logoARTMEDIUM | цсм

Анатолій Звіжинський . АртБастіон .


 

«Яку роль мистецтво відіграє в світі? Воно в будь якому випадку не є предметом споглядання, бо не продукує жодних цінностей. Воно являє собою чисту форму життя, чисту форму організації часу поза будь-яким процесом продукування і досягнення цілей. Це депрофесіоналізована форма діяльності, котра не пропонує ніяких специфічних знань і технік. Художники займаються простим життям. Це депрофесіоналізоване життя робить в суспільстві щось, що виявляється для суспільства дуже важливим.»

Борис Гройс

 

В «Бастіоні» найдоречніше говорити про історію. Особливо в рік ювілею – 350-ти річчя надання Маґдебурзького права військовій фортеці Станиславів, впровадження системи міського самоврядування та створення сприятливіших можливостей для торгових операції (право не поширювалося на жінок, бідняків, незаконнонароджених, євреїв). Ідеально замислене місто в центрі Европи, з притягнутим сакралізованим, екуменічним підтекстом, що під лінійку було спроектоване уродженцем Авіньйону, картезіанцем Франсуа Корассіні, тепер нагадує давно покинутий театр серед декорацій котрого перманентно ведуться ремонтні роботи. Дрібним мізансценам, що спорадично відбуваються серед його підрихтованих, але все ще привабливих архітектурних куліс, не вдається перерости в культову містерію симультанного культурологічного дійства. Та декілька подій, імен, витворів все ж залишили слід в ментальності міщан, потрапили в історію, а отже вплинули на майбутнє.

У 1990 році я разом з Ростиславом Котерліном та Ярославом Яновським намалювали триптих «За вашу та нашу незалежність». У тій праці втілилися наші знання та емоції стосовно мистецької свободи. Тоді ще не йшлося про політичну незалежність як таку, не існувало поняття «станіславського феномену», а найсучасніше мистецтво ми побачили наживо на «Імпрезі-89». На сьогодні про станіславський феномен мовлено вдосталь, щоб поставити жирну крапку на цій темі в ЗМІ і почати опрацьовувати її в докторських працях. До незалежності тепер ставляться по різному, але завжди занадто заполітизовано. «Сучасне мистецтво» і надалі залишається для більшості жителів містечка незрозумілою і непотрібною забавкою багатіїв. А вже настав час писати історію сучасного мистецтва і формувати відповідну музейну експозицію (чи створювати музей  сучасного мистецтва). Та про це іншим разом, можливо ще років за двадцять.

Кожен історичний етап набуває певних фізіогномістичних рис, – дивних, специфічних, складних не менш ніж людська особистість. Дух часу, Zeitgeist, найкраще відбивається у творах мистецтва. Пишні жінки Рубенса, пихаті парсуни доби козацького бароко, деформовані образи в Пікассо найдоступніше ілюструють «людину розумну», зміни смаків, уподобань, знання, віри. Роботи представлені на цій виставці в той чи інший спосіб відображають наше сьогодення. Принаймні таким воно попаде в історію мистецтва та формуватиме світогляди прийдешніх поколінь. Але на виставці вони існують у ролі артефактів, предметів торгової пропозиції. З іншого боку, усі роботи в той чи інший спосіб апелюють до пам’яті, а отже до історії, з котрої ми й починали розмову. В різні способи, різним засобами, різними інструментами. Так твориться поняття сучасності, сучасного, теперішнього.

Колекція праць дев’яти художників не має завершеної програми. Виставка демонструє різні техніки та форми сучасного мистецтва. Вона містить пройдені за двадцять років персональні шляхи розвитку та відкриває нові перспективи. Кожна робота має власну історію, котра формувалася в контексті виникнення і ферментації нової країни, тому твори виступають своєрідною інтерпретацією сьогодення, що вирішує новітні естетичні завдання. Демонстровані праці формують доволі читабельний образ пошуків у сфері постмодерної трансгресії картини.

