logoARTMEDIUM | цсм

Ростислав Котерлін . КНИГА НАТЯКІВ (2)

ВТЕЧА

Я таки пригадую, як ішов містом голий. На моїх грудях висіла картонна табличка з написом «ВСІМ ВСЬО!» Не знаю, скільки це тривало, але, напевно, вже тривало. Вечоріло. Все довкола було буденне і звичайне, але стосовно мене ситуація схоже набирала обертів надзвичайних, бо, окрім того, що я був голий, як палець, ще й занімів.

На деяких перехрестях я створював такі несподівані, спонтанні й хаотичні вихори психічних енергій, що від їхньої сили сліпий міг би побачити рух автівок, глухий почув би спів птахів, а німий легко вигукнув – Я!!! Тільки я – пальчик беззахисний – не міг не лише жодного слова вимовити, але й витиснути жодного звуку. Обурення міщан, одні з яких поверталися додому в напівдрімотному стані після трудового дня, а другі виходили на вечірній шпацер, посилювалося какофонією автомобільних гудків. Однак нервозний струс їхніх емоцій не міг змінити природного плину непомітних і витончених матерій.

Кілька разів мене штовхали у спину. Я зауважував темні силуети тих людей і простував далі. Довкола мене бігали якісь діти і недвозначно крутили своїми тоненькими вказівними пальчиками поблизу своїх рожевих і беззахисних дитячих скронь. Комахи не докучали. Деякі жінки, несподівано зіткнувшись зі мною, вересканили і, з виряченими очима, стрибали кудись убік. Натомість траплялися й такі панянки, котрі, здивовано оцінивши, обдаровували загадково-іронічною, навіть приязною усмішкою. Чимало було й байдужих. Іноді я робив невеличкі скоки, імітуючи рухи горобця.

Тоді я побачив той удар у голову, за мить почув, відчув, але все сталося так миттєво. «Всьо!» Табличку зірвали. Я більше не фраґментував реальність, зблиск, мить падіння. Я лежав долілиць, мовчки, наді мною схилилися якісь люди. Я важко звівся на ноги.

І тоді я побіг! Швидко! Далеко! Понад силу, понад … у горлі щомиті ставало пекельніше, наче у кратері вулкана, задихаючись, я зупинився і почув шалений стукіт власного серця. За мить усвідомив, що кричу. Не змігши розімкнути, розірвати уста, я закричав нутром, серцем. І все скінчилося.

І я побачив, як якийсь манірний, розслаблений Самсон, увесь із каменю, якось дуже ніби картинно розриває пащу такого ж манірного, без яєць, лева – так само кам’яного. Це нагадувало якусь сюрреалістичну скульптуру, яку виготовила з твердого, надійного матеріалу якась із модних феміністок. І був парк або ліс, а може, сад.

 

РАНОК

М́ося прокинулася від добре знаного запаху і шуму, адже прийшов Т́ой, від кого завжди тхне поганим духом. Звично похитуючись, він висцявся під дверима під’їзду. Сука знала, що не треба гавкати. Вони цього не толерують. Проженуть, не даватимуть їжі. М́ося вже багато сторіч не полювала, їй смакував хліб, усе їстівне, що люди залишали на смітниках. Ніч розслаблена. Сука декоративно загарчала, декілька разів, на якусь частку секунди, настовбурчився хвіст. Не цінують вірності. Я не кусатиму, але вчитимусь промовляти «му» чи «жож».

 

