях до якої був такий відкритий, що аж жаби кумкали від радості. На тих скромних, непримітних людях тримався світ не лише останні два роки − завжди. Так само, як тримався він на дітях-каліках, дітях і тваринах сонця. І не треба було всім бачити те, що могли бачити лише вони. Священне світу ховалося у відкритості, екрани ж різними мовами демонстрували причесане і пафосне ніщо.

 

ДВА РОКИ І ДАЛІ ДВА РОКИ…

Вони пафосно борюкаються між собою мовами світу. П́у, розгойдуючись, виходить на трибуну планети і гримає віртуальним черевиком по черепах, з яких та трибуна змайстрована. Він верещить, мовляв, якщо уйдуЯ, то всі вже не будуть мати всьо. І ніхто вже не буде мати нічого, бо вєздє зелені чоловічки, не лише ввічливі, але й з бородами та ґранатометами, які шукають найкоротший шлях до зеленого еталона. Тож настрашений М́онді перш за все прагнув поговоріть. І всі говорять по черзі, і туткая, і єщеіде, і євайс, й Іжівот, й іхґеге, і соноандато, і в́оќу, і ще багато голосів лунає, і всі чекають, що скаже аймґоїнґ, а він каже, що ще треба почекати і говоріть далі… поки не зазвучить зброя… І всі говорять, але водночас гострять зуби, покриваючи їх космічним пилом, готуючись до нападу та оборони. І чимраз більше з’являється людей у світі, що ховають свої обличчя, впихаючи голови в балаклави. І так воно Йд́е далі, до прописаного згори фіналу, і ще далі…

Тим часом тутка набивають черева, співають гімн, будують ґлобально-корпоративний світ, реформують реформи, багато разів на день їм доводиться рахувати гроші – що досить нелегко в умовах неперервної війни, бо треба дбати про конспірацію. Вони знають, що були і далі є жертви, але ніколи не вірять у жертовні наміри. Щоразу якнайшвидше обминають дітей-калік. Героям намагаються почепити брошки, коли ж ті впираються, звинувачують у контрреволюції. Туткая на трибунах пожирають одне одного, аби лише уйдуя нікуди не пішов. Поруч надто багато каси, і треба встигати порахувати й нарахувати якнайбільше. Вони знаходять себе у всьому, бо всі поштиво кланяються і благоговійно просять – дай! Приходять митці, чимало артістів із різних черг, котрі швиденько встигли змайструвати помпезні монументи на честь жертовності і примружено насвистують – а спробуй не дати! А ще треба якісь крихти кинути на бурячки, капусту, ну і, звісно, на брошки різні…  І ніколи не забувати про поповнення запасів. Насамперед таблетки, алкоголь, кондитерські і м’ясні вироби, далі броньовані бокси для родин і для «Ббк», а на десерт − харч духовний, бо це ж − культура, а найголовніше − охрана. Ну й частіше потрясати кулаками та співати гімн. «Враг нє дрємлєт!» Я, Бл́я, пам’ятаю вигляд борців спочатку, далі за два роки… За чотирнадцять років над цим уже не іронізували. Все минає, гладшає, забувається, вкривається пилом. Добре закарбувалися мої враження колективного сну за чотирнадцять років перед тим. Потому что!

 