Станіславів будувався фортецею. Пережив декілька битв, перебув декілька воєн. Герилья розпочата художниками в кінці минулого століття в невеликому провінційному містечку триває і досі. Успіхи перемінні. Але те, що ніхто й досі не покинув розпочатої справи, говорить багато про що. Розуміння зна­чення подібних імпрез виникає лише тоді, коли вони зникають. Органічно з’явившись в часи занепаду постмодернізму, учасникам «феномену Станіславського» вдалося уникнути його безмежної туги. Надалі послуговуючись його надбанням (іронією, цитатністю, автодидактом, децентралізацією смислів, симулянтністю…) нам вдається залишатися поза модою і створювати праці котрі не соромно показувати будь-де. Хоча, у такому складі співпрацюємо вперше, але мабуть, востаннє. І в цьому також прихована історична цінність.

Створення в Бастіоні мистецької галереї – благородні наміри, що потребують усілякої похвали та підтримки. Пропонована виставка формує та задає певні естетичні канони. Їх не обов’язково дотримуватись, навіть бажано руйнувати задля створення нових, переконливіших. Але, як модно говорити в суспільстві тотальної консумпції: «Усе представлене тут, вже сьогодні вигідно ліквідний товар». Не ловіть ґав!

 

Про авторів.

Анатолій Звіжинський (1966 р.н.). 1997 – закінчив Українську академію мистецтв (м.Київ). 2007 – Gaude Polonia стипендія Міністра Культури Республіки Польща. Займається живописом, галерейною діяльністю (www.marginesygal.if.ua), мистецькою критикою. У серії «Нові герої» на старих радянських грамотах створив портрети для дошки пошани в часи коли ніхто не потребує героїчного, а дбає лиш про влаштованість власного побуту. Роботи датовані 1997 роком неодноразово виставлялися на різноманітних виставках. Карикатурність, недбалість, штампована фабрична стандартність – риси героя нашого часу?  Кого ми бачимо? Чиї це герої в час відсутності героїзму? Портретовані мовчать до нас. Індивідуальні риси стираються, розмиваються. Особистість зливається з натовпом, вписується в розтиражований взірець, втрачає свіжість і неповторність, як результат усього цього обліплюється мухами. З’являється запашок. Вторинність як ціль? Попри ще наявні індивідуальні відмінності проглядається спільна для усіх риса – глупість. Тупість, впертість, анальфабетизм – національний менталітет? Брутальність і недбальство у зображальних засобах як протилежність до солодкавого фотогламуру що сповідується масами. Чи не знаходите ви знайомого серед зображених персонажів?

Юрій Іздрик (1962 р.н.). Дипломований інженер. Образотворчим мистецтвом спорадично займається з 1990 року. Редактор часопису текстів та візії «Четвер». Автор музичних перформенсів та мультижанрових проектів. Засновник та учасник музичної формації «DrumTиатр». Іздрик – людина оркестр, літератор, музикант, оформлювач текстів і творець візій. Творчість Іздрика якнайменше піддається класифікаціям чи описовості. Колажі, об’єкти, асамбляжі, перформанси, музичні акції, квартирні виставки особистих речей, сценографіїї спектаклів, участь у пленерах та колективних виставках – плюс тексти в інтернеті та в книжках, а ще редагування «Четверга». Як єдиний мистецький жест. Якщо би це не було життям. «Найбільш інтригуючими поняттями, які щодо себе самого застосовує Іздрик, є імітація. Фальшерство. Підробка несправжнього. Якщо прийняти їх за ключові, то вибудовується певна парадигма, в котрій напрям всієї Іздрикової творчої діяльності можна визначити як «ДЕМІФОЛОГІЗАЦІЯ МИСТЕЦТВА», зауважував Орест Щезняк. Як повернути довіру до мистецтва? Його графіка важливий додаток до усього чим він займається. У своїх неназваних роботах-колажах-палімсестах зосереджує увагу глядача на вуаєризмі. Ще б пак, своє життя нудне, одноманітне, а в сусіда завжди є що підгледіти, простежити, поспостерігати. Нас тягне до підглядання. Ми любимо папараці, коли вони слідкують не за нами. Декупаж як ілюстрація однієї з рис національної ментальності? Перевернувши картон догори ногами отримаємо зображення силуету лампочки. Де істина?

