logoARTMEDIUM | цсм

Ростислав Котерлін . КНИГА НАТЯКІВ (6)

ГУСИ

– Ти колись бачив пароплав, на якому припливають латенці, – несподівано дорікає Ш́уня Ізí за емоційний закид останнього в бік світової столиці грошей.

– Я бачив Нікóль, А́а і Озí, які заходять на кухню. Це щось подібне на стадо монад, хоча їх було всього троє. Вони завітали, щоб приготувати вечерю, і принесли з собою, крім харчів, увесь забронзовілий і покритий порохами блиск колишньої величі. Було це в дешевенькому готелі, неподалік біотуалету.

Гуси – тобто Нікóль, А́а і Озí – поводилися так, начебто вони щойно врятували Рим від зухвалого нападу самих себе. Були гонорові й хитруваті, поралися біля плити і голосно ґелґотали, готуючи якийсь слиз. Валізки для кешів вони акуратно поскладали в кутку. Мали вони взуття на високих обцасах. Я, Бл́я, пригадую діалог між Ніколь А́а та Бе-у́оні, котрий був дачним сусідом Ніколь А́а по той бік нібито кордону і чомусь приперся на ту кухню.

− Ось вам моя рука, а ногу смоктати вам не дам! – І не просіть! – І не притуляйтеся! − висвистував Ніколь А́а у відповідь на хлопську еротику римського Бе-у́оні. – І нумо перекладемося в іншу позу, бо глядачі подумають, що ми вправляємось не просто в сексі, а щось, о ля, – піднесене, – любов між нами!..

− Народи наші не пробачать нам! – Та й не люблю я Піноккіо, а героїня моя – Попелюшка! – посвистував він, манірно підморгуючи. Такий південний темперамент розпорошував… Притому обоє кохали Тедді, тобто Мішу. Мило посмоктували рожево-брунатну лапку ведмедика П́у, бо «Ббк», н-н-н, не пахнуть, не смердять і взагалі – їх багато, всі ж бо знають, ніколи не буває. А ще ж нафта, газ, патрони, розпад атомів, бозони наддрібні, точно багато не буває. Гуси-гуси – ґа-ґа-ге.

 

І́ЛО

Тіло зношується раз!

Тіло зношується два!

Тіло зношується три!

Замри!

 

РАЙ

Отямився я голий-голісінький посеред якогось лісу, але це міг бути й парк. Я відразу ж помітив, що хтось дуже налякав ворон і, зрештою, всіх птахів-літунів цього метафізичного ареалу. Наді мною спіральними хвилями лунало пташине багатоголосся – цілий симфонічний оркестр, де сольні партії виконувало декілька найдзвінкоголосіших ворон. І хоча мої перцептивні можливості були дещо загальмовані, все ж я зрозумів, що причиною цієї тривожної кар-р-раторії міг бути я. Кричав, напевно. Я ще раз поглянув угору і тепер крізь невеличкі, назвімо їх умовно, шпаринки чи діри поміж листям гілок помітив, що із Заходу на цей ліс-парк, і водночас на мене, насуваються чорні грозові хмари. Все-таки я був занадто високої думки про себе. Аби досягнути зовнішньої і внутрішньої злагоди, я рушив далі. Несподівано переді мною – або це я виник перед ним – ставок. Гарний такий, довкола квіточки, стрижена травичка на бережку, з місточком посередині, – як декорація в міщанському театрі і водночас шпалерна антитеза до смутних часів декадентства. Підійшло якесь, з дуже яскравого окрасу пір’ячком, дивної породи каченя. Привіталося. Я відповів. Стоїть, дивиться на мене, напевно, ще ніколи голих людей не бачило. Я так само мовчки стою і дивлюся на нього. Витримавши кількахвилинну паузу, сповнену взаємної поваги, ми попрощалися й розійшлися у різні боки. – Добре йому, напевно, живеться тут, у цьому обласканому Богом парку, – подумав я і рушив, вільно крокуючи, до води. Вмив лице від непроханих сліз і пороху, затим пішов на місток. Зайшов на середину і якийсь час мовчки стояв, розглядаючи згори кольору болотяної глини воду. Час від часу з води на повітрячко вистрибували тлусті, відгодовані коропи приблизно мого зросту.

– І вам тут незле мається, гімнасти жовті, – пробурмотів собі попід ніс я, але без заздрощів. Раптом позаду пролунав якийсь невластивий для тутешньої фауни пташиний чи то крик, чи то спів, чи добридень. То був неймовірної краси павич. Напевно, каченя йому вже про мене розповіло. Яскраво-широкохвостий, він у шляхетній позі зупинився за метр від мене. Мовчки порозглядав з ніг до голови, привітався. Я теж. Впродовж трьох хвилин ми обмінювалися миролюбними, дружніми сердечними мікрохвилями.

