logoARTMEDIUM | цсм

budda

– Наскільки коректно розмовляти про сучасне мистецтво тепер, ще перебуваючи вньому, не відійшовши на певну дистанцію?
– Коректно. Але розпочати треба, мабуть, з термінології. Беремо купу мистецької літератури і безліч разів натикаємося на заяложене слово «мистецтво» з його «інтуїтивно зрозумілим» сенсом. Але ніхто ніколи не намагається цей сенс розтлумачити, зрозуміти, як значення цього слова, його термінологічна функція змінювалися відповідно до історичного часу чи до особливостей регіону, країни. Більшість просто обходить це питання, обминає його, так ніби воно не має жодного значення. Ніби все й так, саме собою зрозуміло. Тоді, що таке «коректно»? […] Треба знайти якийсь усереднений сенс у тому, що саме ми називаємо мистецтвом, коли промовляємо «мистецтво Китаю» чи «сучасне мистецтво». Чи, наприклад, що вважати мистецтвом, дотримуючись точки зору будь-кого з мистецтвознавців чи першого ліпшого художника, коли він вживає цей термін як абсолютно персоналізоване розуміння штуки. А це величезна кількість суб’єктів…
– Але ж виникає певне спільне означення в уяві співбесідників при звучанні слова «бароко», наприклад…
– Так, але що за образ виникає в уяві одного чи іншого? Наскільки ми можемо довіряти об’єктивності цього терміну, коли вживаємо його в тексті? Я не кажу, що ми раз і
назавжди можемо дати чітке визначення. Йдеться про те, що ми втратили цікавість до цього. Вирішили собі, що авангард зруйнував абсолютно всі кордони, всі межі, а постмодернізм навіть не намагався їх відновлювати, радше навпаки… Хіба що Деріда, мені здається, ковзаючи між усіма цими «плинними» термінологічними згустками, – залишався достатньо строгим. Його манера деконструювання потребує бездоганного розуміння того, в чому полягає самаконструкція. Бо якщо ти її собі не уявляєш, як ти її деконструюватимеш? Це ж наступний крок. Невипадково він говорив про університетську освіту як про необхідну підставу критичного дискурсу. А це,насамперед, – спроба дати означення. […] А зараз все це більше схоже на розпиздяйство.
– Ти говориш про те, що відбувається у нас в країні?
– Ні, не тільки в нас.
– Але ми не можемо адекватно оцінювати стан речей там, не володіючи мовами.
– Хочеш сказати, що до нас не доходить література?
– В більшості – так.
– Якщо вже говорити про літературу, то найбільше бракує теорії: я б не хапався за монографії про творчість якогось майстра чи напрям, а відразу брався би за літературу теоретичну, ту, яка закладає ґрунтовні засади, такого рівня, скажімо, як Бродель в історії економіки. І такого перекладено чимало, щоправда російською. Але я, взагалі-то, про інше. Я говорив саме про вживання термінів, а це стосується нас самих, а не книжок. Коли я приймаю розуміння, що склалося в мене якимось там невідомим чином, і на автоматі кажу собі: «О, мистецтво!», – то це неусвідомле нерозуміння, інтелектуальна мастурбація. Я можу навіть посперечатися з кимсь про красу тієї чи іншої речі. Хтось, припустімо, скаже, що це фігня, а я скажу: «Ні, класно».
Ми не здатні сьогодні прибрати цей синхронічний фактор. А діахронічний (тобто історичні версії вживання терміну)
– тим більше. І зараз я говорю не так про вживання терміну, як про те, що ми під ним розуміємо. Реальний зміст. Термін терміном, але кожен собі щось розуміє при його
використанні. Переважно це індивідуальний чуттєвий досвід. А ми вже, пересмикуючи, безсвідомо, вписуємо в той контекст своє. Коли ми читаємо, наприклад, вінкель-манівські тексти, ми можемо вписувати туди свої сенси. Як нам це зрозуміти? Я не знаю, яким треба стати «навороченим», скільки текстів ХVIII ст. необхідно перечитати, щоб по-справжньому зрозуміти Вінкельмана. Тобто нас мусило би цікавити, що ним рухало, коли він писав свої тексти, що його цікавило, чим він переймався? Для чого взагалі з’явився мистецтвознавчий дискурс як спеціальна наука?
– Це неможливо.
– Не варто робити швидкі висновки, особливо про неможливість щось дослідити. Бо швидкі висновки – ознака безсвідомості. Варто просто досліджувати й досліджувати.
Невтомно. І єдині, кому можна зараз дозволити теревенити щось про «арт» без особливих підстав, це тим, хто сам займається contemporary. Та й то, лише до певної міри – якраз їм і потрібно бути десятикратно обережними. Бо ті, хто блудить в історії, можуть собі дозволити помилятися: просто ляпнешся писком об такий собі «фактаж» і все відразу зрозумієш про свої претензії на передчасні висновки. А вся ця теперішня «штука» ґрунту під собою не має. Вона ще вся така летюча… Тут поки нема об що роз’юшити собі носа.
– Але ж виникають емоції?
