logoARTMEDIUM | цсм

Ростислав Котерлін . КНИГА НАТЯКІВ (4)

ПУ

Велика країна має унікального правителя. Це дуже рідкісний випадок, коли прізвище людини збігається з її внутрішнією інтенцією. Відколи П́у править країною – страна прєобразілась. Вона зробила міцний і рішучий крок назустріч своєму великому східному сусідові, де царствує Ху́е. Але навіть після час від часу промовлюваного «понятно, да» слуги государеві метушаться не більше п’яти хвилин. За ці триста секунд у них справді серце кров’ю обливається, їм боляче за принижених себе, вони носяться по своїх кабінетах, істерично заламуючи руки й невпинно повторюючи: «Что дєлать, бля?!» «Что дєлать?!» «Бля?..» Співчуваючи, тим більше, що вони кличуть мене на допомогу, я водночас не можу швидко допомогти. Бл́я чужий для них не лише за паспортом, розріз моїх наївних, кольору сірого металу, очей одразу викличе їхню підозру, і до того ж я категорично проти будь-якого насильства і начальства. Вони не здатні почути слова мого, бо їхня сущность і сущєствованіє сплели хижий тавтологічний гібрид двоголової жаби. Бл́я міг лише торкнутись, натякнути, але щоб хтось збагнув той натяк, проходили цілі сторіччя. Благі наміри народжувалися у глибокій тиші, де ніхто ні за що ні з ким і ні за яке серце не воює. Втім серце вєлікіх борцов ці триста секунд кров’ю обливалося за велике навіть не ніщо, а лайно гівняне, хоча наміри дехто має чисті-пречисті.

Щоправда, я якось допоміг одному старатєлю за отчизну, який після кількох гранчаків пречистої так тяжко переживав втрату свого фантомного гегемонізму, що накликав собі інфаркт. Потім він ще кілька років на самоті боровся за виживання, але був зомбований манією величі, дуже боявся вмерти і болісно переживав, що ж то буде з усім вєлікім без нього. Як тільки він сумлінно промовляв «бля», я одразу приходив, щоб просто побути поруч і дати йому урок малювання правим оком. Незадовго перед смертю старий кільканадцять разів хапав слухавку телефона, набирав 112 і благав привести до нього молоденьку дівчину. Його переслідували ексклюзивні еротичні фантазії, тож навіть на смертному одрі він прагнув підглядати за оголеними дівчатами. Це почалося ще задовго до інфаркту, ще коли його внука Аґл́ая Чинечита не подалася в акторки за океан. Таємна змова була в них з Аґл́аєю, що реґулярно заходила до кімнати старого погортати модні журнальчики. Дівчина завжди заходила в короткій спідничці і завжди без нижньої білизни, сідала у крісло навпроти дідового дивана й неуважно розглядала картинки з жіночих журналів «Забудь себя» та «Отдохни», рухаючи своїми оголеними ніжками вздовж і впоперек, задираючи та розсуваючи їх. У той час, нібито дрімаючи з газеткою «Красная звезда», дєдуля кректав і хаотично совався по дивану. Аґл́ая ж по таких відвідинах завжди мала на шампанське, таксі, морозиво і взагалі – на що хотіла. І обом було добре. А потім Аґл́ая пішла у професіоналки, а потім за моря, а далі інфаркт і порожнеча, яку не було з ким ділити. Вже хворіючи, дід кілька років користувався послугами різних а-ля масажних салонів. Пенсію він мав чималу, військову, тож дівки радо віддавалися такій комфортній, хоча й дещо неприємній для них еротиці.

– Що важливіше – сущность ілі сущєствованіє? – розпитував Óх (а саме таким був первинний натяк-намір старого) у дівчат у хвилини старечосексуального збудження.

Óх розмовляв суржиком, як зараз пам′ятаю його улюблений вислів: «Ось уйду я». Він був грубуватий, солдафонистий, зомбований великоуйдукською ідеологією, але я знав, що він таки пережив глибоку трансформацію і зачепиться перед смертю. Промайнула в його правому оці перед інфарктом одна важлива візія. Óх помітив її, але так нікому ніколи не зізнався – глибоко зомбують в «великой стране». Але останнім звуком, який він вимовив у кінці, було не «бля». Ох, Бл́я…

 

Д́алі

Якщо ви страждаєте від того, що вже все дослідили, не переймайтеся. Зануртеся у спокій і чекайте. Далі буде ще. Так триватиме довго. Струнко. Вільно… Пошол вóн!..