РАНОК 2

З ранку власне й починається історія про діалоги Ш́уні та Ізí. Діалоги ці я чую вже віддавна, іноді вони перетікають у монологи, а частіше – у полілоги, – коли виникають Д́уня, Мун́я чи С́юня, або Кé. Це не справжні імена тих людей. У суспільному житті вони називаються звично: Бертран, Григорій, Фрідріх, Тедді, Вова. Але ці персональні імена не мають нічого спільного з їхньою справжньою сутністю. Кожен з цих людей потенційно на щось, тільки йому властиве, здатний, і тільки ця здатність є його єдиною правдою, силою, слабістю і «назвою-натяком». Бо звичне ім’я, наприклад Фрідріха, є лише історією його родини, його краю, історією його короткого особистого і так званого громадського життя, але властива сутність Фрідріха – Д́уня. Власне «дуня» – це вже не ім’я. Це звук, а в письмі – лише набір певних літер. Тільки окремий неповторний звук може передати реальну сутність кожної конкретної людини, бо тільки так, голосовим натяком можна схопити той неповторний ефір, що спонукає людину робити ті чи ті вчинки. В суспільному житті інколи я називаю людей звичними іменами, але запам’ятовую тільки за звуковими натяками. На світі є не лише Д́уня, але й Д́унь, Ду́унь, Дунн́я і ще багато подібних до них особистостей, з котрими я ще не зустрічався. Можна розпізнати головний намір людини за поглядом, який вона несподівано кинула, за характером ходи, за звичкою припалювати сигарету або висякувати носа, навіть за неочікуваним для неї самої звуком гикавки, що викочується з ротової порожнини. Не лише останнє, але й попередні рухи є чистим звуком, бо той справжній звук кожної живої істоти може набувати яскравого візуального характеру. І тільки так Григорій розкривається у Мунí, так, а не інакше. Але мене зрозуміє лише той, чиї інь або ян розчинилися в їхньому особистому «яа». Всяк чоловік усвідомлює себе як вмістилище «я». Поки одного разу не почує у собі той єдиний і неповторний, ледь-ледь вловимий і непізнаний порив або намір до… Не знаю «до чого» цей намір. Я достеменно знаю лише, що в світі є людина, чиє внутрішнє імя Д́очого. До різання правдоньки і лише правди-матки, навіть якщо комусь це видається справжньою неправдою. Так виникають емоції, що поступово згасають. Бо кожен чоловік є «пісатєль», і колекціонер листів, і кухарка, і збирач буряків, і листоноша, і яйце динозавра, і жінка, і дитина; і кожна жінка є і чоловік, і дитина, і перекладач з іноземних мов, і перекладач діда чи баби, і «пісатєльніца», і яйце динозавра, і – і ви вже розумієте, про що власне йдеться? Всі «пісатєлі» полюбляють порівнювати когось чи щось з чимось іншим, іноді навіть трапляються прекрасні метафори. Кожен є усім, чим завгодно, поки не стане самим собою, але навіть якщо хтось і стає самим собою, то це тільки перший крок, бо в кожній людині спить не тільки яйце динозавра, але і яйце крокодила чи яйце горобця. Хоча на світі є сила-силенна яєць і невідомо, яке з них коли й у кому прокидається. Втім яйце також є метафорою тієї єдиної сили, що пронизує смертні людські тіла.

Добре, що на світі є поети, письменники й пісатєлі, що можуть словом добрим, звуком, порівнянням гостро-ніжним скрасити життя користувачів. І добре, що тут також є інтелектуали, артісти й артисти всіх видів і жанрів, які натхненно пізнають і пояснюють, зображають та озвучують мелодіями будь-що і абикого. А ще можуть змайструвати будь-якої краси і потворності образи та речі. І світ отже вже не є таким пекельно-áдським, яким міг би бути кожен день або за день. Так виникають жахливі й прекрасні сумніви. А за ними зміни.

Вже певний час я не є тим, що люди звично вкладають в поняття «я». Я загубилося. Останні кільканадцять років у мої стосунки із зовнішнім світом активно втручався Бл́я, резюмуючи все, за що я надто активно брався. Це було так, що до мене стукали, і я відчиняв. Невдовзі Бл́я переміг Я остаточно. Так усе це розпочалося. Почувши власний намір, Бл́я поступово зміг чинити опір повсякденному ́адству світу цього. Чи була це вагома протидія? Радше щось непомітне й невловиме для переважної більшості осіб, які активно борюкалися в різних позах у тому-таки áдському процесі. Бл́я діяв подихом, ледь вловимим доторком, натяком. Так було найдієвіше. Звісно ж, у мене була традиційна суспільна робота, згідно з трудовим кодексом, але найбільше я працював у невидимому полі. Треба сказати також чесно, що й на поверхні цього священного й блядського світу було створено та задіяно чимало штучних намірів, які ховалися за гучними корпоративними звуками-натяками. Іноді за такими намірами ховалися цілі території, іноді окремі касти, ложі або роди. З’являлися нові родоводи в мить змішування родів, але суттєво це не змінювало нічого. Звучання залишалося тим самим, хіба знаками маркувалося дещо інакше. І то було не просто звучання, це був голос Жаби, але не тієї, що мирно кумкає в болотах, а тієї містичної, що сидить в людських утробах і перешкоджає людині забути, пізнати чи відшукати себе, висмоктує та душить її чистий, єдино справжній намір. І про це піде мова далі, а поки що, бля…

фото Ярослав Яновський