logoARTMEDIUM | цсм

Василь Бажай . Не існує ніяких границь…


Більшість художників традиційно підходять до організації експозиційного простору – е об’єкт і є місце – дальші здвиги залежать від самого артиста, якщо він розгублений – об’єм насичує його або все відбувається навпаки. Що ж є простір і чи взагалі потрібне формальне визначення самого цього поняття?
Я не працюю з простором ні в площині, ні в об’ємі, – не працюю з картиною чи з інсталяцією. Для мене найголовніше праця з своїм внутрішнім простором і це є першоосновою форми вис­ловлювання, – тільки цей простір є цікавий, і тільки в ньому я шукаю дороги, запитання та відповіді. Не існує ніяких границь – любий ма­теріал, люба форма, якщо цього вимагає потре­ба висловлення, має право на використання. Хоча це не є остаточним рішенням, адже внутрішній простір є вільний і для нього відмова від будь-якої матеріальності, від будь-якої фор­ми, є нормальним радикальним ходом – залиши­ти ідею на рівні думки, – живим імпульсом, що не проявляється в замкнених структурах. Є думка і необов’язково щоб вона матеріалізувалась. В іншому випадку вона перестає бути носієм ідеї.
Найбільше слід остерігатись переконання виз­наченості та правильності того чи іншого руху в просторі, якщо він не підтриманий внутрішнім вектором.


Думка є найближчою до абсолюту?
Звичайно вона є ближчою, але знову ж по відношенню до форми. Існує першопричина з якої приходить думка, на основі якої вона прояв­ляється. І що це за першопричина, невідомо ні думці, ні підсвідомості. Вона є рушійною силою появи ідеї – це момент, в атмосфері якого найцікавіше перебувати. Адже закінчений мис­тецький твір чи проект не має вже живого інтере­су, до нього не цікаво повертатись. Це ідеї, які вже себе проявили і тому я не хочу пояснювати
свої речі, не маю бажання виясняти – чому саме так зроблена та чи інша робота, аргументувати цей процес – в цьому нема сенсу. Для мене цікавіше коли він залишається таємничим. Змоделювати можна все наперед, але завжди, коли починається праця – процес йде зовсім в іншому напрямку, якого навіть на сподіваєшся. Занурен­ня в цю стихію, відчуття внутрішньої вібрації, не­спокою, чогось невідомого і є наближення до аб­солюту.
Одним єдиним імпульсом до руху є порив пошуку істини. В любому напрямку чи в науці, технології, мистецтві, існує онтологічна річ – як наблизитись до істини. Завжди виникають такі казуси – все зупиняється і дальше дороги не має. Саме ця неясність та невизначеність є признаком існування дороги і потреби в наступному кроці. Однак такий рух не пов’язаний з зовнішніми чинниками – в них нічого нового не має. Все нове, що повинно виникнути і до чого слід прагнути, пов’язано з самим собою. Подразник тільки там, і там каталізатор цього руху – подразником не може бути те, що має кінець і початок. Безкінечною структурою яв­ляється тільки сам суб’єкт – не його фізична сутність, а внутрішня духовна наповненість.
Суб’єкт не працює в часі – він працює в само­му собі. І визначення часу в якому знаходиться суб’єкт, і часу самого суб’єкта є різне.


Чи є в цьому дилема категорій, що прита­манні останнім мистецьким тенденціям?
Дилеми, як такої не існує. Це протиріччя ство­рюється для полегшення розуміння, для осяг­нення структури суб’єкта – того індивідуума котрий веде мову цими категоріями. Саме тоді створюється дилема іншою формою, іншою групою людей які прагнуть систематизувати і розложити все по поличках. Насправді не існує процесу, який сьогодні зупиняється, а вже назавтра розпочинається знову – рух іде безко­нечно. Не має ні ХІІІ-го, ні ХХ-го століть – все проходить в одну секунду і зконцентровано в одній крапці.