ВЕЧІР 2

Тому що пригадую ще один вечір, тому що явив події, про які  хроніки воліють мовчати. Ба більше, інформацію про ті події було вилучено з усіх архівів за кілька днів по тому, як вони сталися. Кé та СБ і ́у ретельно стирали, спогади, файли та натяки. Але я, Бл́я, добре пам’ятаю, як все було. Закінчивши працювати, я звично рушив центральною частиною міста в напрямку дому. Несподівано зауважив, що майже всі, за винятком окремих людей, навколо голі. Голі, а на обличчях марлеві з жовтими плямами пов’язки. Частина людей повзає по-пластунському. До всього ж своїм виглядом я викликав у них серйозні підозри. Декотрі зухвалі молодики й молодички й декілька бабусь штурхали мене і злісно дивилися в очі. Вже пізніше, прийшовши домів, я зрозумів, що вони мали мене за самогубця. Усе через те, що я майже не користувався екранами, які, перед тим вечором, по обіді, оголосили в ареалі надзвичайний стан. Оголошено було, начебто вся наша велика територія потрапила в зону смертельної дії космічного гібридного ґрипу. І якийсь пташиний ґрип порівняно з цим вірусом навіть виїденого яйця будь-якого птаха не вартує. Вижити дано лише тим, хто якнайшвидше позбудеться одягу і закриє рота марлевою пов’язкою, просякнутою спеціальною речовиною, а також треба буде побільше повзати і поменше ходити. Жовту речовину в рідкому стані розвозили у великих бочках по дворах міста, і люди підходили, щоб занурити в неї засоби власного захисту. Рідина мала специфічний запах, щось поміж коньяком, парфумами і сечею невідомого походження. Тоді я зрозумів, чому жовтий колір ніколи не був тут символом шанобливої уваги, а завжди був кольором нахабної вседозволеності. Екрани щогодини, знову й знову, повідомляли про засоби безпеки і про те, як начальство рятує тих, хто вже постраждав. Усе начальство, як одне ціле, було в марлевих пов’язках, одяг воно також познімало, проте залишило на собі дорогі й розкішні прикраси, годинники та інші цяці. Бо, попри небезпеку, всі мали знати, хто головна, головний, головні… Єдине, що збивало з пантелику – це їхні розкішні, рожеві тілеса на екранах, як з полотен Рубенса. Вочевидь не обійшлося без фотошопу. Кілька діб В́они натхненно рятували всіх заражених і ганьбили тих, хто не підкорявся приписам безпеки. Було то напередодні Вибору, коли всі мали вибрати, як жити далі. Аби бути вибраним, начальство мало врятувати якнайбільше людей. Але не врятувало, і вибір було зроблено не той. Проте вибір завжди був, навіть серед усього того невбраного. Коли за два роки я нагадував усім хронологію тих подій, на мене дивилися, як на божевільного. Щоб приховати й замести сліди, вони хотіли на чотирнадцять років заховати мене до божевільні. Однак наші наміри суттєво різнилися, і вони не знали, що буде далі…

 

Чотирнадцять років

Документальні хроніки прекрасно демонструють будь-яку правду життя. Брутально являють, що було ДО, а що є ПІСЛЯ. Опуклість черева і заокруглення морди. Керувати − це насправді дуже тяжко? Це ж треба ділитися. А головне ж, окрім боротьби з усілякими контрреволюціонерами, треба завжди пам’ятать про «меню». А Мен́ю− то вже філософія жизні, а не лише її правда. Про меню дбали всі, але найпомітніше це було на кондитерському, ментовському і культурному. Окó камери фокусувалося зазвичай трішки довше, щоб умістити в рамку лики В́они, Éнка раз, два, три і чотири, і ще раз, і два, і так далі, Ю-ýка, У-ýка, ĺча, Кó, Ку-кý, Рікý і Гóп- ца і Ц́а. А ще були Óк, Е-éс, А-áн, И-́ий і ще один Ю-ýк, а також С́юк, котрий з Енкóм (другим) продавали з яхти бройлери сєпаратістам… то було ще, коли йшла війна… Найкрасномовніше все засвідчили опуклі черево А-́а-ова та писок И-и-éнка з міністерств поліміліцейскіх дєл і культурно-моральних обліків. Вона хвилювалася, сумувала, жалілася. За чотирнадцять років ніхто й не згадував.

 

В́она

Вона працювала, працювала, її замкнули, а вони, вони?.. Чи знаєте Ви, як болять зморшки? Ви чули біль зморщок? В́она годинами просиджує перед дзеркалом, поступово звикаючи до того болю. Лікарі кажуть, що Ви практично здорові, але ж так болить, так болить! Зморшка, блядь, болить! І дєнєг мало! Оч́е. Пішли всі на-! Всіна! Всін́а!.. Вони сидять перед дзеркалом, гладять свої личка, і вони чекають чуда. Чуда, чуд́а. Вони шикуються усі разом, докупи, й фотографуються, фотографуються, фотографуються, кожен день фотографуються і знову фотографуються. Я, Бл́я, щохвилини це бачу і чую. Знову фотографуються й фотошоплять сфотографоване.

