logoARTMEDIUM | цсм

Тарас Ткачук . ПОРОЖНЕЧА

 

Коли я, ще за комуни студіював в університеті, то мені, як іншим студіозам, вбивали в голову, що у всіх галузях гуманітарнихнаук все вже досліджено Марксом, Енгельсом і Леніном. Тому нам залишається лише дивуватися безмежній мудрості класиків і, за мірою розумових здібностей, запам’ятовувати їхні геніальні думки – написані з тої чи іншої нагоди.

Слава Богу, це вже у минулому. “Класики” виявилися не такими вже й мудрими. Їхні  пророцтва так і не здійснилися / тут знову слід подякувати Богу /. Численні сповідувачі їхніх ідей таємничим чином зникли, ніби їх ніколи і не було. Більшість із них почали завзято торгувати і будувати неофеодалізм з собою коханими на чолі.

Із занепадом офіційного марксизму створилася ціла низка ніш, які  наввипередки заповнила галаслива компанія різних “адептів”, “деміургів”, “патріархів”, ”батьків”, “зірок”, “академіків” тощо.

Утворилася нова мистецька номенклатура пожирачів грантів. Виникли ієрархії в тусовках, обмежених містами, деколи країною і зовсім рідко, найближчим зарубіжжям. Додаток до прізвища “відомий” давався всім, хто брав до рук олівець, пензель, ручку /або не бравнічого, а лише багато, примруживши очі, балакав/.

У найбільшому базарі України Києві пошуки найінтелектуальнішого інтелектуала завершилися знаходженням у його провулках дивного і агресивного чоловіка. Його причесали, вдягнули у 6ілу сорочку, шкіряну куртку, краватку і дали звання професора. Чим він займається – незрозуміло, але може балакати про все. Мені особисто сподобався пасаж про те, що українському чиновництву 800років. Може, що саме за цей комплімент владі “культуролога №1” полюбляють наші телеканали і, чомусь, радіо “Свобода”. Але, як відомо, покірне теля дві мами ссе.

Наші дослідження в галузі праісторії у кращому випадку являють собою

перекази своїми словами російського тому Тойнбі /завдяки старанням видавництва “Основи” вже є і український переклад/, або Ясперса з додатками вже від авторів дивної суміші постмарксизму, позитивізму і еволюціонізму.

Еволюція історії в цих книгах завершується автором, який із занебесних вершин розповідає нам, як все було насправді.

На іншому полюсі студій з праісторії знаходяться відверті байки невігласів-“академіків” про Аратту, трипільців-українців, орійців, укрів, Україну – родоначальницю писемності, землеробства, Велесову книгу тощо.

При тому, що жодна жива душа в Україні не вміє читати клинопис у будь-яких його проявах, саме у нас видається і рекламується книга про нібито прашумерські архіви нашкрябані на стінах Кам’яної могили. Звичайно, що ніхто не може виступити з аргументованою науковою критикою цього опусу. Але ідеї прабатьківщини шумерської писемності підхопили різноманітні дядьки та тітки і навіть політики.

Взагалі загравання історичної науки з політикою ніколи добром не закінчувалися. Цього боявся, наприклад, Гейзінга /автор знаменитих на весь світ книг “Осінь Середньовіччя” і “Homoludens”/.

Але яке нам діло до Гейзінги, коли у нас повно “адептів” і “деміургів” у всіх видах мистецтва безкінечного ставання на граблі. Після чергового удару по голові, вони авторитетно звинувачують у цьому злих ворогів-сусідів, несприятливу погоду тощо.

І знову через усі засоби пропаганди вбивають у голови, що на Україні повно-повнісінько видатних, знаменитих, відомих і най-найрозумніших дядьків і тіток. Так, що нема ради.

Сучасній мистецькій і науковій номенклатурі дуже зручно будувати ієрархію на тлі повної байдужості байдужості суспільства, зайнятого рослинним виживанням.

Цікаво, скільки своїх дисків продають наші музичні “зірки”, а знамениті філософи, культурологи, письменники книг?

Достатньо пройтися книгарнями і музичними магазинами, щоб сильно засумніватися у популярності наших геніїв. Народ не побіг, ламаючи прилавки, хапати їхній доробок. Навпаки, він лежить достатньо недоторкано.