 

ГІБРИДНИЙ МІР

І таки пішов!.. Перед тим вóн, вигукуючи «ідіна» і всі ви «ідітєна!», пішов і йде, йде, Йд́е… Від нього тхне поганим духом. Бл́я бачив його в тій скорботній подорожі і знав, чим це закінчиться. В реальному житті його називають Владімір Владіміровіч, він – двійник П́у. Демонстратор пластичних форм, любитель виходів з парадного, повелитель зомбіян і міжнародних маніяків. Нікол́я потирає рученьки і рахує кеш. Грошей і слизу. Гібридний мір, згідно з Д́унею, то світ, що поділено між матерією і технологіями. Синергія слизу, металу й електроніки. Людське вкотре хоче вислизнути з людини. Але все зайшло вже так далеко, що без технологій усі перегризуть одні одним горла, воюючи за воду, їжу та шкури тварин. Дунн́я частково погоджувався, Бе-́оні ж було байдуже, а Кóсма просто дивився. Йд́е досконало брав у тому участь. Під його проводом П́у блукав довго, крокував химерно, похитуючись на високих обцасах… А закінчилося тим, що П́у йшов, йшов з трибуни на трибуну, а потім несподівано ліг, далі різке здригання коротких ніжок і п-у-у – звук такий з тілесних отворів – і не питайте, що було далі. П́у заліг в ямку, де чувся вєчний вой міжнародного хору «Всьо хєрня». І хоча на поверхні лунало багато пафосної риторики, над ямкою нагорнули великі купи каменю, туди покладалися ешелони вінків і тонни коштовної бутафорії, проте змінити щось вже було неможливо. А Кé, підслуховуючи, несподівано для себе відзначив, що каналізаційна система на ту мить працювала з величезними перевантаженнями. І не було щодо цього жодних пояснень.

 

МАНІЯ

Сам подумай, хто ще може протистояти східній політиці цього безцеремонного Монді – різко заявив Із́я Ш́уні у відповідь на фразу, яку той укотре приголосно пробурмотів, мовляв, скрізь і всюди все вирішують бабки – тобто, гроші – а не професійні чекісти. «Ббк» − так це звучало устами Ш́уні. Хоча бабки, тобто згорблені бабусі, зазвичай вирішують більше, ніж усе. Мені зрештою був відомий намір Ш́уні і зовсім уже не хотілося сьогодні слухати триндіння про Й́е, ким насправді є М́онді, котрий управляє однією великою країною за океаном. Треба було якось розвіяти ситуацію, тож я підказав Ізí шляхетну думку про те, що убогі розумом і душею демонстративно обнюхуються в місцях нижче пояса, а при нагоді гучно вистрілюють різноманітні феєрверки, палять з різних видів зброї, думають тільки про це і щороку помпезно влаштовують святкування власного дня народження. Вони відрощують собі хвостики і міряються ними на трибунах. Безперервно фотографують усі свої висери і випуки одразу в мережу, у файлообмінники, я, я, я, Я, я, оце я Тут! Оце Я там! Оце я тутітам! Щодня оце. Оц́е. Цей різновид гомо сапієнса вважає спокій і скромність за соціально неповноцінні та непридатні комплекси. Натомість Ш́уня, укотре, замислився над шанувальниками Ге, тобто калу й калорійності.

