logoARTMEDIUM | цсм

Ростислав Котерлін . КНИГА НАТЯКІВ (5)

ФАБРИКА МРІЙ

– Та подивися, шо витворяє Голлівуд? – не вгавав Із́я, – це просто жах якийсь! Там зовсім немає правди!

– Але ж ти всі блокбастери напам’ять знаєш, з превеликим задоволенням переглядаєш! – патетично відповідав Ш́уня.

Голлівудщина, як панщина, огорнула своєю продукцією розум та емоції мільйонів гешисаманів у цілому світі. Це такеє собі кріпоснувате право наших днів – тільки в сенсі естетичному. Приятелі при нагоді полюбляли обговорити чергове дитя Фабрики Мрій, різноманітні релігійні психози та новинки сучасного мистецтва. Ці, середнього людського віку, постколоніальні діти понад усе прагнули краси.

 

ТУТКАЯ

− А вот Саша, самый модный сеятель современного искусства сегодня в нашей стране говорит, что искусство бесконечно, то есть − у него нету конечностей, − каже Із́я Ш́уні чергову пафосну сентенцію. − Но некоторые маргиналы изрекают, что конец все-таки есть! Но все так системно изменилось. Вот раньше Бог был глубоко коллективный, а сейчас глубоко индивидуален, − продовжував Із́я.

− Да, в искусстве сейчас очень многие, очень многие сильно разбираются. Не только Саша, но и Наташа, Маша, Викуся, Оля, Катя, одна Алиса и другая Альона, а еще Миша, Вова, Дима, очень многие очень сильно разбираются, − підтримував розмову Ш́уня. − И столько воплощений, столько воплощений эстетических, но это как политика, − міркував далі.

− Вот именно, вот именно! Мода на индивидуальную политику, которая потом становится коллективной политикой в эстетике, − глибокодумно прорікав Із́я. – Очень популярне сейчас критическое искусство, а ще красивые розовые облака, – продовжував замріяно…

Досить часто колеґи розмовляли між собою мовою уйдуя, оскільки це було модно і це передбачалося писаними й неписаними правилами ареалу. А головно цією мовою можна було нарахувати собі значно більше грошей. Рідною, туткая, мовою Ш́уня з Ізéю балакали здебільшого під чарку, співаючи «на квітку» жалібних пісень. Вони вже звиклися, зрослися з такою долею, бо так тривало кілька сотень років. Переважна більшість населення розмовляла уйдутутка, тобто мішанкою двох мов, і всіх таке влаштовувало. Великою мовою уйдуя видавалися модні журнали, друкувалися переклади модних мислителів, а на туткая найчастіше можна було почути полум’яні теревені культурних начальників про джерела, і про це ми ще поговоримо далі. Багато років туткая вважався язиком городів, пасік і письменниківмарґіналів, а уйдуя була мовою великого капіталу і ще більших понтів. Правду кажучи, значно більше капіталу можна було нарахувати мовою аймґоїнґ, а ще більші фінансові перспективи відкривалися для знавців в́окý. Зрештою були ще недалеко іхґеге, ідиш та євайс. Але то було у світі, а не тутка. По війні ситуація дещо змінилася. Два роки по війні туткая стала популярнішою, але більшість Енків, Уків, Ичів і Ко все одно говорили уйдуя. Окремі високопоставлені персонажі іноді демонстрували з екранів свої знання аймґоїнґ-мови. Але загалом усі користалися правилом двомовноязичія, і особливо це подобалося топ-начальникам і начальникам над ними. Бо так усі могли бути й офіційно-церемоніальні мовою туткая, й незалежні від себе ж мовою уйдуя. І головне їм, і не тільки їм, здавалося, що з двома мовами в голові одночасно вони набагато розумніші. А найголовніше те, що великі гроші, як ви вже знаєте, більше нараховувалися на уйдуя, а з масами досить легко було порозумітися туткая.