Все таки, який би Бажай не був само­достатній, прислуховуючись до внутрішніх імпульсів, творчий процес всерівно відбувається в певному середовищі – важко мати з ним порозуміння?

Не просто, однак це не є категоричним відме­жуванням від спілкування на загальному мис­тецькому рівні з колегами. Але діалогу, як такого, не відбувається. Можливо завжди між творчими людьми існує непорозуміння – не стільки щодо самого індивидуума, скільки до його мистецько­го доробку. Відчуття нещирості, недомовлення, висловлювання банальних фраз засмучує най­більше. І якщо є контакт з не багатьма людьми, то він відбувається до певної межі -. теми, які дозволяю собі у спілкуванні, не стосуються мис­тецтва. Про мистецтво краще розмовляти з дуже обмеженим колом, з друзями, яким довіряю. Але всерівно розмови є розмовами, а творчий про­цес є процесом самітника, однієї людини. І речі тільки тоді проявляються, коли виходиш за рам­ки своєї свідомості, потрапляєш в медитативну структуру творіння, один на один з собою.

В такому випадку – відношення до колек­тивних виставок?

Вони можуть існувати, адже об’єднання двох позитивів це є мова і двох полярностей – також мова. Знову ж таки, між цими двома творами піднімається третій – кураторський, який знаходить між авторськими речами співзвучність. Однак кураторський твір може створюватись і енергетичною плазмою тільки двох індивидуумів, без присутності третьої особи – коли твориться цільна, ідейно насичена форма, яка самодостатньо працює в просторі. В цьому контексті групові акції є нормальними. Залежить тільки з яких мистецьких речей формується виставка. Якщо вони вагомі, то ніколи не знищать одне одного, а тільки підтримають. І навіть два радикальних твори, що знаходяться поряд, вже мають об’єднуючий фактор. Найгірше коли виникають абсурдні ситуації з різноплановими роботами.


Створена Асоціація концептуальних художників – власне для чого? Синдром вихователя ?

Ця асоціація створюється для заповнення прогалини в сучасному мистецтві і є актуальною в західному регіоні і безпосередньо у Львові . З’являються нові погляди, нові думки, нове розуміння, як мистецької, так і філософської структури, нове соціальне розуміння мистецтва. Ці форми, що хочуть проявити себе, повинні мати розуміння. Тому кожного з художників, які входитимуть в дану концептуальну структуру, асоціація буде підтримувати та сприяти реалізації авторських проектів. Формується коло – в основному з молоді, адже деякі люди зрілого віку хоча розуміють, і бачать в нових віяннях щось цікаве, та осягнути чи ввійти в дану структуру їм затяжко. Це пов’язано із зміною мистецької філософії, із зміною життєвого устрою. Більшість художників Львова, не тільки старшого покоління, працюють у вчорашньому дні і вони не актуальні.

А, щодо синдрому вихователя – то, є повага до людини, що дійсно щось творить і шукає незалежно від форми в якій це проявляється. І до таких понять як наставництво, чи учитель не можна сказати що я відсторонений – є розуміння впливу на формування нового покоління своїм прикладом, своєю роботою і тільки цим! Вільному – воля. Кожна особистість формує себе сама й достатньо навколо інформації для цього, тому вихователь, як такий, має обмежені рамки. Кожен сам себе виховує – це моя позиція!

Асоціація, в цьому випадку, покликана допомогти молодим визначитись.
У Вас виникали аналогічні ситуації?

Навіть коли це мало місце – простір, в якому відбувалась експозиція моїх творів, я прагнув любими засобами доповнити, створити оточення, щоб вигравала та річ, що є поряд і вигравала річ особисто моя. Але це відбувалось досить рідко. Є бажання працювати з художниками високого мистецького рівня. Але знову ж, я дуже прискіпливий до своїх колег і не з всіма піду на таку співпрацю – мене цікавить ідея, проект, лінія його розгортання – і якщо є відповідність моєму баченню проблеми – співпрацюю.

розмову вів ОЛЕКСА ФУРДІЯК