– Емоції – так, але ми говоримо про те, де з’являється розуміння, навіть не просто раціональні підстави. Я навмисне розпочав розмову з термінології. Коли складаєть-
ся справжнє розуміння, ми передбачаємо, що емоційний план і особисті фізіологічні переживання, моя рецепторика, котра теж мусить бути відповідно розвинутою, вже остаточно зужиті і їх стало замало… Я, зрештою, не вірю, що в художника і в людини з вулиці однаково просунуті центри візуальні, слухові, тактильні. Мені здається, що в людей,  які постійно напружують рецептори, точніше, може, не самі рецептори… бо, що таке рецептор? поверхня, котру проштрикнули, і далі якимось каналом інформація доходить до мозку, котрий її приймає?.. Ну, це маразм – так вважати
сьогодні. Отже будемо казати, як запропонував Гібсон1, – «система сприйняття». В художників вона, однозначно, набагато розвиненіша. Вони постійно цим займаються, і вони бачать і чують дійсно більше. І краще. Вони гостріше сприймають, якісніше сприймають. Зрештою, вони сприймають з більшою цікавістю. Тобто вони зацікавлені в тому, про що говорять, значно більше, ніж реципієнти, які приходять це сприймати. І цей розрив зберігатиметься завжди. Я так гадаю. Передбачається, що художник – це така специфічна істота (не просто людина чи персонаж, чи тим паче соціальний діяч), яка має достатньо розвинену увагу і певний рівень зацікавлення тим, чим займається, не називаючи це жодним словом. До того ж те, чим він займається, неусвідомлено, без термінологічних визначень, виділяє… Ми не будемо говорити про тих дебілів, які дивляться на художника зі своєї дзвіниці матеріальних потреб – тіла й емоцій.
І на мистецтво дивляться таким же чином. Ясно, що вони там небагато побачать. Я не скажу, що нічого, але небагато. Хоча, підозрюю, що навіть в таких примітивних потребах
крізь людину прозирає щось глибинне, щось класне, щось невідоме. Але його там дуже мало. Воно страшенно нестійке. І така, пересічна, людина це легко продасть. Трошки
притисни – і вона за їжу продасть те, що в ній як людині найцінніше. Зречеться сто разів. А ми припускаємо, що художник – це той, хто цього не зречеться. Не скажу, що піде
до кінця, але бодай не зречеться. Не повинен би. Хоча зараз страшна ситуація. Тепер ніхто не тисне, не переслідує. Просто купують. Скуповують. Під корінь. І більшість «художників» – з проданими душами. «Митці», за Подерв’янським.
Це, можливо, надто пафосно звучить, але – це… бездушна ситуація. Хіба хтось переймається тим, що з тими людьми? Ніхто не переймається. Ми говоримо про те, що політики себе хріново поводять, а хто спроможний зробити зауваження? Нема кому. Зауваження потрібно робити з такої висоти цінностей, щоб їм (політикам) не було навіть
чого гавкнути у відповідь.Щоб людина внутрішньо відчувала моральну відповідальність за те гівно, яке вона продукує. А коли в неї орієнтири не сформовані, цінностей брак,
брак навіть розуміння, що її саму насправді цікавить… А нічого її не цікавить. Тому, що те, що там, угорі, воно ніяк не сформульовано. Від рівня цікавості залежить і ступінь цінностей. якими люди оперують. Нам не потрібні слова. Можливо ми їх і використовуватимемо, але вони не матимуть такого значення, ми не будемо їх так цінувати як сьогодні. Ми звісно говоримо про тих, хто слова цінує, а не про
тих, хто їхньої цінності не відчуває. Про такий рівень сприйняття ми перестанемо говорити, ми його залишили там, за спиною. Я ж кажу, навіть тваринам він доступний, хоча в них нема інтелекту, і вони не здатні бавитися інтелектуальними речами. Людина бавиться знаками. Вона сама означує, і може ці знаки певним чином переміщувати. Пригадуєш у Барта2 дискурс про психіатра? Коли до нього людина прийде на прийом і почне матюкатися, психіатр може це спокійно сприйняти, як прояв можливої хвороби і аналізувати звідки воно росте. Але якщо він те саме почує в автобусі, то йому дуже важко буде залишатися психіатром. Він може стати просто людиною і реагувати на матюки, як усі. Таке запросто може статися. За межі інтелекту вийти дужелегко, випасти назад, впасти вниз, впасти в емоції, впасти у своє тіло і це переживати. В сексі це просто виверження сімені, або переживання оргазму, спрямованого на те, щоб скинути енергію, яка накопичилася в той момент, коли виникло сексуальне збудження. Вона накопичується і б’є в голову, і позбутися її іншим способом просто неможливо.
Але в світі відомі школи, що займалися з покоління в покоління культивуванням технік, методів, прийомів, покликаних спрямувати цю енергію в інший бік. Це специфічна, на-
вмисна дія, а отже, – мистецтво.
– Художник – той, хто найшвидше відчуває і реагує на зміни, але й сам зазнає змін від цього?