Про це казано-переказано, писано-переписано, бо то родом ще далеко далі, ніж з палеоліту. Процес еволюції особливо не змінив фундаментальних постулатів, лише культура накинула містичний флер. Гівноробами є всі люди на Землі. Таким був закон природи-матінки, яка породила такий універсальний спосіб очищення і зв’язку. Все живе причетне до виробництва цього базового матеріалу, і майже всі знають його символічну й безпосередню ціну. Іноді воно ціни не має, а часом дуже дорого коштує. Скажімо, лайно священних тварин і птахів слугує чудесним добривом для ґрунту, з котрого живиться добірна рослинність, а за нею все живе. Лайно дуже великих священних тварин є дуже великим божеством. А от людським мало що підживиш, здебільшого воно отруювало, бо випорожнювалися тим, що їлося. І не питайте, чого тільки їла людина… А запахи краще обминути. Тож вслід за фізіологією лайно знайшло себе в емоціях, а далі в культурі. Вислови на зразок «гівно сране» чи «все до сраки» не менш вживані, ніж «смачного». А в деяких ареалах вони здебільшого слугують за привітання. Не раз було бачено картину-епос між сусідами. – Гівно сране! – каже один при зустрічі. – Сране гівно! – відповідає сусід, і вони йдуть собі далі по своє. І так багато-багато разів багато-багато сторіч…  Висока культура старанно приховує його в своїх творіннях, низька натомість вивалює з усіма подробицями, а середня, тобто масова, бавиться, як жонґлер калачами в цирку. Найпоширенішими літерами-звуками, з яких починається назва лайна в різних мовах світу, є s, sh, м, г або ґ. Тож назвімо цю речовину ге…ши…са…м… тобто гешисам, і таким чином знімімо незадоволений гул та емоційний тиск різноманітних диктаторів і прислужників усіх стилів. Увесь цей гешисам розпочався дуже давно, коли в процесі боротьби за їжу, шкури священних тварин, владу переможці клали купи лайна перед переможеними і змушували це поїдати. І так тривало багато й багато років. Так формувалася манія і народжувалися маніяки. Одні диктатори змінювали других, однак усі вони примушували челядь поїдати гешисам. Епоха Просвітництва просвітила багатьох диктаторів, і буквально лайном уже не годували. Процес набув рис символічних, почав множитися, ділитися, тобто розростатися в усіх напрямках і дисциплінах. У кожній дисципліні з’являлися свої диктатори, котрі дуже високо цінували власний гешисам. І що хитріший був диктатор, то дорожче коштував його гешисам. Оскільки в процесі множення і ділення все надзвичайно ускладнювалося, то дуже швидко воно розквітло у витонченій культурі, де кожен винахідник винайденого, творець створеного, звинувачував супротивника чи конкурента у створенні цілковитого гешисаму – тобто лайна. Через оці символічні жбурляння гешисаму виникали війни між школами, напрямами і територіями. І через це гинули люди, і за метал також, а ще за нафту, газ, але дуже активно розвивалася торгівля. Торговці підмітили, що якщо подивитися під певним кутом і виставити правильну ціну, то гешисам прекрасно йде на різних ринках, а особливо на ринку, де продаються й купуються символи. Тож гешисам досконало навчилися продавати не лише у формі таблеток. І так усе склалося. Символічний гешисам породив реальних гешисаманів. І вже нікого не дивувало, що для вибраних маніяків уже багато сторіч особливим попитом на ринку користується екстрапродукт, загорнутий у золото найвищої проби й усіяний діамантами, форма якого змінюється щокварталу згідно з модою. Еволюціонування іманентно привело до того, що продуктивність, репродуктивність, ререпродуктивність, римейки та реримейки будь-яких ґатунків – усе це стало основною метою життя адептів гешисаманії. Вони заглядають в унітаз настільки ж уважно, як у дзеркало. Коли приходять до тебе в гості – пізнати-впізнати його-її дуже просто. Вони сидять собі й вдають, що слухають тебе, але насправді в цей час зайняті пошуком хоча б якогось гешисаму. Колупаються в носі, виклично погладжують своє волосся, чухаються, н-н-н, однак найшвидше розкривають себе в іншому. Тільки ти на хвилину відлучаєшся, гешисамани починають з хитрувато примруженими оченятами мацати все, що довкола лежить на видних місцях. І це лише початок. Далі вони зазирають до шаф та шухлядок, вимацавши їхній вміст своїми липкими пальчиками. Якщо знаходять щось їстівне, одразу ж смокчуть своїми хоботками. Ти повертаєшся, хоботок вмить ховається, і він силоміць змушує себе пригадати, про що ми тільки-но розмовляли, потім белькотить якийсь ляпсус на ту тему і йде собі кудись далі. Життя таких шукачів протікає у глибоких снах, а ще глибше – у старанно приховуваних, сонних сумнівах. Про те, що життя є – здогадуються лише на мить, коли потрапляють у тривожний стан колективного танаточуття на чиємусь похороні. Міцно схоплені манією величі, вони не вірять, що хтось може бути інакшим, адже кал має містичний зв’язок з грошима. Бо всі знають, що гешисам – то до грошей! Однак іноді, на межі Психе, здогадуються, що все може бути інакше. Звісно, може…

Байдужі до калу і калорійності перебувають у цілковитій меншості на цьому світі. Життя їхнє веселіше. Доля вибудовується завдяки вишукано-складній спадковості, що істотно сповільнює процеси перцепції, але натомість дає глибоке, закорінене знання. Такі люди якщо навіть і дивляться на власне лайно, то глибоко в «животі», ще задовго до того, як воно опанує пряму кишку чи навіть коли їжа лише має намір потрапити до рота. Вони плавають здебільшого, де глибше. Їхнє сумовито-радісне життя балансує на межі. На межі, на стику вказівних пальців. З усіх джерел калорійності найціннішим вони вважають любов, хоча таке порівняння надто вульґарне.

Дійсно невульґарними є лише люди, котрим нема чого досліджувати і не досліджувати. Але їх так мало, що майже зовсім немає. Вони нікуди не плавають, а також і нікуди не ходять, та й не мають кого любити. Тому люблять усіх. Не знаю, Бл́я, що про них сказати, окрім того, що вони є. Краще сказати – бувають.