– Тримайся, малий, – проспівав павич і гордовито містком попрямував на другий берег ставка. Я повернувся до споглядання заспокійливо таємничої води. Поки я отак стояв, якась горобчиха звила на моїй голові гніздо, відклала там п’ятеро яєць, висиділа їх, і навіть встигла вигодувати малих горобенят. Хоча, можливо, то була ворона, але я не піднімав догори голови, тому докладно не знаю. Гніздо було дуже легесеньке, через те й міркував я про горобців. Однак орнітологія має досьє і на колібрі. Трохи згодом я зауважив, що на протилежному боці ставу в затінку верби є лавка, гарна така, із вправно кованими ніжками, а на лавочці впівоберта до мене сидить хтось. Уважно придивившись, я розгледів у ньому охоронця, а може, сторожа лісу, що, зрештою, одне й те саме. В руках – рація. Убраний у традиційний комбінезон звиклого охоронця. На плечах щось написано, але не «ТИТАН», однак і не «PLATINUM». Який напис на плечах може бути в охоронця такого невинного парку? Може, «БОГ»? Бог хоч і мав рацію, але нею не скористався, лише спостерігав. І я зрозумів, як загадково хаотично може тривати процес людського лінійного і образного думання. Одна серйозна й актуальна думка несподівано може перекритися якимсь хвилюючим, і від того реальним, видивом, щоб викликати ланцюгову реакцію позавчорашніх і позаторічних спогадів, а в цю мить тілесна механіка – через отвір поміж ногами – невимушено і вільно робить пук чи пу! А остання, у черзі, думка від цього не змінюється, але від природного запаху перед тобою постає наступний образ – це хлопське їдло – а мозок-розум-чуйка виприскує черговий гігабайт інформації, а це вже джерело для наступної думки, і ти чуєш, що знаєш, що треба робити, ти йдеш до туалету, не полишений напруженими сумнівами й роздумами, смак смаженого коропа – ґранатовий колір скатертини – як камінь в голову, змінюють передостанню опцію, і щось серед усього цього плину прояснюється. Перемагає прагматизм, їжа і хлопська еротика. Індексні знаки є лише стежкою до більшої кількості знаків, але ти розумієш, що мусиш фільтрувати всі неістотні властивості, бо, бля, помреш, недотягнувши. «До чого»? Думки і візії горохом б’ються об стінку твого підсвідомого, іноді розбиваючись, але водночас пробиваючи отвори в тій стіні, яка є твоєю єдиною і єдино твоєю, єдино єдиною свідомістю, а коли дірок стає багато, одна зі стін може завалитися, розширюючи простір – тобто свідомість твою несвідому – і голова вже майже не болить. Натомість тіло може стогнати від болю, бо це може бути період його природного розквіту, а ти заради тієї абсурдної – чує воно – думки чи емоції, чи натяку нещадно ґвалтуєш його, бо тобі завжди всього мало, навіть якщо все є. Досить.

 

БУЙ

Балаканина Ш́уні та Ізí робить мене чимраз прохолоднішим, і це до кращого. Я прокинувся, коли слухав Д́уню і Мун́ю. Ці старі були такі близькі поміж собою, що Мун́я був Д́унею, а Д́уняМунéю. Часом плин їхніх розмов, як магічне дзеркало, відбивав у собі перипетії багатьох життів. Бо насправді тіла Фрідріха та Григорія, тобто Д́уні та Мунí жили в часових відтинках з різницею років сто двадцять, але їхні розмови були завжди свіжі, як досвітня роса. Стрибнувши колись у дзвінке й пустототіле провалля, їхні наміри вже дуже довго не закінчувалися у просторі. А чи скінчаться колись? А ти собі наївно гадаєш, що для нас усе починається з народження. Бувають такі собі, що нікуди не дивляться і бачать невловиме. Їхній вплив на хід речей малопомітний і пасивний, однак дієвий впродовж сторіч. Сьогодні я зустрів понтового Б́уя. Він укотре попереджував: «НЕ СТРИБАЙ!»

 