– Трансформація – це найважливіше. Тобто, ми говоримо про дію, яка нібито залежить від тебе. Але, перепрошую, дія не виникає з тебе самого. Ти тут присутній взагалі чому? Якщо ця дія в якийсь момент стає настільки цільною, суб’єкт, який діє, в процесі дії кудись зникає, і виникає чиста течія енергії, котра тебе штовхала до цієї дії, вмотиво-
вувала її, якимось чином активізувала тебе, зацікавлювала, зосереджувала увагу. Ти готовий включити своє тіло в гру, забути про їжу, секс, соціальні потреби. Усього цього
ти готовий позбутися. Увесь інтелект спрямовано в бік дії. Тебе пробиває, ти несподівано прострілений, і в результаті виникає якась там річ, я навіть не знаю якого роду: чи це акт, чи наслідки зовнішніх видозмін, матеріальні речі, живопис, скульптура чи звук інструменту, чи танець, без різниці. І там, десь глибоко в людині обов’язково включається те, що ми називаємо словом «інтуїція». На інтуїтивному рівні починаєш відчувати, куди рухатися. Адже коли людина починає дію, вона не може розуміти і передбачати, що цей рух запрограмований природою, першими двома рівнями, про котрі ми вже говорили. Те, що Уілсон3 називає контурами – первинним, притаманним ще рептиліям і контуром ссавців, який пов’язує нас емоціями в певні спільноти. Де, зазвичай, основне – репресивний апарат. Емоції – це просто репресія. Більше там нічого не знайдеш. Ні, ну звісно, якщо там репресія – значить і розслабуха може
наступити, розрядка, виверження, так званий катарсис. Художник – це людина, яка може катарсувати сама. Якщо вінне катарсує, тримає в собі, затискає, то він просто поступо-
во себе нищить. Це однозначно відіб’ється, скажімо на танці. Танець – найяскравіший з мистецьких проявів, тому що його абсолютно неможливо вхопити і визначити, загнати в
рамки знаків. Танець неможливо означити. Тому, коли танцю вчать, скільки ти не формулюй конкретні па, скільки не демонструй постановку рук і ніг, якщо просто з’єднати всі ці рухи в купу, в тебе просто вийде механічна хуйня, нікому не цікава. І лише, коли ці рухи зливаються в єдиний (я б не хотів вживати це романтичне слово, але нема куди дітися) порив… Щось десь крізь щось проривається. Тобто той мотив, котрий штовхав тебе вчитися, йти в цей танець, контактувати з партнером, знаходити з ним співзвуччя… Рівня Ніжинського досягають, кажуть, одиниці, але це вже означає що їх більше, ніж одна людина. Я знаю лише Ніжинського. Про нього кажуть, що, судячи з усього, через танець він знайшов просвітлення. Якщо просвітлення – це відкриття інтуїтивного каналу, котре стає тривалим, звідти можна не повернутися назад. Бо це вже стає непотрібним. Інакше кажучи, увага настільки гостра, що вона просто зразу прозирає на цей рівень, а цікавість тільки до нього й привернута. Нічим іншим людина просто вже не цікавиться. Тіло, емоції, інтелектуальні пошуки – все підпорядковано єдиній схемі: ще раз туди потрапити, і ще раз туди потрапити, і вона постійно це й робить. Про Ніжинського казали, що він так зависав у повітрі над сценою… (на жаль, не відомо, чи збереглися якісь фільми з його танцями…) він так зависав над сценою, що виникало враження, ніби сила тяжіння на той момент вимикалася. Я навмисне ще раз хочу наголосити – це тільки частина того, що художник зараз мусить робити. Я не люблю слова «мусить» стосовно художньої роботи. Це ідіотське слово. Ніхто нічого не мусить. Як тільки ти щось мусиш, ти просто здохнеш і робити все перестанеш. Тільки тому художник і робить те, що він робить, бо він у тому вільний. Як тільки він робить невільно – він не художник. Несвобода для художника – це пиздець.
– В Польщі одне з видавництв, заснованих митцями, називається «Критика політична». В Україні соціального мистецтва нема, незважаючи на невдоволення владою…
– Ні, давай говоритимемо за принципом Ошо5. Він пропонував: не засуджуйте людину, засуджуйте вчинок. Обізвемо художником тільки того, хто якимось чином діє. В чому полягає його вчинок? Спробуємо розібратися і спробуємо відділити художній вчинок від будь-яких інших вчинків. Те, що робить людина, і яка вона людина, ми зможемо
якось виловити за межами тваринного, хіба за її вчинками. Більш ніяк не зможемо. Людина частенько робить вчинки, котрі пояснити з точки зору зоології неможливо.
Біологічно вони не пояснюються. Не кажу вже про якісь інші виміри пояснень. Не пояснюються, і все. І тільки тому ми змушені казати, що людина якось діє. Ми передбачаємо, що художник – це така людина, яка діє специфічним чином. Тобто до тих пір, поки він діє саме так, до тих пір він художник. В усіх решта випадках ми не будемо називати його художником, навіть якщо він офігенний перець, і має всі можливі регалії. Він перестає бути художником, як тільки перестає діяти як художник. Все. Тому він художник не 24 години на добу, а тільки в той час, коли діє, як художник.