− Наша туткая-мова найспівучіша у світі! − вигукували на мітинґах палко, і одразу ж потім, зійшовши з трибуни і освіживши горло склянкою води, води? − вмить починали уйдукати і уйдакати, віддаючи банальні доручення своїм помічникам та іншій челяді.

Бл́я помічав за Ш́унею та Із́ею, що для них така мовна шизофренія не становила труднощів, не кажучи вже про депутатів та іншу партократію і челядь. Всім було харашо, і це було не найгірше. Бородаті розумники в окулярах чекали й не могли дочекатися, коли туткая-мовою з’явиться Великий текст і всіх попустить нарешті. Іноді такі писання траплялися, але не всіх попускало. Бл́я ж дивився на це не без іронії, бо знав дещо з інших мов. Мені подобалися єщеіде-мова, Іжівот, мова ленгілу та ще багато ієрархізованих звуків з усього світу, що класифікувалися як мови. Найближчою, звісно, до горла, рота, язика була рідна туткая, але найпритульнішою стала мова натяків, ефірних образів та доторків… Однак найглибше ж вразила мене мова, котру постійно я пам′ятаю в житті − мова дітей-калік.

 

ІЄРАРХІЇ ПЕРЕД ЗАКОНОМ

Я знаю, що теперішня штучно ієрархізована, симуляційна дійсність ґалантно мастурбує плинну свідомість далеко не лише цих обидвох балакунів. Природна ієрархія лише одна, а всі інші так чи інак штучні. Лише деякі ієрархії, що втрималися упродовж багатьох сторіч довели свою, хоча й не стовідсоткову, але дієздатність. Бл́я ж бачив, що найстійкіші ієрархії були невидимі. Світ у масі своїй бавився у те, що на поверхні. Новоявлені естети впихали красу в золочені колони, гіпюрові гербарії та діамантові герби, мікшуючи те з новинками електроніки. Неоколоніальний стиль як панував, так і панує на багатьох теренах Кулі.

Маси тяжко визволяються з-під колоніалізму, бо ментальні таємниці розкривають себе і довго, й нудно, й хаотично. Ці реляції я, щоправда, захопив з попереднього діалогу Д́уні і Мунí, адже життя людини можна назвати суцільним діалогом між Ба і Ка. Іноді доводиться у справах навідуватися до столиці рідної країни. Зазвичай я йду туди пішки, інколи лечу літаком, але найчастіше їду потягом. У цьому великому місті, розділеному навпіл могутньою рікою, як у мурашнику, проживає певна маса людей, поглинутих кармічною зрадою. Щодня у натужних турботах люд той носиться взад-вперед, долаючи кілометри доріг, поглинаючи децибели шуму, підпираючись калькуляторами. Коли державою розпоряджався Кý, цим добрим всередині й покірним зовні людям жилося тяжко. Але вони мужньо терпіли і визволялися, призволяючись. Свободою? Радше міфом про колективну свободу. І це було добре, але начальники там ніколи не змінювалися, тож історія прискорено бубнявіла, розбухала в собі, розгортаючи свій містичний ланцюг, пришвидшуючи вогняний вибух. Нагадаймо лише, що несміливий і жадібний Кý вчасно збагнув Високі наміри. Останнім примирливим його кроком було подання до парламенту закону про те, що усі чоловіки обов’язково мають носити оселедці. Жінки ж мали обов’язково носити хустки і шкіряну білизну. Кý розумів, що держава потребує модернізації, тож вирішив починати від «джерел». І не треба більше патетично товктися навіть не біля могил, а біля бронзових бовванів і горланити заклинально-патетичні промови – треба діяти, – міркував собі Кý. Однак замість того, щоб поголити власну голову, залишивши оселедець, і викликати П́у на двобій, Кý – як справжній вождь прикрашає голову пір’ям – імплантував у свій скальп жмутик волосся передпозавчорашньої свіжості, а за тим – сів на підсос. Кý насолоджувався шансоном і виплекав касту Олігх́ать. То були найбідніші людє в країні, але вони наперед знали ціну таблеток. Зазвичай, витягнувши щось у П́у, Кý частенько кликав мене на допомогу. Потім був Éнко, далі Ян-́ук, і знову Éнко. І я, бля, зовсім не співчуваючи і непрямолінійно, але допомагав їм усім. Хоча підмога ця була передусім не для них, а для мами. Треба ж комусь чистити карму.