Безперечно, у своїй тусовці себе почувати комфортно. Але насправді усі кордони у науці і культурі існують лише в уяві. Немає сучасної української рок-музики, а є Рок-Музика! Немає сучасної української постмодерної літератури, а є Література! Немає української історичної науки /від неї смердить політикою/, а є Історична Наука!

Ілюзорні кордони падають, і ми бачимо явища культури такими, якими вони є. Найкращі їхні зразки знаходяться дуже високо, і створені вони не у нас. Доробки наших “геніїв” у порівнянні з ними виглядають звичайним школярством.

Мені, наприклад, незрозуміло, що таке нове внесли у рок-музику “найкращі українські групи” “ВВ” і “Океан Ельзи”? Вони не досягли рівня навіть таких груп як TRexабо Sweet”, які свого часу вважалися достатньо попсовими.

Я не говорю про меншовартість, або про більшовартість. Я закликаю до Вартості, а її можна отримати лише у світовому контексті. Нема чого роззявляти писки, сприймаючи містечкові ієрархії. За гамбурзьким рахунком ми не маємо істориків, філософів, письменників, рок-музикантів світового рівня, без доробків яких неможливо було б уявити сучасний інтелектуальний простір.

Отож, в українському гуманітарному просторі маємо пустку. Як би не намагалися її заповнити представники різноманітних тусовок, вона і надалі залишається пусткою.

Якось один поважний пан критикував мене за те, що в одній своїй статті я даю рекомендації. А чому б і ні?

Я вже достатньо дорослий хлопчик. Багато бачив начальників. Живий.

Отож, я пропоную в оцінці українського гуманітарного простору /до якого я відношу і рок-музику/ вживати термін “порожнеча”. Щось на зразок космічного вакууму, або “нічого” давніх містиків. Вона несе у собі масу різноманітних ідей і можливостей. Особливо для сучасних молодих людей. Можливо серед них знаходяться нові історики, рівень яких стане вищим від Тойнбі, Ясперса, Гейзінги, Блока; філософи кращі за Гайдеггера чи Гадамера; письменники цікавіші за Боргеса чи Джойса; рок-музиканти, які будуть грати професійніше і неочікуваніше за LedZeppelin чи TheDoors.

Саме тому категорія “Порожнеча” має пропагуватися, як суттєвіша ознака сучасного українського гуманітарного простору.

Якщо і надалі ми будемо присипати себе тим, що її не існує, ми залишатимемося інтелектуальним підпарканням навіть Росії /я вже мовчу про Світ/.

 
Тарас Ткачук – кандидат історичних наук, археолог,
член Європейської Асоціації археологів

 

P.S.13 грудня 2005 року в паризькій газеті Liberation 19 французських істориків опублікували маніфест “Свобода для історії”, в якому вони домагалися відміни “невідповідних демократичному ладу” так званих “статей про пам’ять”, тому що вони обмежують свободу історика і заважають його дослідницькій роботі. Ці статті стосуються так званого закону Гайсота від 13 липня 1990 року про закриття документів про расизм, антисемітизм і ксенофобію, акту за 29 січня 2001, який стосувався геноциду у Вірменії 1915 року, так званого закону Таубіра від 21 травня 2001 року, який наказував вважати рабство злочином проти людства і закону від 23 лютого 2005 року, пов’язаного з викладанням у школах позитивної ролі французської колонізації.

Текст цього маніфесту звучить так: “ Занепокоєні щоразу частішими політичними втручаннями в оцінку подій минулого, які стосуються істориків і  юристів звертаємо увагу на наступні засади: Історія не релігія. Історик не визнає жодного догмату, не шанує жодного замовлення, не знає жодного табу. Історик може бути невигідним, Історія не мораль, історик не відіграє ролі виправдовувача чи засуджувача; історик з’ясовує. Історик не раб сучасності. Історик не накладає на минуле сучасних ідеологічних діаграм і не накладає на минулі події сучасні уявлення. Історія не пам’ять. Історик як науковець збирає спогади людей, порівнює їх між собою, порівнює їх з документами, предметами, залишками і встановлює факти. Історія включає в себе спогади, але ними не обмежується. Історія не предмет права. У вільній країні, сповідуючи правду, історія не спирається ні на парламент, ні на владу. Політика країни, навіть якщо вона керується добрими намірами не політика історії…”

  Цитовано за:  EwaDomanska “НіstorieniekonwencjonalnePoznan 2006. S. 225.

 ( подяка альманаху КІНЕЦЬ КІНЦЕМ – кинь це)