Мирослав Король (1964 р.н.). Дипломований архітектор. Займається архітектурним проектуванням, графікою, зоровою поезією, оформленням книжок. Учасник більше 40-ка міжнародних графічних імпрез. Має нагороди та відзнаки. У своїх багаточисленних поезографіках мінімалістичними засобами зображає світ маленької людини, драм її повсякденного буття, ілюструє страхи, радості, печалі, дошуковується прихованих істин. Художня космогонія Короля вибудовується навколо слова, або предмета, що слугує метафорою слова. Карколомні, несподівані співставлення творять нові смисли поезографіки, де образи є синонімами слів і навпаки. Деталі та інструменти побуту, короткі уривчасті фрази, або слова, папір, різноманітні графічні техніки (монотипія, вогняна витинанка, туш/перо, офорт…) і фантазія художника – цього достатньо для втілення глибоких філософських ідей.

Ростислав Котерлін (1966 р.н.). 1998 – закінчив Інститут журналістики при Київському Національному університеті ім. Тараса Шевченка. 2005 рік – Gaude Polonia стипендія Міністра Культури Республіки Польща. Займається живописом, фото, перформансом, відео, інсталяціями. Своїми творами завжди викликав найбільше запитань у пересічного глядача. Засновник та редактор альманаху про сучасне мистецтво «Кінець кінцем». Його тексти про ніщо, про порожнечу, про музей радіації, про медитації на стику, про неіснуючий час, про глобальні гроші (http://bitep.com) ще більше заплутують банальну бінарну арістотелівську логіку обивателя та роблять художника загадковішим і втаємниченим у Знання. Співпрацює з «Я галереєю» (Київ). Учасник мистецьких ярмарок, аукціонів та декількох масштабних мистецьких проектів – «Тиждень актуального мистецтва», Львів, «Art Kyiv Contemporary», «Космічна Одіссея», «Незалежні», Київ.

Картини Р.Котерліна завжди в більшій чи меншій мірі просякнуті містицизмом, sacrum, по дзенівськи парадоксальними метафорами. За допомогою живопису він прагне пізнати, відкрити та зафіксувати «преображення», момент зміни, «зони доторку». Інколи матеріалом його праць є час. Інколи – місце. Деколи – гроші. Витончені, ба навіть ледь помітні потоки енергії з його робіт, торкають кожного і навіть тих хто боїться у тому зізнатися. Полотно «Україна – чемпіон» намальовано у 2008 році, але картина не зображення передбачення чи коментар того, що ми нещодавно спостерігали з приводу EURO-2012, а інтуїтивна, іронічна репліка стосовно сучасних геополітичних стратегій.

Влодко Мулик (1964 р.н.). Автодидакт. Займається живописом, графікою. «Мулик, переконаний пацифіст, old’овий гіппі. Поетика й патетика його картин, як на мене, цілком належать рок-н-ролу, принаймні корені його творчості я зараховував би до класичної рок-культури разом із кроною» – писав Іздрик. До поняття пам’яті підходить по фотографічному прямолінійно: малює портрети своїх близьких (дружини та доньки), або кумирів (Кейт Річардс і Леонард Коен), що надихають на творчість. Не дуже переймається психологією портретованих чи складністю композиції картини. Більше уваги приділяє поп-артівській декоративності та ефектності вирішення. Живопис ніби-то спровокований багатством набору фільтрів фотошопу. Чітка лінія слугує основою портретів, каркасом що окреслює межі впізнаваного, формуючим граматику образу. За легкістю і простотою композицій приховуються складні живописні прийоми – лесіровки, лакування в декілька шарів, гра фактур (малювання однієї картини триває 2-3 місяці). Незважаючи на строкатий контрастний колорит зображені образи сповнені нотками туги і драматизму за тим що безповоротно минає.

Ігор Перекліта (1968 р.н.) (Галич). 1984-1988 рр. навчання в Косівському технікумі народних художніх промислів ім. В.Касіяна. 1992-1997 рр. навчання в Прикарпатському університеті ім. В.Стефаника. Займається живописом. Вперто і гостро досліджує актуальні теми нашого минулого і теперішнього життя. Головною ідеологічною парадигмою проекту «Комуно-фашизм» є злочинна рівноцінність двох тоталітарних режимів, жертвами котрих стали мільйони людей. Плакатний виклик, відверте співставлення символік викликає драстичну реакцію глядача, але примушує замислитися над змістом побаченого, вступити в діалог чи дискусію. Перекліта не має сумнівів і не дозволяє двозначностей у трактуванні. Все по плакатному ясно і переконливо. Позбавлені каліграфічності написи на картинах це підтверджують. І тільки обов’язкова іронія і надмір деталей іноді викликають підозру в існування прихованих смислів. Роботи з циклу «Галицькі Мадони» – данина жіночій складовій цього світу де пафос та іронія, цнота і хтивість, блуд грішниць і святенність материнства співіснують поруч, але піддаються наративній дидактиці з боку митця. Нині цей художник найкраще знаний в Україні з поміж творців «станіславського феномену» завдяки зростаючому попиту на його картини після виставок в Києві, Москві, Любліні, Пермі. «Die Kinder unsere Zukunft» нещодавно придбана колекціонером українського походження з Америки, який вже має біля десятка робіт Перекліти і люб’язно надана власником для виставки.