 

ЗАКОН

Може, лише в наступному житті, котре настане ще в цьому, Хтóсь збагне, що у світі немає поділу на чорне і біле, на красивих і некрасивих, бідних і багатих, рожевих і голубих, хохлів і кацапів, правих і лівих, поляків і литовців, німців і французів, євреїв і арабів, американців і китайців, чехів і ландскнехтів, своїх і чужих, воїнів якихось імамів і захисників торжества демократії, ворогів і друзів, вовків та ягнят – світ є одним-єдиним цілим, а всі поділи залежать від пункту бачення, від гри, в яку граєш або в якій грають тобою. Є дуже багато фальшивих намірів, які маскуються під той єдиний, Божий і неповторний. Етноси об’єднуються у нації довкола єдиної мови чи єдиного наміру? На деякий час, зазвичай на декілька тисяч років, колективна народна свідомість пристає до найживучішого і через те найсправедливішого чийогось прагнення, яке поволі обростає новими мірками, знаками, символами; і так у долонях жерців – оберегів цього наміру – народжується, плекається і виростає до космічних масштабів велика така і могутня, інтернаціонально-космогонічна Жаба, яку не під силу проковтнути жодним росіянам, китайцям чи американцям. Це здатні зробити лише «марсіє», невідома поки що людству форма життя на планеті Марс. А тут, на Землі, велетенську ж бо Ж́абу виплекали в собі П́у, К-рíл, Й́е, М́е, Кé і ще Кé, і Ф́е, і Éс і ще Б́е. Перетравити її своїми добірними шлунковими соками, а потім вивільнити за вітром темну есенцію того надсмердючого калу зможе тільки той, кому нема чого досліджувати і не досліджувати. Бл́я, працюю на так званому постзомбіянському просторі, хоча в сусідній країні маю колеґу на ім’я-намір Кýрде. Часто я переношусь до Атлантики, коли F́uсk не в змозі дати собі раду з цією барвистою оравою, де щороку з’являється чимраз більше близьких та знайомих для мене Й́охо.

Поділ – це ієрархія і справедливість, – кажуть провідники мас.

Поділ – це Закон, – кажуть сильніші, хоча сильніших і слабших також немає. Немає навіть поділу між життям і смертю. Є просто гігантська маса хитросплетінь і переплетінь колективного та індивідуального еґоїзму. Без поділу Земля злетить зі своєї орбіти, – вважають невірні і правовірні астрономи, – і немає іншої правди на цьому світі. Так є в природі, яка множиться і живе завдяки поділу, – наполягають антропологи, – бо хто ж заперечить різницю між статями або відмінності у кольорі шкіри й волосся, формі черепа чи грудей, довжині пеніса чи розрізі очей. А як ділиться час з простором? І де пролягає межа між тим, що людське, і тим, що над людиною? В небі чи під землею, всередині чи зовні? Не давати себе поділити було важкою справою, бо щомиті тебе міг зжерти якийсь розумний хижак чи злий вірус. Ще складніше було з тими, хто виходив з гри і цілковито не надавався до поділу. Зазвичай їх приносили в жертву, бо ніхто не вірив у неподільність. Вслід за жертвою з’являлося відчуття провини, жити з яким було тяжкою мýкою. Щоб полегшити життя, муку обертали в ритуал. Участь в ритуалі згладжувала відчуття обділеності і давала надію, що все буде добре. Ті ж, хто уникав заклання, безперешкодно снували часом і простором, натякаючи всім на очевидний поділ і невидиму неподільність. Але їх було так мало, одиниці, що здавалося, ніби їх немає. Отож якщо так було і так є, то нехай собі так і буде. Цей досвід перевірявся впродовж мільйонів років, бля. Не відпускай одразу тіло, яке опанував. Це може бути хибний виклик.