При чому, безсумнівно, ми маємо на увазі не просто рухи тіла, навіть якщо говоримо про танцюриста, бо передбачаємо художника в широкому розумінні слова. Все, що тор-
кає людину за щось тонке, глибинне, все, що причаровує, все, що не дає спокою, в тому числі й політика. Власне, чому політика? Чому я сказав, що це тільки фрагмент того, що
художник сьогодні міг би робити як соціально заангажована істота? Не мусив, а міг би. Має змогу. Чи реалізує він її, це вже інше питання. Навіть не знаю, до кого – чи до нього
самого, чи до оточення, чи до обставин, чи до випадковості апелювати. Зараз про це судити безглуздо. Він здатен на таке, однозначно. Це йому під силу. Тобто створити такий неспокій, щоб жодне падло потім так прикро діяти не могло… Можливо, в тому що зробив Ісус, також був присутній мистецький акт. Себто це більше, ніж просто мистець-
кий акт, але й мистецький також – це точно. Те, що робив Ісус, було свідомими діями для створення певної ситуації духовного характеру. Він створював духовну атмосферу в
тому невеликому колі, з яким спілкувався, і виносив певні контакти цього кола на ширше оточення, яке пізніше якось відреагувало на Його дії. Він це вибудовував навмисне.
Він був свідомим того, що робить. До кінця. На мою думку. Можливо, це надто хитро, але Він використовував елементи театральності. Хоча, звісно, це не той театр, до якого ми звикли. Для нас у театрі доступна лише дещиця того, що театр міг би. Не знаю, чи чув ти коли-небудь про так звану психодраму. Коли ті, хто грає в театрі, переживають те, що вони грають. Тобто, з цією метою вони і грають. Глядачі там можливі, але геть не обов’язкові. Їх може й не бути. Глядачів можна елімінувати з ситуації. Цей театр відбувається з метою, щоб ті актори… Тут вже й не скажеш актор.Хоча це акт. Безсумнівно. Людина змушена діяти певним чином. Її до цього змушують. Я маю певний досвід, перебував у ситуації, коли пропонували стати хижаком, випустити з себе хижі енергії. Я ніколи в собі цього не передбачав, поки в якийсь момент не відчув, що нічого в мене не виходить. Не вдається ніяк випустити з себе таку емоцію, тоді я пригадав, як «наїхав» колись на свого кота. Кіт мене так роздратував, що я кинувся на нього і побіг за ним по хаті. Аж в якийсь момент відчув – що я роблю, ідіот? Я ж такий великий, що можу покалічити його. І зрозумів, наскільки це сильна енергія, як її важко стримати. Майже неможливо. Вона сильніша за мене. Вона мене настільки захопила, що мало не розірвала. Не в сенсі знищення, але в той момент мене не залишилося, був хтось інший. Але десь там, у підсвідомості знайшовся якийсь голос і сказав – стоп, що ти робиш? Зникає людина з якогось рівня, де ми кажемо, що там вона людина. Вона там була і зникла. Перемістилася нижче. В міжлюдських розборках, коли вже не вистачає ні роз’яснень, ні матюків, в хід ідуть кулаки. Спочатку наводяться логічні аргументи. Вони не діють. Тоді вдаються до погроз, до матюків, намагаються висмикнути один одного з логічного на емоційний рівень спілкування. Тут вже важить не саме слово, а те, чи буде воно дошкульним, образливим для опонента. Викликати емоцію, яка принизить ворога, щось таке. Емоційно вкусити. Інтелект вже не працює. Він вимикається. З рівня інтелекту людина зникла. Ми передбачаємо, що мистецтво – обов’язково інтелектуаль-
на штука, принаймні інтелектуальна… Завжди передбачається рівень споглядання, розглядання, що включає розум. Я не кажу, що при цьому людина не може бути схвильована емоційно. Навіть має бути схвильована. Але якщо розум не включився, а є тільки схвильованість – тоді це те, що ми називаємо попсою. Людину просто лоскочуть за певні місця. Приблизно теж саме, коли когось намагаєшся образити. Один і той же тип дії. Принцип дії той самий. Рівень дії, рівень вчинків. Такий рівень характерний для тварин. Вони теж один на одного гарчать, не нападають одразу. Але коли цей рівень не спрацьовує, тоді вдаються до останнього аргументу – фізичної дії. І чистять один одному писки. Іноді й це не вирішує ситуації. Тоді доводиться вбивати. І тільки так
закінчується конфлікт. Реально. В суспільстві все це значно складніше, тому неможливо вирішити проблему агресії шляхом ліквідації агресивних. Серед живих вдосталь схиль-
них до агресії. Рано чи пізно, вона починає розповсюджуватися. Люди воюють замість спілкуватися, дискутувати, переповідати, переконувати. Хтось знову цим перейметься. Ти не знищиш християнство, розіпнувши Христа. Це ідіотизм. Я здивований цим вчинком жидів. Можливо вони й хотіли такого результату, важко про це судити тепер. Мені дивно, що єврейське суспільство, котре вже не одне покоління боролося за своє біологічне виживання, не інтелектуальне, не емоційне, а біологічне. І тримало свій народ в певних рамках, примушувало його поводитися певним чином, на відміну від греків… З того, що мені відомо, греки– це перше суспільство, яке нібито, на перший погляд, намагалося розслабити, попустити людей, а не ставити в жорсткі рамки… Так зване вільнодумство – з того, що я читав, досліджував, намагався собі втовкмачити, проникнути – в греків легалізувалося вперше. Тобто грецька філософія – це перший випадок, де свобода думки призвела до жахливих результатів. Жахливих в усіх аспектах – і в поганому
сенсі слова, і в хорошому. Той результат, що жахає. Тобто звичайну істоту, яка хоче залишитися такою як вона є, нікуди не переміщуватися, не трансформуватися, не зміню-
ватися… Не даремно Ошо так жорстко поділив і сказав, що можливо по-справжньому виділити тільки два типи розуму – жидівський і грецький. Він таким чином охарактери-
зував і китайців, і індусів, і японців, і українців. Тобто лише два типи мислення. Інша річ, що там, за межами – для цього розуму замало.
