logoARTMEDIUM | цсм

Євген Равський . Іліада

09.07 – 11.08.14

арт-центр Я Галерея у Києві

Перебуваючи в особистих стосунках із темрявою, Євген Равський представляє нову серію, у фундаменті якої лежить давньогрецький текст сліпого, звиклого до пітьми поета Гомера. До «Іліади» Равський йшов два роки, а дата її появи історично «перетнулася» із Революцією Гідності. У лоні явища, яке зветься «новим старим майстерством», Равський вийшов на певні засади, що сформували співзвучність трьох мов – власне, гомеричну епічність, наслідувану манеру малювання Караваджо та відкритість сучасності до заданих тем. Равський обачно зазначає: «Не хотілося сповзати у «Бійцівський клуб», але, ніде правду діти, все рівно сповз. Бо ці образи дуже сильні. Лише переілюстровувати «Іліаду» не було сенсу: хотілося показати це все нашим часом – відкрити завісу, якими були ті герої».

Серія зображає сцени війни: двобої, перемовини, розпач, сварки, заклики, залякування, оплакування та смерті. Місце дії – Вірменська вулиця у Львові, оформлена як незмінна арена театру бойових дій, на якій червоне драпування слугує завісою і водночас символізує кров. Людно, адже героїв більше, ніж акторів. Статисти (усі – львівські митці, окрім одного – власника кав’ярні) грають не персонажів, а характери. Так, приміром, друг Равського, художник Володимир Костирко на різних роботах опиняється і Патроклом, і Гектором, і греком, і троянцем. Пронумеровані масакри («Масакра I», «Масакра II») наче маскують реальних воїнів, замість того, щоб виставляти їх портретованими героями. Замість різномаїття зброї – рельєфи м’язів різних ступенів напруги. Костюми бійців (у широкому сенсі слова «костюм», який, наприклад, Борис Віан надає словосполученню «костюм Адама і Єви») складають єдине істинне обличчя – обличчя війни.

Потужність образів завдячує Гомеру, в першу чергу, як творцю архетипів, що здатні виховувати покоління, та як засновнику бійцівської естетики, котру прагне відтворити Равський: «Гомер дуже феєрично описує бої. Куди що увійшло, де вийшло, як розслабляється коліно… Цьому присвячена левова частина тексту».

Переграти живописом епічну поему, першопочатком якої був звук у пітьмі та нездатність сприймати образи реальності, справа актуальна з багатьох причин. Деякі з них – прямий зв’язок будь-якої героїки із Троянською війною та неможливість впевнено вести мову про вихід на світло та «мирний час» без цього звернення. А також авторська – заповнити прогалини в сюжетах, яких бракує. Поліфонічним доповненням до серії стає та ж «Іліада», «перечитана» італійським письменником Алессандро Барікко. У ній Барікко пропонує концепцію двох типів краси: «Можливо, «Іліада» підказує, що жодний сучасний пацифізм не повинен забувати про цю красу [війни] чи заперечувати її, нібито вона ніколи не існувала. Твердження, що війна – лише пекло, – згублива неправда. <…> Справжнє, пророцьке й мужнє прагнення миру для мене полягає у кропіткій та прихованій від людських очей роботі мільйона ремісників над створенням іншої краси та світла, яке не обпалює смертю. Це утопічний замір, в основі якого лежить незбагненна віра в людину. <…> Рано чи пізно ми зуміємо відвести Ахіллеса від жорстокості війни. І не страх, не жах приведе його додому. А якась інша краса, більш блискуча, ніж його власна, та нескінченно більш м’яка» (Omero. Iliade, 2004).

Небезпідставно долучаючи Равського до кола тих ремісників, ми маємо констатувати, що головною темою усіх його караваджистських серій є, власне, не всеохопна темрява, а «м’яке світло» – та інша краса, побачити яку заслуговує найміцніший герой, проте втрачає її у власній моці.

Світло, що дає змогу бачити, що дає сили діяти.

текст Борис Філоненко