Олекса Фурдіяк (1962 р.н.) (Львів). Випускник Львівської академії мистецтв (1996). Займається живописом, скульптурою, фото, перфомансом. Редагує мистецький часопис «Ехcеss» (www.artmedium.com.ua). В місті виставляється нечасто, але ефективно. Його викличний геппенінг «Трансильванський пес» (1997) на руїнах театру ляльок, вишукана експозиція проекту «Caliban meltener» у занедбаному приміщенні ЦСМ Івано-Франківська під час фестивалю «Культурні герої» (2002) й несподівано вражаючі скульптури та розфарбовані форматні принти на виставці в галереї «Маргінеси» (2009) стали знаковими мистецькими подіями. Вибрані фото з проекту «Caliban meltener», зразок роботи автора з персонажами негероїчних професій – електрозварювальниками. Побудова мізансцен, створення діалогів, драматизм композиції нагадують нам про Шекспіра (Калібан антагоніст мудреця Просперо в «Бурі», слуга, що повстає проти господаря, неосвічений та злий дикун). «Калібан» (циганською – темрява) серія ч.б. фото де темрява проявлена у позитивному сенсі – без неї не існувало б світла. Шукаймо за цими контрастами глибшого.

Ярослав Яновський (1965 р.н.). 1982-1988 р.р. навчання в Львівському училищі прикладного мистецтва ім. І.Труша. 2007 – керівник народної кіностудії «Верховина». Займається живописом, скульптурою, фото, відеоартом, перформансом. Учасник багатьох українських та закордонних (Росія, Польща, Латвія, Еспанія, Литва, Німеччина, Австрія) імпрез. Лауреат декількох мистецьких нагород в тому числі і в популярній літературі. Скульптури – один з різновидів автобіографічної «гуцульської сюїти», що за словами Віктора Мельника, визначає творче кредо митця. Художник легко оповідає про прості речі, і в той же час все достатньо загадково і втаємничено. Важливими є матеріали – дерево, фарби, лак, монети, біжутерія, фактура… Це нагадує нерозшифровані краєзнавцями діалоги Довбуша з Бештом, контрасти орнаментів гуцульської вишивки, ясність і прозорість тіней забутих предків. А за всім цим спостерігають очі міфічних духів тож не дивуйтеся приходу мольфарів. Роботи демонструються вперше.

Мирослав Яремак (1963 р.н.). Абсольвент косівського технікуму народних художніх промислів (1982) та Львівського декоративно-прикладного інституту (1989). Займається живописом, перформенсом, дизайном. Лауреат міжнародних бієнале «Імпреза-89», «Імпреза-91», «Імпреза-93». «Мирослав Яремак належить до тих артистичних індивідуальностей, котрим тонке відчуття моди і стилю дано не для слідкування вже існуючим правилам, а для того щоб створювати нову моду, новий стиль» – писав Іздрик. Яремак, незважаючи на талант вміло трактувати свою діяльність, незрозумілий для багатьох. Яремак дивний. Але він не дивний в одному, найважливішому: він вперто сучасний і европейський. І в цьому він чесний. Цикл «21 Диплом» – парафраз його персональної виставки «Грамоти ветерану» 1992 року в пасажі Ґартенбергів, ще одному історичному міському об’єкті де вперше прозвучало словосполучення «станіславський феномен». Основою цих робіт виступає діалог із модерністкою традицією, метадискурс на тему стану мистецтва, виявлення межі між декоративністю, ужитковістю та фундаментальними його цінностями. У своїх працях Яремак поєднує раціональність, логіку, порядок із відкритістю людини, її свіжістю сприйняття нового, допустимістю існування дива… Для кого грамоти?

 

Анатолій Звіжинський, 2012