– Незрозумілі і тепер причини виникнення артефактів в печерах Альтаміри і Ляско, хоча гіпотези й висуваються різні, але те, що ми бачимо там беззаперечно захоплююче видовище. Навіть на репродукціях. Але навіщо людині це? Звідки потреба в творчості?
– Безсумнівно, мистецтво це така штука, котра керується інтуїцією. Ми, навіть, цінності глибинні не можемо визначити розумом, бо вони приходять в розум вже в готовому вигляді. Ми їх формулюємо і приймаємо. І все. А цінності як такої, як речі, котру можна вхопити тільки розумом, її нема. Ти цінність розумом не вхопиш. А як ти цінність вхопиш
на рівні емоції? Не вхопиш. Отже їх треба для початку сформулювати, відділити від інших. Вони обов’язково чомусь протистоять. Одні цінності протистоять іншим. Можливо, не протистоять, а просто опонують одні одним. Це не конче дуель, «або-або», себто двобій за парним кодом. Може бути складніше, як наприклад у китайців, де присутні п’ять першоелементів, що взаємодіють між собою. Або індійська
тріада. Ці космогонічні засади згодом забезпечували понятійний апарат, набір сенсів для творення мистецьких продуктів. Що ж слугує змістом для сучасного мистецтва? Ін-
коли цього не можливо з’ясувати. В багатьох випадках це просто колективно-безсвідоме. Процес, а не дія. І не акт. Процес, котрим людина захоплена і просто в цьому бовтається. Це не погано, якщо тільки не виникає спостереження, і людина не починає бачити, що з нею відбувається, і просто сама себе попускає і може породити дуже цікаві результати. Але насамперед вона породжує результат для неї самої, і ніхто сторонній цього помітити не може. Окрім людей, які можливо теж рухалися подібним шляхом.
– Це добре, що тепер так багато людей займається мистецтвом?
– Ще не знаю. Ми ще ж не визначили, що це таке – займатися мистецтвом. Єдине, на чому хочу зараз наполягти, що ми вже піднялися до рівня, з якого нема чого дивитися
вниз, і питання, пов’язані з економічними стосунками між істотами, яких ми називаємо homo sapiens, і питання, пов’язані з емоційними стосунками, також називаються
словом політика. Політик впливає на свою паству, захоплює так званою харизмою. Це найяскравіший прояв, бо політика буває й інакшою. Політик може діяти й через велику кількість посередників. Так звані партії. Але безсумнівно: той, хто стоїть на чолі, мусить впливати своєю харизмою принаймні на оточення. Не обов’язково на всіх. Але насвоє оточення. Спосіб керування армією передбачає, що той, хто керує, має достатню внутрішню силу, щоб робити емоційні наїзди, бо кожен раз відрубувати солдатові голо-
ву занадто нерозумно. А діяти за допомогою логічних пояснень в армії ніхто собі не дозволить, особливо на полі бою. Тому найшвидший спосіб – наїхати. Налякати. Безсумнівно, мистецтво й на першому рівні якимось чином діє, бо тілесність людська дуже цінна, і вона найбільш опанована. Через прояви тілесності народилася така річ, як камасутра – мистецтво кохання. Будь-який поворот пальця може так запустити… При певному повороті пальця і при доторку до іншого тіла спрацьовують нервові закінчення, і може виникнути певна емоція, на цьому й базується камасутра. Але
я сумніваюся, що той, хто бере в руки цю книжку, розуміє до кінця, про що йдеться. Я ж говорю не про тонкощі, а про такий примітив, як положення тіла, що може породити інак-
ші внутрішні переживання. На чому й будується танець. Візуальне мистецтво передає це своїм чином, а музика й голос через напруження й розслаблення вводять нас в
певний стан, як ми це розуміємо для себе. Бо інакше ми б нічого не почули. Ми й не чуємо, коли це для нас недоступно. Або коли музикант робить свої рухи смичком суто формально. Це дуже суттєво. Чому я й хотів сказати своє слово про мистецтво. Мистецтво, як на мене, вибудовує всю вертикаль, на відміну від політики, бо політика далі емоційного рівня не йде. Коли ж ідеться про інтелект, там вже щось інше. Не політика, якась гра. Які ігри в цих банкірів чи керівників держав, я ще зрозуміти не можу. Мені не видно. Бачу облуду, бачу брехню, але причин зрозуміти не можу. Однозначно можу сказати, що мистецтвом там і не пахне. Воно може там перебувати, тільки перебувати. Може вмикати інтелект, примушувати його працювати на себе. Нагадувати через інтелектуальні схеми про моральні імперативи, етичні засади. Якщо говорити пафосно… Ха-ха, це з приводу твого зауваження Савадову, а він означив: «Художник –
це духовний воїн». Кожен день. Ні, це не красивий лицар з романів Толкієна, ні. Швидше, пацан з «Ігли» Цоя. У фільмі гарно це показано, але й у житті Цой ходив на розбори з