Помажтє «Úf» крємчиком, і всьо пройдьот! − каже політтєхнолог. І проходить. Йде. ЙдеЙд́е, Ж́ож, С́юня, Ш́уня, Із́я, Кýрде, F́uck, Óff, їх багато, дуже-дуже багато перед телевізорами. Ефір, прямий ефір. Йд́е

 

Майдан

– Старий, не бійся, смерті нема! – гукає закіптюжений сажею юнак з коктейлем Молотова в руці й біжить… Побіг… Туди, де смерті нема. Бо вже немає. Ніхто не міг нічого змінити, бо мало хто вірив, що вогнем спалахне жертовний намір. А це був звук, жорстокий і надзвичайно чистий, який неможливо передати фонетикою світу цього. Якесь неземне міжзвуччя. П́у перший пішов-на, а Янука випасала двоголова жаба… Усі! Усі пішли-на, і на мить припинили рахувати гроші. На мить, на мить… На мить стало тихо. Далі все пішло як зазвичай. Д́уня з Мунéю запали в тривалу мовчанку, а Кóсма тихо дивився.

 

НАТЯК

Натякнули мені блискавично, я оговтався за сорок років. А показано було, що вищими намірами вже неодноразово на планеті проводилося щось на зразок репетицій, коли всі люди несподівано й одночасно забували себе і були як одно. Вони й так теоретично були одно, але це була тонша гра. Всі дихали, торкалися як одно і з одним-єдиним наміром. Звучало це як міжзвуччя чи перша мить вдиху дитини-каліки, що сміється під сонцем… Дивні то були репетиції. Деякі тривали по кілька тисячоліть, декотрі по кілька днів, а інтервали між ними налічували мільйони земних років.

 

А ДАЛІ

А далі все йшло як зазвичай. Бл́я миттєво чув, але тільки це. У мене не було персонального зв’язку з вищими сферами, й візитки від них також. Лише блискавичний натяк, дотик, здогад, що рішення стосовно головного наміру ухвалюють високо нагорі, в безмежному вселенському екстер’єрі. Звук такого наміру стиха виникає у комусь персонально, починаючи діяти камертоном. Лише одні благі зусилля не дадуть його почути тим, хто живе від хули до хвали. Інакше то. У 80-х роках минулого сторіччя будуарні любителі східних вчень озвучували цей звук на тутешніх теренах як Óм чи Аýм. Бл́я не міг не усміхатися щодо того. Це нагадувало деякі аспекти людської фізіології.

ПУК

Усталено тут за традицією називати звук людського пердіння як П́ук. Але так само його можна було б записати як П́у, Пíн, П́ак і ТРа-та-т́а. Хоча П́у досконало звучить. Отак і з тим вищим наміром. Глухий почує його як Óм, а сліпий побачить як Аýм. Бл́я одного разу провалився в тишу. Чули її? Як звучить тиша? То був не натяк і не на звук. Не знаю, чи Бл́я покинув мене, чи «я» його, але раптом мені стало добре з самим собою без жодного наміру. В горлі зникло відчуття пекельного вогню, дихалося вільно, тихе серце… а навколо витала свобода вільного світу. Я міг піти на захід, на схід, міг вирушити на південь чи на північ, але залишився на місці. Не треба нікуди йти і не потрібно було більш нічого.

 

КАЗАННЄ

Казано-переказано на казаннях, щоб ділилися, але більшість думають, що йдеться про гроші. Ото то таке! Поділися так, щоб тобі було нічого.

 

Ай

– Пане?! Дай пару копійок?!

– Візьми, ось… На й тобі, і тобі!.. Нате й вам!

 

І ВАМ ТАКОЖ

Жодної правди в житті, окрім − віддай! То не твоє.

 

ВІДДАЙ!

Дякую, не треба!..

 

 

 

 

 

2005, Варшава

2015, Івано-Франківськ

 

Ілюстрації:

Записи, замальовки та ескізи автора до робіт різних років