Ми їхали до Тернополя . Це був час коли я часто їздив з Перкалабою концертами , легко гасролювали . А на пам’ять тоді мені приходила книжка славетного колись музиканта Алана Прайса , вона називалась , якщо не помиляюсь «Життя рок-н-рольного музиканта». Що за милість їхати в маленькому бусику наповненому музикантами , інструментами , коферами , якимись пуделками , ящиками з питвом та їжею , різними речами і т.д.і т.д. А все це накривав ніжно-розлогий голос Моха . За вікном був вітер , сіро , налітав сніг . Музикантів було двадцять три , всі три склади одночасно зібрались , дивно , що навіть Мох був заскочений –  почути три тромбони , три труби , п’ять цимбалів , чотири барабани , гобой та рояль , десять гітар і шість вокалів одночасно – де таке було колись видано , цілий оркестр Перкалаба в дорозі до Тернополя . Тож попереду їхав Алік та Сєрий далі пять Орестів , два Володі , Роман , Пилип , Остап , Чотири Віктора , Андрій і ще один Андрій , тобто два Андрія , Саша Сингаєвський , шість Ігорів , Ярема та Кіріл , Зигизмунд , один Вадим та п’ять Василів . Для мене було місце позаду серед ящиків та інструментів , але я мав вікно тильне , я фільмував поїздку . Минали дерева, села , великий міст , хмари , птахи . Ми їхали грати рок-н-ролл . Падав сніг.

За Монастириськом бус раптово спинився і зак всі протерли заспані очі серед музикантів опинилась Корівка , не просто опинилась , а всілась , нахабно вперлась між Сашою Сингаєвським та Володею , що тримав на колінах цимбали . Мох потирав руки , решта мовчала так ніби то норма , що бусом розїзджає Корівка , така собі невинність . І тільки Сингаєвський гречно запитав :- Чи Вам зручно ? О їй справді було зручно і не тільки .

Далі був концерт в холодному клубі з фрагментами сотень буйних молодих облич , з алілуйним вереском роззявлених писків , Перкалаба грала як аньоли в небі , Корівка ревіла як очманіла , мукала , стогнала , плакала в такт з залом , а подеколи не в такт , чим ще більше казила салю. Розійшлась не на жарт – пропонувала всім кого здибала помацати її за цицьки , а самим відважним видоїти . Мох в цей час ховався за куртиною .

Далі був гуртожиток ще більш холодніший ніж саля , була горівка , багато . Потім було все , що було . Музики , що позасинали як дітиска . І Корівка теж була , п’яно весела в дупель рок-н-ролльний . Що робив Мох під ранок я не знаю , бо не знаю , що я робив .

Було темно.

Потім ранок як завжди.

І утаємниченість Моха . Ми висунулись в коридор , панелі нагло пофарбовані в гранатовий колір , вапно на  стелі і стінах , кров на плитці підлоги , стікає до сходів , скапує , гусне .

Серед коридору лежали дві литки – права та ліва…ратиці вигнуті , ніби в конвульсіях , останніх .

Верх литок обмотаний був в целофан , два рази…

– Домукалась – шляхетно сказав Мох і ми потягнули литки по коридору попри двері кімнат де посапували серед ящиків та інструментів гості , музиканти та інші персони , що зявляються та щезають з нізвідки.

Зтягнувши залишки Корівки з девятого поверху маршем залишаючи слід спочатку масний і пурпуровий і все менш і менш примітний й геть чисто ніякого , вкинули до сміттєвого ящика за кутом гуртожитка і прикрили папером .

– Пацєр мовити не будем – сказав Мох і ми пішли .

Додому вертались різними автобусами , в різні сторони . Окремо ми , окремо гості .Музиканти . Та Корівка , вірніше литки …. права та ліва .

2017

текст та фото Олекса Фурдіяк