гопниками. По-справжньому. Він ходив відстоювати мистецтво. Нагадувати про те, що ти маєш відношення до якоїсь культури, культивуєш щось. Як відбувається зрада? Коли ти щось культивуєш, ти це любиш і розумієш, що це найцінніше з того, що маєш, але не найсильніше. Коли тебе притискають голодом або сексом ти, звичайно, можеш про це забути. Це дуже сильні енергії, а ця енергія дуже слабка, дуже тонка. Зате вона нездоланна. Її не можна вичавити. Її неможна вбити. Її можна вбити тільки разом з її носієм. А грубі енергії можна вбити. Людину можна перетворити на раба за рахунок дії на її фізичне тіло. В такому випадку тіло перестане бути автономним. Воно стане придатком чогось іншого. Емоційно людину можна розчавити. Я не хочу загострювати увагу на цих питаннях, але коли в них не розібратися, пишучи текст по мистецтву… З тим, про що писав Гакслі треба розібратися остаточно. З тим, про що писав Кастанеда треба розібратися остаточно. А там йшлося про сприйняття. Про роботу цієї схеми. Це дуже важливо. Якщо не розібратися з цим усім, як нам рухатися далі і пиздіти про концептуальні схеми, гратися зі знаками? Це ж знаки чогось? Ми щось означуємо, чи нічого не означуємо? Коли знаки зібрано в групи, ми намагаємося їх чимось означити
і створюємо новий знак, не спрямований безпосередньо на життя. Але якщо колупати цю систему, то зрештою дійдемо до такого рівня знаків, котрі будуть вказувати тільки на
життя. А що таке життя для нас? Це наші вчинки і переживання, з ними пов’язані. Більше ніщо. Коли говорять про предмет, то що таке предмет? Це такий тип мого переживання, який я не сприймаю як подію. Це теж подія, але на рівні мого сприйняття вона не настільки швидка. Я сприймаю тарілку нерухомою. А коли листя на дереві колишеться, я сприймаю це як подію, як вітер. Підозрюю, коли б у мене було таке повільне життя, як у каменя і сприйняття відповідне до такого ритму, я б і тарілку сприймав як подію.
Мова йде про рівні сприйняття. Тут дуже важливими є цінності, сформовані моєю цікавістю, і характер роботи мого сприйняття як уваги. Тобто, на що я звертаю увагу. Ці процеси взаємопов’язані нерозривно – моя увага і моя цікавість. Ці речі можуть навіть суперечити, навіть нищити одне одного. Моя зацікавленість в ідеалі, в крайності заганяє мене в стан зміненої свідомості. Це найграничніша зацікавленість – наркотична залежність. Чому мистецтво завжди в певному сенсі дає наркотичний ефект, причаровує, втягує? Наркота прибирає контакт із зовнішнім світом. Ти в собі, і там ти відловив все те, що тобі треба. З мистецтвом те саме, хоча Гакслі це дуже жорстко розділив. За ним мистецтво – це слабка подоба того, що дають наркотики. Якщо б він так багато уваги не приділяв зовнішній хімії… Питання в можливості включити себе таким чином при вживанні цієї хімії, щоб те, що в мистецтві подається, бачити значно
крутіше: щось розкривається несподівано і настільки інтенсивно, що ти починаєш сприймати світ принципово поінакшому – саме мистецтво без хімії так не діє. Але воно
тебе не заганяє в такий межовий стан, що з часом може стати критичним. Тобі не впорскується додаткова хімія. Ти можеш добути цю хімію з себе. За бажання. І мистецтво, я переконаний, може «завести» людину в подібний стан. Хімічно її не отруюючи. Запускаються тільки фізіологічні процеси. Ошо казав, що мистецтво іноді набуває ваги об’єктивності і може так пронизати, що ніщо інше так не шибане. Коли відбувається справжня трансформація (не деформація, а трансформація) свідомості, а не лише метаморфози уваги, що є плинною, тимчасовою, може концетруватися, може розосереджуватися… Ми не помічаємо буття. Підозрюю, що візуальний шедевр може вмикати кайф. Око розташоване так близько до мозку, і очний нерв вмонтований безпосередньо в мозок, в якусь його ділянку, тому інформація поступає напряму. Це не те, що від руки – кудись там по всіх цих нервових закінченнях, через спинний мозок сигнал потрапляє в лобні долі. Мені здається, коли око рухається – причому це мікроскопічні рухи – коли ти розглядаєш, ти дивишся з певної відстані (недаремно ка-
жуть відійти на якусь діагональ), але око рухаючись, розглядаючи, приносить певну насолоду. Безпосередню, прямо туди. Коли сприйняття настільки серйозне, що вся твоя увага, все, що тебе цікавить зосереджене не на рівні розуму і ніяк не відправляється вниз. Звільнитися від цивілізаційних табу, прибрати шори… Це той рівень кайфу, про котрий Пєлєвін писав: «Що ти думаєш, монахи в келіях робили? Вони там перлися. Їм наркоти ніякої не треба було. Ось ти для чого цю наркоту береш? Це ж кайф? Кайф. А уяви собі, ти знайдеш такий сейф, в якому цього кайфу без міри. От уяви
собі хтось, хтось його знаходив. Йому просто ні хріна більше не треба було». І я не вірю, що в мистецтва може бути інше призначення, інша ціль, ніж такого роду. Чому біля нього завжди поряд ходять наркотики? Або алкоголь? Або секс? Це настільки глибинні штуки, що вони зачіпають будь-який організм у його вітальності, в його життєвості.