КÓСМА

Воно народилося з дуже кривими ногами. І великими, ясними від здивування очима. Сталося так, що він був народжений із вродженим співчуттям до тих людей, котрі в житті багато чогось хочуть, прагнуть, начебто досягають. – Лише той, хто дійсно не має, може так наполегливо, з вузлами на жилах і жилами на скронях чогось прагнути. Той, хто має – нічого не потребує, – слушно собі так міркував юний Кóсма. І, напевно, саме це, цей космогонічний інфантилізм, і відрізняло його від більшості підстаркуватих дітей-ровесників. Він не займався класифікацією бажань, що, здавалося б, є цілком природними в такому віці. Але блискучі й загадкові цяцьки все ж притягували своєю магічною силою, і задля того, щоб потримати їх у руках, поволодіти ними, Кóсма змагався з мужністю лева, хитрістю гієни і страхом горобця. Скільки того страху може бути в такої маленької істоти, як горобець? Чи не з такого яйця походить ця могутня сила? Із Кóсмою, зрештою, як і з багатьма нами, траплялися події, які глибоко вражали його безпосередню дитячу сутність, а потім супроводжували впродовж усього життя. Так було з Тадеєм, хлопцем-підлітком, що був приречений проводити своє життя в інвалідному візку. Немічні ніжки, викривлені ручки, незбагненний нахил голови. Малий Кóсма почувався ніяково перед Тадеком, але, хоч і з острахом, та все ж підходив ближче, щоб почути ті звуки радості життя. Ніхто й ніколи не справив на Кóсму такого глибокого життєвого враження, як Тадей. Судомний нахил голови і судомні спроби скривленого та виснаженого хворобою рота усміхатися, сміятися, так! Сміятися!.. Сміятися у відповідь на несподівані краплі дощу, що тарабанять по обличчю, або ж оглядаючи сварку горобців за крихти хліба на підвіконні. Або просто дивлячись, як падає перший сніг у таємничому парку за вікном. Тадея не стало незадовго перед повноліттям, і Кóсма занімів. Уже багато років по тому, коли німота минула, він часто задавав небові питання про Тадека. Питав, де Тадей тепер?.. Кого охороняє? Всіх нас?.. Чи когось персонально?.. А врешті йому було вже достатньо того, що Тадей був і просто є далі з ним. Тож враження про те, як тішаться життю діти-каліки, так глибоко ввійшло в Кóсму, що він ніс його з собою далі, далі і завжди. Дуже часто, дивлячись навколо, він задавав собі питання − чому користувачі світу цього не бачать, як тішаться життю діти-каліки? Треба ж тільки подивитися, побачити, почути… Тільки це. Тут усі начебто прагнуть довкола змін, але Хт́о змінюється особисто? Іноді траплялося, що Кóсма знаходив на вулицях міст коштовні прикраси, золоті цяцьки, які хтось загубив, але він проходив мимо, навіть не торкаючись до тих дрібних чиїхось радощів життя. Незадовго перед своїм зникненням він знову питав у неба про радість дітей-калік…

 

ТАНЕЦЬ

Одного ранку я вирішив у тому дивному парку провести фотосесію, запросивши знайомих танцюристів і танцюристок з нічного клубу, що знаходиться навпроти мого помешкання. Найскладніше було вмовити їх прокинутися о шостій ранку, адже вони – нічні танцювальні пташки. Ми домовилися про те, що взагалі не лягатимемо спати, тож я мусив їх розважати впродовж майже трьох годин, бо останні клієнти покинули клуб приблизно о третій ночі. Місце зйомок я вибрав вже давно. Це була південно-західна частина парку, неподалік ставок і чудова галявина, захищена від сторонніх очей густо засадженою мішаниною відбірних дерев. Посеред галявини ріс величний, з густою кроною дуб. За день до зйомки я найняв кількох інженерів, які закріпили між землею та однією з найміцніших гілок прозору танцювальну руру, подібну до тих, довкола яких роздягаються стриптизерки. Крім того, я, Бл́я, приготував кільканадцять десятків мішечків з подрібненими сухарями, горішками, злаками та сушеницями різноманітних плодів. Обставини складалися сприятливо. Ми ввійшли до парку, коли сонце вже остаточно розбудило все тамтешнє «населення». Блиск сонця і мої друзі-танцюристи були шоковані, адже вони не знали всіх нюансів. Уже за десять метрів від заповітного дуба я почав підгодовувати птахів та білочок. За кілька хвилин їх зібралося так багато, що мої припаси танули на очах. Птахи сідали мені на плечі, на голову, білки не злазили з рук. Павичі трималися дещо осторонь, але в кадрі їхні позиції будуть просто чудові. Звідкілясь придибали лосі і косулі. І тоді я попрохав розпочати. Зрештою, усі й так були майже голі, і був це не стриптиз, а магічний танець. Я відзняв вісім плівок. З них вдалими вийшло дванадцять світлин. Це були парадоксальні фото. Виглядало, що десь посеред лісу красиві й оголені люди виконують дивний танець для звірят і птахів, одні з яких завмерли від ситого захвату, а інші танцюють разом з людьми. Сонце рефлектувало і на людях, і на звірині, й на птастві теплими та водночас ніжними плямами, що пробивалися крізь листя дерев. Додому всі поверталися, забувши не лише про одяг. Забувши про себе… Парадоксально діялося з тими намірами. Треба було забути, загубити себе у всьому, щоб відшукати в собі.

 

ПРО СЕБЕ

Що я можу ще сказати про себе, окрім того, що Бл́я вже натякнув? Дивіться. Побачите! Наслухайте. Вже почули?