logoARTMEDIUM | цсм

ВОЛОДИМИР МУЛИК . вічність або ……

                             

 

 

                                        ANARCHY IN THE UA.

                                       (ненаукове дослідження)

 

Які асоціації виникають особисто у мене при слові анархія?  Чорний прапор з написом «Анархія – мать порядка!» ( ну це з радянських кінофільмів), Нестор Махно на тачанці з наганом у руці, Гуляй Поле, Кропоткін, пісня панк-групи SEXPISTOLSAnarchyInTheUK” та рядок з пісні Віктора Цоя: « Мама – анархія, папа – стакан портвейна.» . На цьому асоціативний ряд майже вичерпується, хоча можуть зринати десь з глибин підсвідомості матроси в тільниках, якісь анархо-синдикалісти, Бакунін, а останнім часом ще й Сергій Жадан.

Тобто, цілком очевидним є те, що пересічний громадянин досить мало проінформований про те, а що, власне, таке та анархія і з чим її потрібно їсти. Та, за великим рахунком, пересічному громадянинові й не потрібно цього знати. Для чого забивати собі голову непотрібними для сучасного життя теоріями та альтернативними моделями побудови суспільних відносин. Пересічного громадянина нашої держави більше хвилюють насущні проблеми сьогодення, як ото – заробіток, плата за комунальні послуги, ціни на продукти харчування, котрі невпинно зростають з року в рік, ціни на ліки, якість медичного обслуговування. Йому (громадянинові) глибоко начхати на праці Кропоткіна з Бакуніним разом узятих. Лише іноді, ввімкнувши ненароком телевізор й побачивши в новинах, що твориться в нашій країні, як себе поводять так звані народні обранці, як розкрадається земля, як захапуються підприємства, плюне з пересердя український громадянин і процідить крізь зуби: «От, блін, бардак. Анархія, вашу мать!», та й вимкне телевізор.

Ось так і живе-поживає пересічний український обиватель, типовий представник електорату, як звикли називати народ наші політики, навіть не підозрюючи, що безлад (частіше звичайно використовують слово «бардак») і анархія це речі не зовсім тотожні. Більше того – це речі зовсім не тотожні. Те що ми бачимо по телевізору тільки зовні нагадує безлад, а насправді там все чітко працює. Тобто працює саме так, як і повинно працювати в анархічній системі, яка створена в Україні.

Моє поверхневе уявлення (ну дуже поверхове) про анархізм, як суспільно-політичну течію обмежується тим, що, наскільки я знаю, анархісти закликають до знищення всілякої державної влади та створення федерації мілких автономних асоціацій виробників, котрі вступають в торговельні відносини між собою, що дає змогу суспільству, створеному таким чином, існувати, розвиватися і рухатись у напрямку обраному цим суспільством.

Звичайно ж, як і всіляка політична утопія, теорія анархізму має купу всіляких недоліків і незістиковок. Тобто  в цілому запропонована схема не може працювати ідеально. В теорії здається все вірно, а на практиці, як завжди. Тому створення повністю анархічного суспільного устрою видається досить сумнівним, якщо не сказати – попросту неможливим. Але, втім, окремі сегменти цієї схеми можуть бути цілком успішно вживлені в тіло держави і, паразитуючи на цьому тілі, прекрасно розвиватися, приносячи непогані дивіденди тим, хто здогадався таке вживлення провести.

Ось – здається з теоретичною частиною покінчено й час перейти до практичних викладок і пояснити, чому ж трохи вище я назвав систему, створену в Україні, анархічною.

Почнемо з першого. Що там у нас? Знищення всілякої державної влади. Що в нашому розумінні є державною владою в Україні? Президент, кабінет міністрів, Верховна Рада.

Отже – президент, або краще – президентська структура загалом. Чи є ця структура досить впливовою, достатньо потужною, цілком дієвою, щоб вагомо впливати на процеси, котрі відбуваються в державі, контролювати ці процеси, вести за собою, окреслювати шляхи й перспективи, втілювати в життя власні ініціативи, зрештою підіймати рейтинг держави у світі та рівень життя власних громадян. Я гадаю, що цілком очевидним є те, що нічого з вище перерахованого дана структура виконати вже не може, в силу того, що президентська вертикаль в Україні зруйнована. Можливо єдине зі згаданого, що вдається президенту, це окреслювати шляхи й перспективи, тобто попросту просторікувати, а ще вставляти палиці в колеса прем’єр-міністру, тим самим руйнуючи другу складову влади в державі. Будь які кроки кабінету міністрів натикаються на нищівну критику президентського секретаріату. А якщо взяти до уваги звичайнісінький саботаж з боку промислових структур, що знаходяться під контролем опозиції, то стає очевидним, що й кабмін, як один з підрозділів державної влади, перестає бути дієвим.

Що ж стосовно Верховної Ради, то всім громадянам України, вже давно стало зрозумілим те, що законодавчий орган держави є остаточно дискредитованим, недієздатним, паралізованим,  (решту епітетів можете підібрати самі).

Про судові органи я просто вже мовчу. До них довіра знищена вже давно і, як мені здається, надовго.

Отже робимо висновок – знищення всілякої державної влади в Україні успішно проведено, перша умова анархізму виконана.