Можна сказати, що мистецтво безпосередньо передає життя, його суть як живість і зникнення цього життя. Тоді щось стає мертвим, і ти його сприйняти ніяк не годен. По-
рівняно зі справжнім, з мистецьким… Змертвіння культурної спадщини, реанімуй її не реанімуй… Якщо зосередитися на розширені свідомості, – ось ти згадав часи Альтаміри і Ляско, – наскільки це тоді свідомо робилося, тепер сказати важко. Але той, хто це робив, сам отримував шалений кайф, а потім ті, хто зміг прийти і подивитися, теж отримали від побаченого задоволення, причому настільки інтенсивне, що нам і не снилося. Там відображена циганська енергія. Так як вони вміють відтворити своє культурне поле в своїй мікроспільноті – так танцювати, грати музику, яскраво одягатися… Тобто візуальні, акустичні, кінетичні переживання настільки сильні, що їх можна назвати (в тому сенсі про який я говорю) мистецтвом первинним. Погодься,
оцінювати мистецтво, чи хоча б просто розглядати його з точки зору купівлі-продажу… Можна, ніхто не заперечує, але навіть маршани, от скажи, як вони купують? Як вони
знають, що продасться, як вони спроможні вловити щось таке, що чіпатиме людину, клієнта? Щось тонке вони ловлять, а як інакше? Ти не зможеш бути маршаном, не влов-
люючи це. Недаремно ти згадав враження Гудімова, коли він запитав студентів факультету арт-менеджменту в академії, чи готові вони купити твір мистецтва. Ось прекрасна перевірка! Це, звісно ж, зовсім не питання морального осуду їхнього вчинку, ні. Просто запитати: а чим ви тут займаєтеся? Що ви тут робите? Схаменіться, ви витрачаєте час свого життя, найкращі роки! Життя коротке. Воно дуже цінне. Може, щось інше дасть вам можливість реалізуватися, отримати той рівень свободи, без якого ви не зможете повноцінно жити. Коли в освіті викладач і учень (обидва!) удають, що вони знаходяться в процесі навчання. Що один вчиться, а інший навчає. Роблять вигляд. Всі роблять вигляд. Нікому нахєр не треба вчитися і не треба вчити. Втрачено цінності. Ніхто не розуміє, навіщо це робиться. Робиться, в кращому випадку, для системи виживання. Уяви собі – для системи виживання використовується інтелект!
Курва! Хіба він для того створений? Він абсолютно не на це мусить бути спрямований. Це означає, що рівень тварин…ні, ні це не значить, що тварини погані. Вони просто більш розслаблені. Тварини граються. Дорослі тварини, а не тільки діти, бавляться. Дорослі – ті, що тільки про виживання мали би думати. Вони не тільки ним переймаються. А тут тварюка, якій дано скористатися інтелектом, а це інструмент офігенний, він може породити… мистецтво про це свідчить, особливо в ХХ сторіччі, з появою концептуалізму. Та що там казати, дизайн в порівнянні з мистецтвом це просто лайно. Сьогодні принаймні. Можливо, колись він вийде на рівень мистецтва, коли ми перестанемо все так розділяти і мордуватися з термінологією, а просто побачимо путь напряму. Цінності – це те, що вже фіксоване. А смак ми не можемо так просто впіймати. Безпосередньо ми його не ловимо. Тільки опосередковано.
– Настрій – це смак?
– Що таке настрій? Це я зараз, у цей момент. За межами настрою ти себе впіймати й не зможеш. Погодься, рівень наших цікавостей – це рівень нашого настрою. Ми не спроможні реально, повноцінно, повнокровно цікавитися тим, що виходить за межі нашого настрою. Безсумнівно, що на настрій багато що впливає. Коли я починаю
своїм настроєм ділитися, в мене – раз! – і настрій може помінятися. Або, наприклад, хтось говорить, що він там щось любить, що йому щось подобається в мистецтві і – бац! – мене це одразу включає. Я починаю чи приєднуватися до нього і казати: «так, так класно», або навпаки – сперечатися з ним. Настрій, погодься, це предметна реальність. Це та типова помилка усіх текстів, з яких ми починали, і зараз треба на цьому наголосити, коли смак приписують речі, предмету. Коли я кажу «ця річ красива», мова йде лише про те, що вона сподобалася мені. Сподобалася настільки, що я готовий дати цій речі окремий статус від мене самого – її оцінщика. Хоча якщо хотіти залишатись тверезим, я це робив би дуже обережно. Принаймні, не так часто говорив би слово «красиво». Варто виокремити три рівні відбування мистецтва. На початку рівень відбування предмету, який передбачає певний рівень неуважності, непоцінування і нецікавості до того, що робиш, коли продукти виникають. Вони цікаві, але наскільки людина сама має до цього відношення, важко сказати. До того, що зроблено, до того, що вона зробила, до того, що відбулося. Час від часу виникають подібного
роду пам’ятки, про які можна було б поговорити. Але це буде дуже важко. Потрібний аналіз такого роду, що вже майже невловимий.
