logoARTMEDIUM | цсм

ПЕТРО СТАРУХ . ОБГОРНУТЕ ” СУЧАСНЕ МИСТЕЦТВО ” .

Петро Старух

Обгорнуте “сучасне мистецтво”

Львівська ситуація… Розкажи нам, що маємо зараз у Львові?

Найперше ми маємо Львів, традиційний, мокрий, сухий – місцями живий, місцями мертвий. Але маю підозру, що все таки більше живий в контексті історичного існування. І така невизначеність є аналогічною стану львівського сучасного мистецтва. На мою думку, відсутні люди, яких би цікавила огульно дана проблема. Це стосується не стільки художників, а радше критиків. Тобто, є задеклароване мистецтвознавство зазнайства та самозадоволення офіційністю представлення. Але стратегічного бачення – такого нюху особистості, шахматного стратега, на шкалт генерала, який робить ходи, має програші, провали, розставляє акценти, відшукує цікавих авторів, робить їм певний релякс в цьому контексті – не спостерігається.
Оригінальність львівської ситуації в тому, що до художників, які працюють в новітньому мистецтві, у місцевих критиків інтересу немає – бо не існує самих критиків. Вони не виховуються. Як на мене, то те чим займаються на факультеті мистецтвознавства є великим гальмом і баластом у розвитку експериментальної штуки. Відбувається нормальне академічне вивчення історичних проявів і все, – така собі школа. Однак вища школа повинна бути своєрідним бунтарським епіцентром пошуку та експерименту. А виховуються нові мистецтвознавці які мислять по старому. Нехай існує таке мистецтвознавство, але для мене це просто буква “м” і іншого значення воно не несе.
Що означає поняття критик? У Львові, знову ж, це позиція самозадоволеного занурення в статичний стан – таке собі болото, відмежування від нових проявів національної культури. Критик не повинен пишучи статтю про якогось сучасного художника робити при цьому , на пів чи на цілу сторінку тексту, посилання на відомих західних авторів чи проводити аналогії. Думаю, що нормально мислячий критик-француз не буде посилатись, при писанні тексту про художника-француза, на роботи київського художника – для чого це йому? Найперше потрібно усвідомити цю проблему не на побутовому рівні, а на вищому інтелектуальному. француз мислить категоріями культури землі, категоріями того джерела, що його годує. Аналогічного відчуття гідності у львівських критиків, причетності до свого джерела культури, не те що немає – вони лякаються бути гідними, встидаються бути автентичними і одночасно бояться “відкрити вікно” в світ. Традиційно ця школа була відірвана від інформації і завжди залишалась візуально-журнальною. Той контакт із світом, який мав місце в 20-х -30-х роках, перервався відомими соціальними катаклізмами. Далі львівське мистецтвознавство перебувало в стані заціпеніння, – такої мумії, закутаної в брехливі слова.

З критикою все ясно – конкретно, що сьогодні відбувається з галереями у Львові?

У Львові існує дві галереї “Дзиґа” та “Ґердан” і з обома я працюю. Однак саме приміщення, виставочний простір, не говорить про статус та про певний імідж галереї – вони виробляються тією групою людей, що визначають загальний напрямок. Я не можу втручатись в справи цих людей, настоювати на тій чи іншій позиції – галерея це їх особиста забава. Для мене важливіше саме приміщення, сам простір, в якому є можливість органічно вжитись моїй ідеї і немає значення чи це виставочний зал спілки чи галерея “Дзига”.

Є вони комерційні чи більш альтернативного орієнтиру?

Що стосується “Дзиги”, то в ній постійно відбуваються акції. Вона фінансово незалежна, що дає можливість виставляти некомерційні проекти, крім того вона матеріально допомагає в здійсненні цих проектів.
Галерея “Ґердан” – салонного типу, яка спрямована на художників старшого покоління.

Гаразд ‘Дзига” звичайно прагне допомогти, але вона єдина у Львові, як я розумію. Чи задовольняє вона вимоги львівського середовища чи взагалі е радикали у Львові?

В цьому плані слід зауважити,- якщо існують цікаві радикальні проекти, то між ними є і іншого порядку проекти – комерційні, бо є певний життєвий момент. Це стосується галереї “Дзига”. Однак львівське середовище не наповнене в достатній мірі новітнім мистецтвом, щоб “Дзига”, маючи підтримку, відверто задекларувала виключно орієнтацію на нього. Те, що твориться в галереї в якісь мірі є різнобарвним і чистоти жанру не прослідковується. І якби творився банк даних, систематизувалась і освітлювалась інформація, то в молодих художників відпала можливість повтору, дублювання тем та методу реалізації проектів. Вони навіть не свідомі того що твориться в середовищі. Нещодавно мав зустріч із студентами п’ятого курсу Академії і був дуже здивований їхній неорієнтованості, відірваності від зовнішніх процесів.

Хіба це дивно?

Звичайно, цим дітям важко розібратись, що є що. І коли поважними дядями декларується, наприклад, “Сучасне мистецтво Львова”, а виставляється “архівний” матеріал або кіч, то це є повна дезинформація. Ось зараз, в Києві, вивішені реклами – “Арт фестиваль” і “Сучасне мистецтво України”- але в мене таке враження, що ми оглядаємо “сучасне мистецтво” 70-х років. Включаючи бієнале в Спілці та всі акції галерей, які відбулись в Українському Домі. Це є культурна столиця, обгорнута фольгою цього “сучасного мистецтва”, її завертають як цукерку і пакують в шикарні поліровані каталоги і т.д. Але чи це говорить про сучасну художню ситуацію в Україні?
Здається, що навіть є поділ – столиця це одне, а культурна столиця друге. Якщо торкатися особистостей, які б говорили про рівень, про усвідомлення сучасної штуки, то вони або займаються своїм ділом в студіях, розкиданих по регіонах, або за кордоном і “мають все в носі”. Як в тому анекдоті – кращі нехай пливуть в кращих гробах, а гірші – в гірших.

розмовляв ОЛЕКСА ФУРДІЯК