Що там у нас іде наступним? Створення федерації мілких автономних асоціацій виробників. Я гадаю, що і ця умова у нас успішно виконана.

Ні для кого в Україні не секрет, що політичні партії в нас не є власне політичними партіями, а швидше клубами за інтересами. Причому інтереси ці виключно бізнесові. Все зав’язано на бабло. Відбувається відверте неприкрите лобіювання різних промислових олігархічних груп. Ділення державних портфелів і владного пирога є не чим іншим, як ділення сфер бізнесового впливу різних олігархічних груп, які зацікавлені лише в одному – викачати якомога більше грошей, як і з державної скарбниці, так і з власне приватизованих за безцінь цими структурами різноманітних промислових підприємств. Ці олігархічні утворення то ворогують між собою, то об’єднуються, якщо в тому чи іншому питанні їх інтереси раптом співпадають. Тобто – автономні асоціації виробників успішно між собою співпрацюють. Зрештою конкуренція – це теж один з видів співпраці.

То що ж ми бачимо? А бачимо ми країну, державний устрій в якій цілком справедливо можна назвати напіванархічним. І не важливо що над державою майорить не чорний прапор, і не важливо під якими прапорами виходять на битву різні умовно політичні сили, бо битва ця все одно за ласий шматок, а лозунги, заклики, обіцянки, то кістка для електорату, як вони нас називають, бо назва український народ їм чомусь стає поперек горлянки.

А чому устрій напіванархічний запитаєте ви. А тому, що всі інтереси анархо- олігархічних груп в Україні направлені лише, як уже було сказано, лише на власне збагачення, а на суспільство, яке за ідеєю мало б рухатись вперед, розвиватися, як матеріально, так і духовно, цим групам глибоко начхати.

Держава для цих угрупувань існує виключно як величезна копальня з надр якої черпають вони свої незлічені багатства. А для відпочинку, лікування, навчання своїх дітей, та навіть для проживання вони обирають інші країни. Туди ж вони планують відправитись по завершенню своїх трудів неправедних проводити ситу старість. А що залишиться після їхнього набігу на цих теренах, хай навіть висушена пустеля, їм байдуже.

А ми дивуємося, чому ж у нас в державі ніхто не дбає про культуру.  Про що ви, панове інтелігенти? Що ви таке верзете? Яка українська культура, який кінематограф, яке книгодрукування, який захист української мови? Не заважайте робити бабки.

Звичайно, перед виборами та частина анархо-олігархів, яку прийнято називати проукраїнською, щось там згадує про культуру. Але вибори минають і про неї успішно забувають. А для чого морочити собі голову. Невже це допоможе заробити?

Держава вже практично програла всі війни – ідеологічну, інформаційну, книжкову, кіновиробничу, кінопрокатну, шоу-бізнесову… Де обіцяні україномовні версії Windows? Їх хтось бачив? Де українське кіно? Де українська книжка? Звичайно знаходяться якісь диваки, які в неймовірно несприятливих умовах знімають якесь кіно, друкують книжки, записують диски, малюють картини. Але чи можуть вони в цих несприятливих умовах протистояти навалі з півночі. Скільки така велика держава як Україна знімає в рік фільмів? Напевно вистачить пальців однієї руки, бо я не беру до уваги те мило яке творить скажімо Оксана Байрак, адже назвати це українським кіно навіть язик не повертається. Бо в такому кіно в головних ролях зайняті лише російські актори, кіно знімається російською з прицілом на прокат у Росії. Знову заробляння бабла.

 Скільки україномовних книжок в рік видається в нас? До смішного мало. Зате магазини й розкладки завалені російськомовною продукцією з сусідньої держави.

І не Росія в цьому винна. Якраз Росія все робить правильно. Правильно для себе. І закони прийняла свого часу, які дозволили відродити російське кіно, російське книгодрукування. Тут і податкові канікули, тут і закон про меценатство.

А у нас нікому це не потрібно. Для чого напрягатися. Заробити гроші на кіно наші олігархи можуть в тій же Росії, вкладаючи гроші в їхній кінематограф, а на Венеційське бієнале запросити представляти Україну не українських художників.

Мало інформованим, ідеологічно зачумленим, низько культурним суспільством легше маніпулювати, його легше експлуатувати, з нього легше викачувати гроші, практично нічого не даючи навзаєм. Ось така картина в далеко не пастельних тонах виходить.

Я спеціально не називав прізвищ президента, прем’єр-міністра, олігархів, керівників партій, бо неважливо яке прізвище в людини, котра сидить в тому чи іншому кріслі, бо створена система працює сама на себе, спокійнісінько сприймаючи, поглинаючи та перетравлюючи будь яку особу, котра на це згідна і приймає правила гри. Анархія у державному устрої України пустила настільки глибоке коріння, що здолати це під силу хіба що якомусь казковому богатирю, або людині з сильною волею, міцним характером і з твердим переконанням, що зробити це вкрай необхідно, бо інакше біда. Та от тільки твердість характеру якось непритаманна нашим державним мужам. Якісь вони рихлуваті, як ззовні, так і зсередини. Видовище настільки непривабливе, що я вимикаю телевізор, цідячи крізь зуби: «Та пішли ви всі до дупи, панове політики. Там вам саме місце.»  


Березень 2008 -14

зображення ростислав шпук

подяка альманаху Кінець Кінцем