Можна говорити про другий рівень проявів творчості– коли людина бере активну участь в суспільній ситуації. Вона вловлює суспільні прояви моди, стилю, смаку часу, бо
він не «взагалі собі». Смак видозмінюється, тече певнимиканалами. Смак – наявність певної властивості в певного роду індивідів. Я не маю на увазі, що до якогось продук-
ту може смак «приклеюватись», утримуватись так, ніби він вміщений в самому продукті. Немає значення, чи це візуальний продукт, чи їжа, чи музика. Без різниці. Там смак,
на мою думку, ніяк не заґрунтований. Смак – це своєрідний медіатор між тим, хто смакує і тим, що він смакує. Виникнення контакту. Коли контакту нема – чогось брак. Або
ти не цінуєш те, що смакуєш, не маєш справжньої цікавості, вживаєш автоматично чи похапцем. Це коли п’єш коньяк, як горілку. Або приходять на виставку і розглядають
рами до картин, чи вишукують приколи, а сама виставка їм нецікава. Цей рівень теж відчутний, це рівень соціального тусування. І він вельми важливий, тому що це – бринін-
ня емоцій. Тут важливо хто на хвилі, хто в моді, бо того, хто внизу тут просто не помічають. Я підозрюю, що дуже багато мистецьких, проявлених фізично, актів ми просто не помітили, тому що десь там вони засохли, завмерли і до часу по-
ховані. Вони були не на часі.
Третій рівень роботи – безпосередньо зі знаками. Мистецька спадщина чи знакові немистецькі прояви, котрі зараз актуальні в суспільстві, з чим інтелект постійно має
справу, і що використовується з мистецькою метою. Реактивація старих речей. Це ті речі, з якими ми сьогодні можемо мати справу. Коли інтелект абсолютно включений. А
сьогодні ми вже визріли до того, щоб вийти за межі інтелекту. Навіть перезріли.
Якщо усе це підсумувати, нічого кращого й не скажеш, як Ошо: «Не ганяйтесь за почуттями, розвивайте чутливість». Це до кожного художника, або до тих хто, мисте-
цтвом цікавиться.
Дизайн, в ідеалі, мав би стати виверженням мистецтва у життя, в повсякдення. Абсолютним об’єднанням мистецтва з життям. Мондріан можливо був занадто концептуальним, може не до кінця він промовляв усе. Але для мене сьогодні Ляско і Альтаміра – це речі незрівняні ні з чим. Вермеєр, Мондріан, східна каліграфія –
так само. І як кайф розглядання, і як прояв цілісності стилю. Власне саме в цьому, мабуть, усе мистецтво: в тому, що до глибини зачіпає саме мене, зараз. А не в логічно викреслених текстами енциклопедій переліках «пам’яток». І це завжди жорсткий, граничний вибір, а не автоматична згода з зовнішнім: вся увага, вся енергія.
А contemporary, на жаль, найчастіше не більш, ніж забавка. І, як уся сучасна цивілізація – аж занадто високо вартісна.

1 Гібсон, Джеймс Джером – американський психолог; у 70-ті роки ХХ ст.
розробив революційну теорію роботи апарату сприйняття; але й досьо-
годні у ВНЗ мистецького напряму користуються кострубатими принципа-
ми біхевіоризму (якщо взагалі всерйоз викладають психологію сприйнят-
тя)
2 Барт, Ролан – один з найтонших аналітиків естетичного переживання
постмодерної доби; фрагмент наведений за його класичною структура-
лістською роботою «Структура моди»
3 Уілсон, Роберт Антон – американський теоретичний провокатор; спи-
раючись на дослідження австрійського етолога К. Лоренцо та індійську
концепцію, сформулював принципи роботи нейросоматичних контурів,
як домінанту поведінки індивіда
4 Ніжинський, – геніальний балетний танцюрист російського походження
5 Ошо – просвітлений; духовний терорист, теоретичний анархіст та панк
від містики; майстер «четвертого шляху»
6 Гакслі, Олдос – англійський письменник; брав участь у наукових експе-
риментах з галюциногенами (переважно мескаліном), після чого опи-
сав власні враження в двох есеях: «Брама сприйняття» та «Рай і пекло»
(чудовий український переклад О. Буценка у часописі «Всесвіт»)

Будда – мистецтвознавець, педагог, внутрішній дизайнер.
Особливої любові до contemporary art не проявляє,
але інколи робить слушні зауваження, або читає
лекції.
Розмовляв Анатолій Звіжинський.
21 червня 2009.